Близькість таких сусідів не дуже приємна, коли купаєшся.
В Улсона знову пропасниця, навіть дужча, ніж минулого разу. Очі, губи, язик дуже спухли, і я знову мушу виконувати всі домашні обов'язки.
В Улсона знову приступ з маренням; у нього спухло не тільки лице, а й руки. Знову доводиться рубати дрова, готувати страву, умовляти й стримувати Улсона, який раптом схоплюється, хоче купатись тощо.
Особливо набридає мені куховарство. Якби випадало робити це щодня, то я вирушав" би в селище, щоб тубільці варили таро й ямо за мене.
Дні минають, а моє вивчення папуаської мови посувається дуже туго. Найуживаніші слова лишаються невідомі, і я не можу придумати, як би це дізнатися про них. Я навіть не знаю, як по-папуаському такі слова, як "так", "ні", "погано", "хочу", "холодно", "батько", "мати"… Аж смішно, але те, що я не можу домогтися й дізнатися цих слів, – лишається фактом. Почнеш питати, пояснювати – не розуміють або не хочуть розуміти. Все, на що не можна показати пальцем, лишається мені невідомим, якщо тільки не дізнаєшся випадково те чи інше слово.
Між іншими словами, що їх я дізнався від Туя, який прийшов спочити в Гарагасі, я дізнався зовсім випадково назву зорі – "нірі". Оригінально те, що папуаси звуть (але не завжди) сонце не просто "синг", а "синг-нірі", місяць "карам-нірі", цебто – зоря-сонце, зоря-місяць.
27 листопада
Улсон сказав мені ранком, що, мабуть, більше не встане; він ледве міг трохи розплющити очі (так позапухали йому повіки) й ворушити язиком, який, за його словами, став удвоє грубший, ніж звичайно. Я сказав, що сором йому боятись і що, мабуть, він завтра ранком устане, після чого я змусив його ковтнути розчин близько грама хіни в підкисленій рідині, яку він запив кількома ковтками міцного чаю. Цю дозу я знову повторив години через чотири після першої; хоч він дуже бурчав, ковтаючи несмачні ліки, та приступу сьогодні не було, і надвечір він устав, трохи глухий, але з страшенним апетитом. Зате в мене був уночі приступ, дуже трясло, зуби цокотіли, я не міг зігрітись. Угрівшись нарешті, я заснув о другій годині. Ранком підвівся, ледве-ледве волочачи ноги, але все ж таки встав і навіть пішов у ліс, бо сухих дров у кухні майже не лишилося. Коли я продирався крізь гущавину, в одному місці на мене напали оси. Я кинувся тікати, лишивши дрова й навіть сокиру. Біль від укусів був дуже сильний. Прибігши додому, я зараз же змочив ужалені місця на руках, грудях та обличчі нашатирним спиртом, біль миттю зник.
Сьогодні повний місяць, і двоє молодих тубільців з Горенду, Асел та Вуанвум, розмальовані червоною та білою фарбами, вбрані зеленню та квітами, зараз (близько дев'ятої години вечора) заходили сюди, дорогою до Гумбу, де вони ночуватимуть. У тубільців, як я помітив, у цей час, коли буває повний місяць, відбуваються особливі збори; вони роблять один одному візити, цебто жителі одного селища відвідують жителів другого, ходять чепурніші, ніж завжди, і пісні їх звичайно долітають у такі ночі в формі пронизливого й тягучого виття до Гарагасі.
Так сталося й минулої ночі. Мене збудив Улсон і спитав, чи чув я крики й чи заряджені в мене всі рушниці. Не встиг я відповісти, як з лісу, в напрямі до Горенду, почувся пронизливий гучний крик, в якому, однак, можна було легко пізнати людський голос. Крик був дуже дивний і належав, мабуть, багатьом голосам. Улсон сказав мені, що останні п'ять хвилин він чув уже кілька таких звуків. Перший з них був такий гучний і пронизливий і видався йому до того страшним, що він наважився збудити мене, гадаючи, що це сигнал до нападу на нас. Я встав і вийшов на майданчик; з багатьох селищ долинали одноманітні удари барума. Повний місяць допіру випливав велично з-за дерев. І я одразу ж подумав, що це крики на честь сходу місяця, пригадавши, що й раніше тубільці вигукували якось особливо, коли з'являвся місяць, немовби вітаючи його схід. Це пояснення цілком задовольнило мене, і я, порадивши Улсонові не чекати нападу, а просто спати, сам одразу ж заснув.
29 листопада
Спустили знову на воду вичищену й пофарбовану шлюпку. Я дуже стомився; основна робота цього разу припала мені, бо Улсон, ще кволий після пропасниці, мало що міг робити.
30 листопада
Сонце стало в нас рідкістю, виглядаючи лише ненадовго з-за хмар.
Велика вигода мого приміщення в цьому усамітненому місці полягає в тому, що можна лишати все коло дому й бути певним, що ніщо не пропаде, окрім їжі, бо за собаками важко доглянути.
Тубільці поки що нічого не чіпали. В цивілізованому краї про таку вигоду годі й думати; там замки й поліція часто бувають недостатніми.
3 грудня
Я ходив до селища Горенду по кокоси. Як звичайно, я попередив про те, що наближаюся, гучним свистом, щоб дати жінкам час поховатися. На мене це селище завжди справляє приємне враження – так у ньому все чисто, зелено й затишно. Людей небагато; вони не кричать і зустрічають мене без усяких шумних демонстрацій, як то було перше. Тільки птахи, літаючи з дерева на дерево або над нами, порушують цей спасенний спокій. На високих барлах поважно сидять навпочіпки двоє чи троє тубільців, зрідка перемовляючись і мовчки розжовуючи кокосовий горіх або чистячи гарячий "дегарголь" (солодка картопля), інші пораються в своїх хатинах або поблизу, а багато хто, нічого не роблячи, гріється на сонці або розчісує своє волосся. Прийшовши до Горенду, я також сів на барлу й так само взявся за щойно спечений дегарголь. Чоловік з вісім зібралося коло барли, де я сидів, і по черзі почали висловлювати своє бажання. Одному хотілося мати великого цвяха, другому шматок червоної матерії; цьому боліла нога, й він просив пластир та черевик:. Я слухав мовчки. Коли вони скінчили, я сказав, що хочу кілька зелених кокосів. Двоє хлопчиків, накинувши собі на ноги петлю, швидко піднялися на кокосову пальму й почали кидати додолу кокоси. Я пальцями показав, скільки кокосів хочу взяти, й запропонував віднести їх до "таль Маклай", тобто в дім Маклая, і це було виконано. За півгодини вони розійшлися, задоволені моїми подарунками. Я встиг з двох змалювати досить непогані портрети.
Ввечері знову дощ, грім і блискавка. Вітер часто гасив лампу. Іноді мимоволі доводилося лягати спати, бо вітер, який раз у раз задуває лампу, перериває мені писання щоденника та впорядковування моїх заміток. Усяких щілин, відтулин та отворів у моєму приміщенні така сила, що годі й думати захиститися від протягу. Тепер з восьмої або дев'ятої години вечора йде дощ, який почався при заході сонця й буде йти, мабуть, години до третьої або четвертої ранку.
В жовтні все це можна було сяк-так терпіти, в листопаді ж дощ ішов частіше, а в грудні він, здається, має намір іти протягом дня. Дощ стукотить по покрівлі, яка протікає в багатьох місцях, вода капає навіть на стіл та на ліжко, але я поверх ковдри вкриваюся ще й непромокальним плащем, і мені дощ ночами не дошкуляє. Я певний, що мені було б вигідніше, якби я жив зовсім сам, не маючи слуг, яких досі я доглядав більше, ніж вони мене. Про Боя нема чого й казати: він лежить не встаючи другий місяць, але й Улсон нездужає втроє частіше за мене. Так, наприклад, сьогодні він пролежав цілий день, і ввечері я мусив готувати чай на всіх нас трьох.
Нагріти чай у Гарагасі темної дощової ночі, як оце сьогодні, – не так-то вже й легко. Довелося при великому вітрі перейти до куреня, набрати там, по змозі, сухого гілля, нарубати його, запалити погасле вогнище, довго роздмухувати його, потім у темряві й під дощем зійти до струмка по воду. До того ж було так темно, що, навіть знаючи напам'ять дорогу, я все ж мало не впав двічі, збившись із стежки; кожного разу доводилося чекати блискавки, щоб знову втрапити на знайому стежку (при такому дощі та поривах вітру брати з собою ліхтар марна справа). Коли я повернувся геть змоклий, моє крихітне приміщення видалось мені дуже затишним; я поспішив переодягнутись і пишу ці рядки, з насолодою п'ючи чай, який саме сьогодні здається мені дуже смачним. Треба зауважити, що вже другий місяць як у мене нема цукру, й тижнів з п'ять як викинуто останні сухарі, яких з'їла за нас черва. Ми довго боролися з нею, намагались висушити сухарі спочатку на сонці, а потім на вогні, та черва все ж таки лишилась жива. Я заміняв сухарі печеними бананами або, коли не було бананів, скибками печеного таро. Я справді аж ніяк не почуваю цієї зміни, хоч Улсон і навіть Бой бурчали, коли вийшов цукор. Решта нашої страви та ж сама, що й перше: варений рис з кері та боби з сіллю. А втім, годі про їжу, вона нескладна, і її одноманітність навіть подобається мені; до того ж усі невигоди й дрібниці цілком стираються деякими науковими спостереженнями та природою, яка тут така хороша. До речі, вона гарна всюди, треба вміти тільки втішатися нею.
Півгодини тому, коли мені довелося піти до струмка по воду, я був у найгіршому настрої, стомлений десятихвилинним роздмухуванням вогнища, дим якого роз'їдав мені до сліз очі. Коли вогонь добуто, виявилося, що води в чайнику було не досить. Іду до струмка. Зовсім темно, мокро, ноги ковзаються, раз у раз оступаюсь; дощ, який уже пройшов через дві фланелеві сорочки тече по спині, стає холодно; знову спотикаєшся, хапаєшся за кущ, колешся. Раптом спалахує яскрава блискавка, освітлює голубуватим світлом і далекий обрій, і білий прибій, краплі дощу, весь ліс, кожне листячко, навіть колючку, яка допіру вколола мені руку, – тільки одна мить, і знову все чорне, мокре й незручне; та цієї миті було досить, щоб красою довколишнього повернути мені мій звичайний добрий настрій.
Проте вже дев'ята година. Лампа догоряє. Чай випито. Треба загорнутися мерщій у ковдру й проводити далі своє існування у сні.
5 грудня
Після дощу зібрав силу комашні й знайшов дуже гарний та кумедний гриб.
Бой такий кволий, що майже не держиться на ногах. Сьогодні бідолаха впав, ідучи сходами. Улсон лежав і охкав, укрившись з головою ковдрою. Коли я помітив Боя біля сходів, я втягнув його назад до кімнати. Він був у якомусь забутті й не впізнав мене. Сьогодні з четвертої години знову дощ. Скрізь усе вогке.
6 грудня
Бой дуже мучиться. Я не думаю, що він проживе довго. Другий інвалід сидить також понурившись.