Зовсім мені не треба в лікарні лежати.
— Навіщо ж тебе тут тримають?
— Ну, розумієш, у них лікарня порожня, лікувати нікого, а їм хочеться доглядати хоч яких-небудь хворих. Це ж тобі малючки! А як лікують! Тьху! Зовні ставлять медові пластирі і пити дають мед. Це неправильно. Мазати треба йодом, а пити касторку. Я не згодний з таким лікуванням.
— Я теж не згодний, — подав голос із сусідньої койки Якосьбудько. — Ходити не дозволяють, бігати не дозволяють, грати в квача не дозволяють. Навіть співати не дозволяють. Одежу позабирали, всім дали по носовичку. Лежи та сякайся, от тобі і всі розваги.
— А навіщо ви пішли в лікарню?
— А вчора ми повипадали з кошика за містом і полягали спати. На світанку нас розбудили малючки і кажуть: "Звідки ви, малюки?" — "Ми, — кажемо, — летіли на повітряній кулі й розбилися". — "Ой, ви розбилися! Ой, вас лікувати треба! Ой, підемо в лікарню". Ми й пішли.
— І ніхто не хворий? — спитав Незнайко.
— Ні, один тільки Кулька хворий.
Незнайко підійшов до Кульки:
— Що тобі?
— Ногу вивихнув. Зовсім не можу ходити. Але не це мене тривожить. У мене, розумієш, Булька пропав. Будь другом, зроби добре діло, пошукай Бульку. Він, напевно, десь тут. Я ж же можу з місця встати.
— Гаразд, — сказав Незнайко. — Я знайду твого Бульку, а ти кажи всім, що я кулю придумав.
Незнайко обійшов усіх малюків і попередив, щоб казали, наче це він кулю придумав. Нарешті він повернувся до кабінету лікаря.
Сніжинка з нетерпінням ждала його.
— Ну, як почувають себе хворі? — спитала вона.
— Які вони хворі! — махнув Незнайко рукою. — Один тільки Кулька трошки хворий.
— Ой, то їх скоро випишуть? — зраділа Сніжинка. — Знаєте, що я думаю? Ми влаштуємо з нагоди видужання хворих бал. От весело буде!
— Не схоже на те, що їх збираються виписувати! — відповів Незнайко.
В цей час повернулись Медуниця і Синьоочка.
— Ви навіщо одягли халат? Що за самоуправство? — накинулась Медуниця на Незнайка.
— Ніякого самоуправства нема, — відповів Незнайко. — Просто я робив обстеження.
— Що ж показало ваше обстеження? — глузливо спитала Медуниця.
— Обстеження показало, що всі хворі, крім одного, здорові, і їх уже можна виписувати.
— Ні, ні! — злякалась Медуниця. — Ви уявляєте собі, що буде, коли ми випишемо одразу чотирнадцять малюків? Вони перевернуть місто догори дном! Жодної цілої шибки не залишиться, в усіх будуть синяки й гулі. Щоб запобігти захворюванню на синяки та гулі, ми мусимо залишити малюків у лікарні.
— А може, виписувати потрошки? — сказала Синьоочка. — Ну, хоч по одному малюкові на день.
— По одному — це мало, хоч би по два, — сказала Сніжинка. — Ми хочемо швидше влаштувати бал.
— Ну, гаразд, — погодилась Медуниця. — Ми складемо список і з завтрашнього дня почнемо виписувати по одному малюкові.
Сніжинка заплескала в долоні і кинулась обіймати Медуницю:
— Ні, по два, любонько! По два! Мені так хочеться, щоб вони швидше виписались. Та й вам хочеться піти на бал. Ви так чудово танцюєте!
— Ну, гаразд, по два, — змилостивилась Медуниця. — Почнемо виписувати найсмирніших. Ви повинні допомогти нам, — звернулась вона до Незнайка. — Хто з них найсмирніший?
— Та вони всі смирні! — вигукнув Незнайко.
— Оцьому я вже ніяк не повірю. Смирних малюків не буває. Для них неодмінно треба вигадати якесь діло, щоб вони забули про свої витівки.
— То випишімо в першу чергу цих майстрів — Гвинтика й Шпунтика. Вони одразу взялися б лагодити нашу машину, — сказала Синьоочка.
— Хороша думка! — схвалила Медуниця. — От ми й почнемо з Гвинтика й Шпунтика.
Вона записала Гвинтика й Шпунтика на папірці.
— Слідом за ними я хотіла б виписати Бурчуна, — сказала Медуниця. — Він такий нестерпний! Бурчить увесь час і нікому не дає спокою.
— Ні, не треба, — заперечив Незнайко. — Бурчуна ви краще потримайте в лікарні, щоб він відучився бурчати.
— Тоді можна виписати Пілюльку. Він невдоволений нашою лікарнею і весь час критикує наші методи лікування. Такий неспокійний хворий! Я не проти того, щоб зовсім спекатися його.
— Ні, Пілюльку теж не треба, — відповів Незнайко. — Він усе життя лікував інших, тепер хай сам полікується. Краще випишемо Тюбика. Він хороший художник, і для нього одразу знайдеться робота. Він мій учень. Це я навчив його малювання.
— Правда, любонько! — почала благати Сніжинка. — Чи не можна виписати сьогодні Тюбика? Я попрошу його намалювати мій портрет.
— І Гуслю, — додав Незнайко. — Це теж мій учень. Я навчив його грати на флейті.
Сніжинка знову кинулась обнімати Медуницю:
— Випишімо Тюбика й Гуслю, ну будь ласка!
— Ну, гаразд, для цих зробимо виняток, — пом'якшала Медуниця. — Але решту будемо виписувати по черзі.
Нарешті список було складено. Медуниця звеліла видати з комірчини одежу Тюбикові й Гуслі. За кілька хвилин вони обидва, сяючи від радості, стояли в кабінеті Медуниці.
— Ми вас виписуємо, — сказала вона. — Постарайтесь поводитися пристойно, інакше доведеться забирати вас знову до лікарні.
Розділ шістнадцятий
КОНЦЕРТ
По всьому місту рознеслася звістка про знаменитого мандрівника Незнайка і його товаришів, які потрапили до лікарні. Галочка й Кубушка невтомно бігали з будинка в будинок і розказували новину своїм подружкам. Ці подружки в свою чергу розповідали іншим, а ті ще іншим, і незабаром все населення міста, як за командою, рушило до лікарні. Кожній малючці хотілося чим-небудь допомогти потерпілим малюкам. Вони несли з собою всяку всячину. В одних були смачні пироги, в інших — варення, солодка пастила або компот.
За півгодини на Лікарській вулиці не було де яблуку впасти, розуміється, у лікарню не могли впустити такої кількості бажаючих. Медуниця вийшла на верандочку й сказала, що хворим нічого не треба, що все в них є, тому всі повинні розійтись і не шуміти тут під вікнами. Але малюнки не хотіли розходитись. Якимсь чудом вони довідались, що головний малюк, по імені Незнайко, має вийти з лікарні разом з своїми товаришами Тюбиком і Гуслею.
Медуниці знову довелося заявити, що Незнайко не вийде, поки всі не розійдуться. Але замість того, щоб розійтися, малючки пішли до своїх подруг, що жили на Лікарській вулиці. Коли Незнайко, Тюбик і Гусля у супроводі Сніжинки й Синьоочки вийшли на вулицю, то побачили, що з усіх вікон виглядає мало не по десятку малючок. Незнайко був дуже задоволений такою увагою. До його слуху долітали голоси:
— Скажіть, скажіть, а котрий з них цей знаменитий Незнайко?
— Незнайко он той, що в жовтих штанцях.
— Отой вухатенький? Нізащо не вгадала б, що це Незнайко. У нього досить придуркуватий вигляд.
— Ні, він, він! Вигляд у нього, правда, придуркуватий, але очі дуже розумні.
Одна малючка, побачивши Незнайка, замахала руками й викрикувала тонким, писклявим голосом:
— Незнайко! Незнайко! Ура!
Вона безстрашно висовувалася з вікна й зрештою мало не випала на вулицю. Добре, що інші малюнки встигли спіймати її за ноги й втягти назад.
— Фе, який сором! Цей Незнайко може подумати, що він велика цяця! — сказала малючка із строгим худеньким личком і гостреньким підборіддям.
— Ви маєте рацію, Ластівонько, — відповіла їй інша малючка із закопиленою верхньою губкою, з-під якої виблискували білі зубки. — Малюкам ніколи не треба показувати, що на них дивляться. Коли вони переконаються, що їхніх пустощів ніхто не помічає, то самі перестануть пустувати.
— Ось про це я і кажу, Киценько, — підхопила Ластівонька. — Малюків треба зневажати. Коли вони побачать, що їх зневажають, то побояться кривдити нас.
Ластівонька й Киценька шушукалися, шушукалися, туркотіли, туркотіли, доки не протуркотіли всім вуха, що до малюків, які прилетіли на повітряній кулі, треба ставитися з презирством. Усі малючки змовилися між собою не помічати малюків, а якщо доведеться зустрітися з ними на вулиці, то, побачивши здалека, повертати назад або переходити на другий бік.
З цієї змови, однак, нічого не вийшло. Якимось чудом усім стало відомо, що Тюбик — художник, а Гусля — чудовий музикант, який уміє грати на флейті. Всім, звісно, хотілося почути гру на флейті, бо в Зеленому місті вміли грати тільки на арфах, а флейти ніхто ні разу не чув. Багатьом навіть на думку не спадало, що існує такий інструмент.
Малючки потім довідалися, що Тюбик і Гусля поселились на Яблуневій площі, в будинку, де жила малючка Кирпонька із своїми подружками. На другому поверсі цього будиночка, аж під самісіньким дахом, була простора кімната з великим вікном на всю стіну. Ця кімната сподобалась Тюбикові тим, що в ній багато світла, й вони з Гуслею вирішили оселитися там.
Вікно горішньої кімнати виходило просто на Яблуневу площу. І ось увечері ця площа, завжди тиха й безлюдна, одразу ожила й загомоніла. Малючки, взявшись за руки, проходжувалися парочками по площі й крадькома поглядали на освітлене вікно другого поверху.
Звичайно, вони робили це не для того, щоб побачити Тюбика й Гуслю, а просто від нетерплячки: всім хотілося скоріше почути музику.
Час від часу малючки помічали, як у розчиненому вікні появлялися голови малюків: то промайне ретельно причесана голова Гуслі, то покажеться розкудланий чуб Тюбика. Потім малючки побачили таку картину. До вікна підійшов Тюбик, поклав руки на підвіконня і замріяно задивився вдалину. Слідом за Тюбиком біля вікна появився Гусля. Вони про щось говорили, поглядаючи на площу й розмахуючи руками. Після цього обидва повисовувалися з вікна і, нахилившись, стали дивитися вниз. Потім обидва по разу плюнули з другого поверху і знову зникли.
Здавалось, нічого цікавого більше не буде, але малючки й не думали розходитись. І якраз у цей час з вікна полинули ніжні, як плескіт струмочка, звуки флейти. Вони линули то лагідно й плавно, як котяться хвилі — одна за одною, то неначе підстрибували й перекидались у повітрі, наздоганяючи одна одну. Від цього всім стало весело. Звуки флейти немов смикали всіх за ручки й ніжки, всім хотілося піти в танок.
Безшумно порозчинялися вікна в будинках. Припинився рух на площі. Всі завмерли, стараючись не пропустити жодного звуку.
Потім флейта змовкла, та за якусь мить з вікна протилежного будинку полинули звуки арфи. Арфа намагалась повторити цю нову, досі нечувану мелодію. Чиїсь пальці непевно перебирали струни. Мелодія, що почалась досить жваво, поступово хиріла, хиріла, згодом завмерла зовсім, але на допомогу прийшла флейта.