І звідки в мене тільки сила взялась. В одну мить я підняв Костя Малиніна, як на ліфті, вище кущів.
Унизу, десь там, під нами, дико верещали.
— Це що, велика перерва? — спитав мене Кость сонним голосом і знову заплющив очі.
— Яка ще перерва? — сказав я, піддаючи Костю ззаду лапою, щоб він хоч трохи прийшов до тями. В очах у мене все ще мінилося північне сяйво. — Ти що, досі не прокинувся, чи як?
— Зараз, зараз! — сказав Малинін. — Зараз я наїмся нектару і сяду за геометрію… А цьому Мишкові треба крила обірвати…
— Якому Мишкові?
— Яковлєву… із сімейства відмінників. Щоб він знав, як погоджуватися підтягати нас у неділю…
Малинін хотів ще щось сказати, але раптом перестав махати крилами, голосно захропів і впав у кущі, в самісіньку гущавину.
— Костю! Не засинай! Пропадеш! — заволав я і пірнув слідом за своїм другом у бузок, чіпляючись на льоту крильми за сучки і листя.
Від удару об гілку Кость знову прокинувся. Гілкою назад і вперед повзали мурашки; вони снували у мене під ногами, і мені довелося двом з них дати гарного запотиличника, щоб вони не лізли не в своє діло у такий, можна сказати, критичний момент.
— Негайно перетворюйся з метелика на трутня, чуєш! — сказав я Костю, розганяючи мурашок.
— На якого трутня? З якого метелика? Ти що, Баранкін, з глузду з'їхав, чи що? — сказав Малинін і завалився на бік.
Певне, у сонного Малиніна так усе переплуталось у голові, що він уже нічого не тямив і взагалі ніс якусь ахінею. Тоді я підняв його на крила:
— Перетворюйся на трутня! Чуєш, Малинін?
— Як це може людина перетворитися на трутня? Ти, Баранкін, фантазей… із сімейства людовеїв… тобто людинаків… тобто… я спати хочу, — пробелькотів Малинін і перевернувся на другий бік.
Було чути, як по саду з виском і криком нишпорили дівчата. Якщо вони помітять у кущах барвисті крила Костя-махаона, ми пропали.
— Ти перетворишся на трутня чи ні? Останній раз тебе питаю! — я знову підняв Малиніна, при цьому я встиг фицнути задніми лапами двох нахабних мурашок, котрі намагалися заповзти мені під живіт.
— Гаразд, Баранкін! — промимрив Кость. — Коли вже тобі так хочеться… Тільки я спочатку посплю…
— Ні, спочатку ти перетворишся на трутня, а потім будеш спати! Слухай мою команду! — я схопив Костя за передні лапи, затряс що було сили, примовляючи: — Повторюй за мною! Повторюй за мною!
Ні вдень, ні вночі
Метеликом бути не хочу!
А хочу я бути трутнем
Веселим і безтурботним!
— Ось він де заховався! — писнула неподалеку Зінка Фокіна. — Я так і знала, він далеко не полетить! Дівчата, оточуйте кущ!
"Все, нас виявили! Ми пропали! — подумав я. — І Малинін знов заснув! І тепер я вже нічого не зможу вдіяти!"
У мене при одній тільки цій думці опустились крила, і я навіть махнув лапою на мурашок, котрі знову наповзали з усіх боків.
"Хай повзають, — промовив я подумки, — тепер все одно…"
І раптом саме в цю мить я почув сміх Костя Малиніна.
Я з жахом поглянув у його бік — чи не з'їхав він часом уві сні з розуму од усіх цих переживань — і бачу, як дві мурашки повзають біля його живота і лоскочуть Костя своїми вусиками. Вони його, "значить, лоскочуть, а він, значить, сміється, тихо, правда, сміється, але сміється, спить і сміється. От бовдур, і як же я забув, що Кость Малинін найбільш за все на світі лоскоту боїться. Я ще в таборі будив його з допомогою лоскоту. От спасибі мурахам, що нагадали. І, не гаючи більше часу, я всіма чотирма лапами почав лоскотати Костя. Тихий сміх Костя-махаона одразу ж перейшов на регіт, і він прокинувся. Враз прокинувся! І очі розплющив, і вмить сон куди й подівся…
Трясеться весь, регоче, заливається як недоумкуватий, лапами за живіт — хапається і промовляє, захлинаючись од сміху:
— Ой Баранкін! Ха! Ха! Навіщо ти мене лоскочеш? Ха! Ха! Ха!
— Ха! Ха! Ха! — відповідаю я Малиніну.
Мене теж у цю хвилину розібрав сміх — по-перше, на нервовому грунті, по-друге, дуже вже я зрадів, що Кость прокинувся від цього жахливого сну і остаточно прийшов до пам'яті. Я від цієї нервової радості навіть на деякий час забув про смертельну небезпеку, яка все ще загрожувала Костю Малиніну. А головне, хоч Кость і прокинувся, я все одно його лоскотав.
Хто його знає! Перестанеш лоскотати, він візьме й знову засне.
— Та ну вас! — сказав Кость Малинін, відштовхуючи мене і мурашок од себе. — Розлоскоталися тут! Ха-ха! А що то там за галас! Ха-ха-ха!
І тут я знову з жахом згадав про те, що загрожує моєму кращому другові, і не лише згадав, але й зрозумів, що, судячи по голосах, Зінка з дівчатами вже почали оточувати наш кущ.
— Малинін! — гримнув я. — Цієї ж миті зосереджуйся і починай перетворюватись на трутня!
— Чому — на трутня? На якого ще трутня? — спитав Кость, солодко потягаючись.
— Тому, що там Зінка Фокіна з юннатками. Вони тебе як махаона хочуть запроторити в морилку! Потім у сушилку! Потім у розпрямилку!
— Я в морилку? Навіщо в морилку?
— Для колекції! — заверещав я.
При слові "колекція" з Малиніна сон як рукою зняло, і він, очевидно, одразу все, все, все згадав, зрозумів все, все, все, зрозумів і збагнув увесь трагізм становища, в яке ми з ним потрапили. Ще б пак! Що таке колекція, Кость знав добре, адже він сам був колись юннатом і в нього самого колись була така колекція, в яку так хотіла зараз запакувати його Зінка Фокіна.
— Що ж ти мене одразу не розбудив?
— Я ще тебе не розбудив?! Скажи спасибі мурашкам. Це вони мене напоумили… Одне слово, швидше повторюй за мною!
Я кричав Малиніну заклинання в самісіньке вухо, а сам бачив, що він мене зовсім не чує, він, певне, при слові "колекція" від жаху отетерів і не міг второпати, що я від нього хочу.
І вночі, і серед дня
Кращого життя нема, як у трутня!
А Малинін мовчав, мовчав, а затим як заверещить:
Ой матінко миленька,
Я — мурашка маленька!
Добре бути мурашем!
Йому жити хороше!
Я спочатку навіть не збагнув, що на цей раз ми з Малиніним перетворюємось на зовсім різних комашок, і наші шляхи, як кажуть, розходяться. Я хочу стати трутнем, а Малинін хоче зв'язати своє життя з мурашками! Навіщо він це робить? Невже він не розуміє, що на нього там чекає? Та ні, він, по-моєму, зараз взагалі нічого не розуміє. Він зараз розуміє лише одне: краще бути живим трудягою-мурашкою, ніж метеликом.
Як ви гадаєте, міг я залишити Малиніна одного в такій ситуації? Міг я сам стати виплеканим трутнем, а Малиніну дозволити перетворитися на мураха? Звісно, не міг! Відповідаю я за Малиніна, чи не відповідаю? Відповідаю, та ще як відповідаю, головою своєю відповідаю! Адже це я втягнув його в цю історію, а не він мене.
В цю хвилину за кущами, на довершення всього, розлігся прямо-таки кінський тупіт, тріск сучків і гілок. За листям з усіх боків заметляли різнокольорові сачки, кілька дівчат вилізли з сачками аж на дерево і тим самим відрізали нам з Костем останній шлях до порятунку.
Все! Мені більше нічого не лишалось, як набрати в легені якомога більше повітря і вкласти всі свої останні сили у заклинання, яке в гарячці придумав цей псих Малинін.
Ой матінко миленька,
Я мурашка маленька! –
залопотів я слідом за Костем Малиніним. —
Добре бути мурашем!
Йому жити хороше!..
Ой, я був у цьому не переконаний, зовсім не переконаний! Малинін, що ми з тобою робимо? І навіщо тільки ми з тобою перетворюємось на мурашок?!
Це була остання думка, що майнула в моїй змученій метеликовій голові, що розривалася від турбот, тривог, жаху і хвилювань…
Частина четверта
КАРАУЛ! МИРМИКИ!
(Загибель Малиніна)
ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ СЬОМА,
неприємна для Зінки Фокіної і рятівна для нас з Костем
— Зіночко! — просичала котрась з дівчат за кущем. — А коли полетить капусник, що з ним робити?
Говорячи про капусника, дівчата, звісно, мали на увазі мене, Баранкіна. Для мене це запитання прозвучало так: "Зіночко, а коли полетить Юрко Баранкін, що з ним робити?"
— Теж у морилку! — відповіла Зінка Фокіна. — Махаон буде у нас експонатом, а на капусникові я вчитиму вас працювати з розпрямилкою.
"Діждався, Баранкін!" — подумав я, прислухаючись до звуків, що долітали з-за куща. З усього було видно, що там закінчувались останні приготування до штурму бузкового куща: брязкали флакони, шурхотіли коробки для пакування метеликів, долітали страшні запитання і ще страшніші відповіді.
— Зіночко, а, якщо махаон (тобто Кость Малинін) потрапить у сачок, можна його за крила брати?
— Ні в якому разі! Треба, щоб у метелика були не потерті крила… Приготуйте морилки! Ніно, у кого булавки для наколювання?..
— У мене.
— Приготуй булавки!
— Ой, я боюсь!
— Катю, візьми у неї булавки!.. Зою, веди спостереження!..
— Я й так веду!
— Всі готові?
— Вссссі! — засичали дівчата, неначе змії.
— Відкрити морилки!
Морилки були відкриті — в повітрі запахло тютюном. Хтось голосно чхнув. Хтось сказав: "Ой, я боюсь!" Одна дівчинка пожалилася кропивою і заойкала. На неї всі зацитькали. З тріском обережно розсунулись гілки.
— Де вони?.
— Ось!
— Де? Не бачу! На нижній гілці?
— Та ні! Вище!
— Вище?
— Нижче!
— Ще нижче! Праворуч! Тепер ліворуч! Он там біля сухого листка два метелики!..
— Ой дівчата! Справді!..
— Тихіше ви там!
Гілки розсовувались, шурхотіння посилювалось, і розчервоніле лице Фокіної, подряпане, у павутинні, з'явилось у гущавині бузку; очі, неначе у божевільної, забігали по листках.
— Ну, що там, що там, що там?.. — зацокали з усіх боків дівчата.
— Нічого… — сказала Зінка Фокіна розгублено. — Нікого!..
Звичайно, якби Зінка Фокіна уважніше придивилася до того місця, на якому вона сама, на власні очі, кілька хвилин тому бачила двох метеликів, то вона при бажанні могла б помітити двох маленьких чорненьких мурашок, що вчепилися всіма лапками у шорстку кору бузку, але Фокіній було не до мурашок.
Вона ще раз пробігла сумними очима по гілках і, глибоко зітхаючи, промовила:
— Як крізь землю провалились… Нікого!
— Як це — нікого?.. А ми хто такі? — прошепотів один мурашка іншому. Мурашка з голубими очима, розсміявся, поворушив вусиками й поплескав лапкою по плечу мураха з чорними очима.
Мурашка з чорними очима глянув на розгублене лице Зінки Фокіної, теж поворушив вусиками й нічого не сказав.
— Дивина! — прошепотіла Зінка Фокіна. — Я ж своїми очима бачила… Не могли ж вони крізь землю провалитися!.. — Вона ще раз обнишпорила весь кущ мокрими від сліз очищами й сказала: —Хай йому дідько! Хай йому дідько!
— Лається! — зрадів мурашка з голубими очима (це був, звичайно, Кость Малинін). — Лається! — сказав він, потираючи лапки. — Зін-зін-зінка Фокіна згадала дідька аж два рази! От здорово!
Кость підкрутив вусики, ляснув мурашку з чорними очима по спині (це був, звичайно, я, Баранкін!) і весь затрясся від беззвучного сміху.