Надія

Андре Мальро

Сторінка 3 з 75

Негус зібрав своїх товаришів і повів на іншу вулицю. Те, що вони робили, не давало ніякої користі. Мабуть, серйозний бій відбудеться в центрі міста, на площі Каталонії. Слід би вдарити по цьому війську з тилу. Але як?

На попередньому місці вони залишили невеликий загін. Либонь, це було надто ризиковано... Вони забрали з собою ручний кулемет.

Пробіг робітник з револьвером у руці.

— Озброюють народ!

— Наших теж? — спитав Негус.

— Кажу тобі: озброюють народ!

— Анархістів також? Робітник не озирнувся.

Негус розшукав кав'ярню й зателефонував до редакції газети анархістів. Народ справді озброювали, але анархісти досі отримали тільки шістдесят револьверів. "Що ж, знову доведеться йти самим добувати собі зброю на військові кораблі".

Прогудів заводський гудок. Як у дні, коли вирішувалися скромні долі. Як у дні, коли Негус і його товариші, почувши цей гудок, квапливо йшли вздовж нескінченних сіро-жовтих стін. Такого самого ранку, при світлі тих самих електричних ліхтарів, які, здавалося, були підвішені до трамвайного проводу. Другий гудок. Десятий... Двадцятий...

Сотий.

Увесь гурт застиг посеред вулиці. Жоден з товариптів Негуса ніколи не чув більше п'яти гудків, що пролунали б один за одним. Як колись іспанські міста, яким загрожував ворог, здригалися від бамкання дзвонів усіх своїх церков, так барселонський пролетаріат відповідав на залпи заколотників за-сапаним сполохом заводських гудків.

— Пуїг на площі Каталонії! — крикнув якийсь чоловік, що біг у центр міста; за ним бігли ще двоє. Вони мали рушниці.

— А я думав, що він іще не вийшов з лікарні,— сказав Негусів товариш.

Гудки, зливаючись водно, вже не нагадували прощальне привітання кораблів, що відпливають; тепер здавалося, що то з якоря знімається цілий повсталий флот.

— Ми самі роздамо зброю,— сказав Негус, дивлячись на свій загін і ручний кулемет.

Він злобливо посміхався; між чорними вусами й бородою випиналися вперед зуби. Завивання заводських гудків, то протяжливе, то уривчасте, наповнювало будинки, вулиці, повітря ії усю затоку до самих гір.

Війська з казарми Парку, як і всі інші, теж ішли до центру міста.

Пуїг у чорній фуфайці з трьомастами ополченців займав площу; він був серед них найнижчий і найкремезніший. Тут були не тільки анархісти: понад сто чоловік отримали рушниці з розданих урядом. Ті, хто не вмів стріляти, просили пояснити їм, як користуватися рушницею. "Приватна власність тут ні до чого",— сказав Пуїг, роздаючи зброю найкращим стрільцям під загальне схвалення.

Солдати наближалися пайширшим проспектом. Пуїг розставив своїх людей на всіх вулицях на протилежному боці площі. Підійшов Негус зі своїми товаришами й ручним кулеметом, але тільки він сам умів з нього стріляти. Не було чути нічогісінько — ні біііців народного ополчення, взутих у альпаргатки, ні трамваїв, пі навіть тупотіння солдатів, що були ще далеченько від площі. Відтоді, як замовкли гудки, над Барселоною зависла насторожена тиша.

Солдати йшли з рушницями напоготові під величезними рекламними панно готелю й парфюмерії. "Реклама — це вже минуле?" — думав Пуїг. Усі анархісти почали цілитися.

Перша шерега солдатів — у цивільних штанях — відкрила пальбу по одній з вулиць і розвернулась під зграєю білих голубів, що злетіли; кілька голубів упало на землю. Друга шерега обстріляла іншу вулицю й собі розвернулась. Пуїгові бійці теж стріляли зі своїх сховків, але не так, як Негусові бійці, що обстрілювали лише частину вулиці, а сконцентрованим вогнем: площа була невелика. Перша шерега кинулась бігти вперед, але її зустрів несамовитий вогонь Негусового ручного кулемета, і вона відринула, залишивши за собою хвилясту лінію розпростертих і скорчених тіл, наче викинуті па берег хвилею мушлі.

У вікнах готелю люди без піджаків (цивільні чи солдати?) вітали чужоземних спортсменів, що приїхали на робітничу олімпіаду. Знову заводський гудок.

Робітники кинулися навздогін солдатам.

— На місця! — горлав Пуїг, розмахуючи своїми куцими руками. Його ніхто не чув.

Не збігло й хвилини, як третина тих, що кинулися вперед, уже лежала на землі, скошена кулями: тепер солдати поховалися в під'їздах бульвару, а робітники опинилися в тому становищі, в якому п'ять хвилин тому були солдати. В глибині площі — трупи й поранені в хакі, спереду — трупи й поранені в темних і синіх комбінезонах; між ними — забиті голуби. Над усім цим знову завили двадцять гудків, протинаючи спекотне повітря.

Пуїг і його бійці, яких, незважаючи на втрати, дедалі більшало, атакували солдатів під звуки стрілянини й чимраз тихших заводських гудків. Солдати швидко відступали, вони боялися, щоб бійці народного фронту не обійшли їх паралельними вулицями й не зустріли під прикриттям барикади.

Брама казарми з гуркотом зачинилась.

— Пуїг!

— Я. В чім річ?

Підходили все нові й нові бійці. Цивільна гвардія і штурмова гвардія воювали в цептрі міста. А що в Барселоні комуністів було ще небагато, то боями керували ватажки анархістів. Пуїга знали порівняно мало: він не виступав у газеті "Солідарідад обрера". Але було відомо, що він організував допомогу сарагоським дітям, і тому ті, хто не належав до анархістів, воліли мати справу з ним, а не з керівниками ФАІ. (Навесні 1934 року робітники Сарагоси під керівництвом Дурруті протягом п'яти тижнів витримали найдовший страйк, який будь-коли знала Іспанія. Вони відмовилися від будь-якої грошової допомоги й звернулися до робітників інших міст країни підтримати тільки їхніх дітей; сто тисяч чоловік принесли до редакції газети "Солідарідад обрера" хто продукти, хто свої збереження, що їх одразу ж відіслав Пуїг за призначенням, і за його ініціативою колона ваговозів перевезла сарагоських дітей до Барселони). Але, з другого боку, оскільки анархісти не сплачували членських внесків, Пуїг, так само як Дурруті, як уся група "Солідарних", одного разу захопив ваговози, що перевозили золото іспанського банку, аби подати допомогу страйкарям і "Анархістській книгарні". Всі, хто знав його романтичну біографію, дуже здивувалися, побачивши цього низенького хижого кремезня з горбатим носом і глузливими очима; з самого ранку з його обличчя не сходила усмішка. Тільки чорна фуфайка відповідала його біографії.

Він залишив тут третину свого загону, що дедалі зростав і вже почав зводити барикади, та ручний кулемет. Один з новаків умів з ним поводитися. В загін вливалося чимало солдатів, що переходили на бік народу; а щоб не було плутанини, вони поскидали гімнастерки, але залишилися в шоломах. Вони розповіли, що на світанку фашистські офіцери видали їм по дві склянки рому й сказали, що вони підуть придушувати комуністичний бунт.

З рештою бійців Пуїг рушив на площу Каталонії. Треба було розгромити заколотників у центрі міста й потім повернутися до казарм.

Вони пройшли Каталонським провулком. Перед ними здіймались над площею готель "Колумб" та його башта у вигляді ананаса, нашпигована кулеметами. Війська з казарми Педральбес зайняли три головні будинки: в глибипі площі — готель, праворуч — центральну телефоипу станцію н ліворуч — Ельдорадо. Солдатам не дуже хотілося воювати, але фашистські офіцери й ті, хто "став солдатом" два тижні тому, утримували площу за допомогою кулеметів.

Тридцять робітників метнулися через скверик посередині площі, ховаючись за деревами. Озвались кулемети, і робітники попадали на землю. Тіні голубів, що ширяли над площею, промчали над розпростертими тілами, над одним бійцем, що ще погойдувався з піднесеною над головою рушницею.

Тепер довкола Пуїга замигтіли значки всіх лівих партій. Тут зібрались тисячі людей.

Уперше ліберали, члени ЗРС, НРП 1, анархісти, республіканці, соціалісти, комуністи разом штурмували ворожі кулемети. Вперше анархісти голосували за звільнення з в'язниць астурійців. З крові, пролитої в Астурії, виникала єдність Барселони й надія Пуїга — побачити, як вільно майорить досі заборонений червоно-чорний прапор.

— Солдати з казарми Парку повернулися до себе! — крикнув якийсь бородань, що пробіг з півнем під пахвою.

— Тільки-но приїхав Годед з Балеарських островів,— докинув інший.

Годед був один з найкращих фашистських генералів.

Проїхав автомобіль з білими літерами ЄБП 2 на капоті. "Ось це і є наша реклама",— подумав Пуїг, згадавши величезні панно на невеличкій площі.

Деякі робітники намагалися пробратись попід мурами: за прикриття їм правили карнизи й балкони. Вони весь час перебували під вогнем щонайменше двох кулеметних гнізд. Пуїг бачив, як вони падали один за одним, у нього пересохло в горлі й пекло в грудях, наче він викурив три пачки сигарет.

Робітники наступали, бо така вже традиція повстань — наступати на ворога; якби вони зупинилися перед готелем, на цьому хіднику, заставленому столиками кав'ярні, їх усіх би перестріляли під промінням яскравого сонця. Удаваний героїзм пе веде пі до чого. Пуїгові були до вподоби мужні бійці, і він любив цих людей, що падали, прошиті кулями. Він був приголомшений. Одна річ битися з кількома жандармами, щоб захопити державне золото, інша — взяти готель "Колумб"; але навіть його скромний досвід підказував

1 Національна рада праці.

2 "Єдність? братове пролетарі!" — бойове гасло астурімських по-

йому, що в робітників, які штурмували готель, нема ні точних цілей, ні узгоджених дій.

Кулі стрибали на асфальті довкола скверу, наче цикади. Скільки вікон! Пуїг полічив вікна готелю: понад сто; йому здалося, що в літерах "о" й "у" величезної вивіски на даху стирчать кулемети: кОлУмб.

— Пуїг?

— Чого тобі? — майже вороже відповів він лисому чоловікові з сивими вусиками: зараз у нього вимагатимуть наказів, але все, що було кращого в ньому, відмовлялося їх давати.

— Йдемо?

— Зачекай.

Невеличкі гуртики людей і далі силкувалися пробитися на площу. Пуїг наказав своїм людям зачекати; вони вірили йому й чекали. Чого?

Нова хвиля — службовці в білих комірцях і навіть у капелюхах — ринула з вулиці Кортесів і розбилася на розі провулка Гарсіа під вогнем кулеметів з башт готелю "Ко-лумб" і Ельдорадо.

Над розпростертими тілами й калюжами крові повисло ясне небо.

Пуїг почув перший гарматний постріл.

Якщо то гармати робітників, то готель невдовзі буде взято; але якщо то гармати військ, які йдуть з казарми на площу, тоді опір народу, як і тридцять третього, як і тридцять четвертого...

Пуїг побіг до телефону: тільки дві гармати, і то вони належали фашистам.

Він зібрав своїх людей, подався з ними до першого-ліп-шого гаража, посадовив їх на ваговози й помчав під деревами, зганяючи з них горобців.

Обидві гармати, сімдесятип'ятиміліметрового калібру, стояли на хідниках обабіч широкого проспекту, що його вони прострілювали.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора:

Дивіться також: