На годиннику було вже рівно дванадцять, а наше життя знову йшло зовсім не так, як його розмалював Кость Малинін. Їсти хотілося все дужче і дужче, а Венька з Генкою і досі не відходили од клумби. Вони підморгували мені, махали руками, кивали головою і терпляче чекали, коли я знову спущусь на клумбу. Аякже, знайшли дурня! Я сподівався, що їм колись таки набридне чекати й вони підуть геть, і тоді ми з Костем наїмося нектару, проте ці бовдури почали знову свистати, махати кепками й обзивати мене всякими образливими іменами й прізвиськами.
— Від шкідників чую! — крикнув я, розізлившись. — Зінка Фокіна вас у саду на недільник чекає, а ви тут з метеликами забавляєтесь!
Після того Генка запустив у нас кепкою, а Венька спробував вилізти на стовп, але зірвався.
— Тут не поснідаєш, — сказав Кость так, ніби знав, про що я в цю мить думаю.
ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ ДРУГА
Прощавайте, хлопці! Може, більше не побачимось…
— Знаєш що, — сказав я Костю, — давай краще полетимо на який-небудь город. Там зараз добре, все доспіло: і буряки, і морква, і капуста! І квіти там є.
І людей мало.
— Ех ти, капусник нещасний, — сказав Кость. — Та з тобою не можна зараз летіти ні на який город.
— Це ж чому?
— Тому, що зараз на всіх городах таких шкідників, як ти, труять.
— Чим труять?
— Чим? Усілякими хімічними отрутами…
Після таких слів у мене крила так і опустились, а перед очима попливли якісь різнобарвні кружала.
— Що ж це виходить? — скипів я. — На вулиці от-от крила обірвуть, на городах труять, у небі горобці дзьобають… Для чого ж ми перетворювались на метеликів? Щоб з голоду здохнути?.
— Гаразд, Баранкін, — сказав Кость, — не хвилюйся. Пригощу я тебе нектаром! Летімо!
— Куди летімо?
— У шкільний сад!
— Там же наші дерева садять!
— От і добре! Ми там і нектару у квітнику наїмося, і заодно з нашими хлопцями побачимося…
Кость Малинін сказав це так, ніби він страх як сумує за хлопцями з нашого класу.
— В школу то в школу, — погодився я. — Хлопці знайомі! Може, не займуть…
Мені, правда, й самому теж закортіло побачити хлопців. Я навіть не знаю, чому. І хоч у цю мить мені більш за все на світі хотілося їсти, мені раптом ще дуже захотілося пролетіти повз нашу школу, повз вікна рідного класу, з яким у мене було зв'язано стільки чудових спогадів! Хто сказав "чудових"? Хто сказав "повз вікна рідного класу"? Невже це сказав я, Баранкін? Що це зі мною відбувається? Я, здається, вже схибнувся з розуму від цього голоду. Щоб прийти до пам'яті, я взяв і стрепенувся, як собака після купання.
І правильно зробив, бо мої жалібні думки від цього розлетілися у різні боки, немов бризки, і мені одразу полегшало. І тепер я міг думати про зустріч мужньо, без будь-яких переживань, не те що Кость Малинін. У нього, тільки-но він заговорив про хлопців, очі зробилися великі-превеликі і, мені здалося, навіть мокрі-премокрі.
— Там і поснідаємо, — сказав сумно Кость Малинін,
— І пообідаємо, і повечеряємо, — додав я весело, відчуваючи, що одного сніданку мені буде вже замало.
Злетівши з годинника, ми наввипередки подалися до шкільного саду. Перший раз у житті ми летіли з Костем до школи з такою швидкістю, з якою бігли із школи додому. Я, звичайно, був певен, що першим прилечу в сад. Яким же було моє здивування, коли я одразу ж відстав од Малиніна на три будинки. Я спочатку навіть не повірив своїм очам. У нас у класі Кость вважався найслабшим хлопцем, а зі мною на уроках фізкультури ніхто навіть не ризикував змагатися. З фізкультури в мене завжди була п'ятірка. Тільки моя мама чомусь ніколи не визнавала цю п'ятірку за справжню. Я вирішив наддати льоту і замахав своїми жовтими трикутничками, неначе божевільний, однак і це не допомогло. На своїх розмальованих крилах Кость-махаон цього разу летів рівно, як по лінійці, розтинаючи крилами повітря і здіймаючи круг себе просто-таки художній свист, а я, як і раніше, провалювався у повітряні ями, хилитався з боку на бік, перевертався і тихо падав то на одне крило, то на друге.
Помітивши, що я відстав, Кость Малинін, — мені аж соромно стало, — вернувся назад і сказав мені, Баранкіну, першому силачеві нашого класу, слова, котрі я довіку не забуду: "Гей, ти, капуснику! Ти що, не можеш летіти швидше? Що ти весь час відстаєш?" Сказавши це, він на зло мені знову легко обігнав мене, потім знову повернув назад, знову випередив і крикнув: "Баранкін! Ти чого ото летиш, як пиріг з капустою? Дави на всі педалі! Нектар близько!" Цих слів Малиніну я теж ніколи не забуду.
Коли він, гребучи своїми крилами, неначе веслами, ще раз пролетів гордо повз мене, я вхопив його за задні лапи й у такий спосіб причепився до Малиніна на буксир. Переконавшись, що я від нього не відстаю, Кость перестав обзивати мене всякими словечками, і хоч як намагався од мене відірватися, але тепер йому це ніяк не вдавалося.
— Щось важко летіти стало! — сказав Кость, — Видох — вдох-ох-ох-ох!
— А по-моєму, значно легше! — сказав я і подумав: "Хай Кость попрацює за двох, раз у нього такі крила. Я теж торбичив його на своєму хвості, коли був горобцем, а тепер можу і відпочити трошки".
Склавши крила, я летів слідом за Малиніним, отримуючи насолоду від художнього свисту Костевих крил і для годиться коли-не-коли помахуючи своїми рівнобічними трикутничками. Отак на буксирі Кость дотяг мене до самої школи, до того місця, де наш клас садовив дерева.
— Гальмуй! — крикнув я Костю, коли він, відсапуючись, перетягнув мене через верхівку і попрямував повз огорожу до цегляного будинку нашої школи.
Сівши на підвіконня на третьому поверсі, ми підповзли до краю і подивилися вниз.
В саду кипіла робота. Одні, весело перемовляючись, копали ями, другі обережно опускали в землю саджанці і поливали їх із лійок водою. Кость Сергєєв навмисне вимазався землею і кривлявся. І всі сміялись. Всі були задоволені! І всім було хороше!
— Ну й хай працюють! — сказав Кость. — Вони працюють, а ми будемо їсти нектар. Якби вони довідалися, що ми зараз будемо їсти справжній нектар, вони нам напевне позаздрили б…
— Кому це — нам? — спитав я.
— Нам, метеликам… — сказав Кость Малинін непевним голосом.
Я згадав "сплячу красуню", котру проковтнув безхвостий горобець, прислухався до бурчання у своєму голодному животі, поглянув з ненавистю на горобців, що пурхали в шкільному садку, і сказав:
— Авжеж, авжеж. Вони б нам позаздрили… — я сказав це без будь-якого ентузіазму, одвернувся від хлопців і побачив, як у шкільні ворота влетіли на велосипедах Мишко Яковлєв і Алик Новиков (він сидів на багажнику).
Щось голосно викрикуючи, вони підкотили до Зінки Фокіної і, скочивши на землю, почали про щось розповідати їй і всім нашим, що збіглись до них. В саду запанувала тиша. Ніхто більше не сміявся, не жартував, а Кость Сергєєв навіть витер землю з лиця і перестав кривлятися.
— Щось трапилося, — сказав Кость,
Я промовчав. Мишко і Алик, поговоривши із старостою нашого класу, знову сіли на велосипеди і поїхали. Зінка Фокіна подивилась з-під руки їм услід, потім підкликала ще трьох наших хлопців, відібрала у них заступи і дала їм якесь завдання. Хлопці подалися на вулицю і розбіглися в різні боки.
— Шукають когось… — сказав Малинін.
— Не когось, а нас з тобою! — сказав я Костю.
— Ну і хай! — сказав Кость. — Вони хай шукають, а ми тим часом будемо їсти нектар. Летімо!
Я промовчав. Їсти хотілося нестерпно, і нектар був близько. Але і горобці були теж поруч, і їх цвірінчання геть псувало мені апетит.
"Як би вони нас все-таки не з'їли з Костем…" — подумав я, дивлячись на горобців, що пурхали поміж клумбами. Подумав я про одне, а сказав, звісно, зовсім інше.
— Летімо! — сказав я голосно й рішуче і подумки додав тихо: "Прощавайте, хлопці! Якщо нас з Костем з'їдять горобці, то ми, мабуть, більше ніколи не побачимось!.."
Прицілившись на клумбу з квітами, я розпростав крила і шугнув ластівкою з підвіконня донизу, ніби з купальної вишки в крижану воду…
ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ
Протичхальне щеплення
В повітрі від квітів знову запахло смачним нектаром, як, бувало, на кухні од маминого печива. У мене потекли слинки й знову запаморочилась голова. Я склав крила, взяв приціл на найбільшу квітку і пірнув у неї сторч головою, але промахнувся (не дивно!) і врізався в траву по самі п'яти своїх задніх лап. Довелося вибиратися з трави і починати все спочатку.
Цього разу я видряпався на квітку по стеблині і запустив хоботок у самісіньку середину квітки, туди, де, за моїми підрахунками, мав знаходитись нектар. Проте такого жаданого нектару у квітці не виявилося. Запах нектару був, а самого нектару не було. Пахло гарно, точнісінько, як мамин порожній флакончик з-під духів, а поживитися було нічим. Тоді я і заліз у квітку просто головою, так, що у мене назовні одні крила й ноги стирчали, і почав нишпорити у темряві хоботком по стінках, але в цей час з квітки хтось поліз мені назустріч.
Я вирішив, що це якийсь сторонній метелик устиг раніше від мене залізти у квітку і з'їсти весь нектар. Од самої цієї думки мене просто зло розібрало. Ти через цей нектар, можна сказати, життям ризикуєш, а н тебе його з-під самого носа злизують. Я взяв, і буцнув метелика головою. Той погрозливо загув і буцнув мене, а потім вперся своєю головою в мою голову і вичавив мене з квітки геть, як вичавлюють пасту для зубів із тюбика. Я зі злості ударив крилами по тичинках з такою силою, що пилок квітки здійнявся стовпом і поглинув мене, неначе хмара. Я від цього пилка мало не задихнувся.
— Гаразд, метелику, — сказав я, розганяючи крилами пилок, — тільки-но з'явись на світло, я тобі всі лапи… Ап-ап-чхи!.. Я тобі покажу, як чужий нектар… А-а-п-чхи!..
Поки я чхав, дивлюся — із квітки вилазить… тільки не метелик, а бджола, найсправжнісінька бджола, геть смугаста, неначе вона у піжамі. Вилізла із квітки і ухняпилась у мене своїми буркалами. Вона на мене дивиться, а я сиджу на краю квітки і чхаю на неї і, головне, стриматись ніяк не можу. А бджола, певне, так розгубилась, що навіть гудіти перестала. Я чхаю, а вона лапкою витирається, я чхаю, а вона витирається і мовчить. Разів десять я, напевне, на бджолу чхнув, не менше, а потім отямився і похолов од жаху. "Баранкін, — сказав я сам до себе, — на Кого ти чхаєш, Баранкін? Ти на бджолу чхаєш, нещасний капусник… Ось вона зараз тобі… апчхи!., як зробить протичхальнє щеплення, то знатимеш… як чхати на бджіл!..