Відтоді ніхто до них не ходить.
— А вони до вас? — спитав Незнайко.
— Вони до нас теж не ходять. Попервах деякі малюки ще ходили до нас, але ніхто не хотів з ними гратися. Тоді вони почали пустувати з нудьги: то вікно розіб'ють, то паркан поламають, — сказала Сніжинка.
— А потім вони підіслали до нас малюка, на ім'я Цвяшок, — сказала Синьоочка. — От була історія!..
— Справді, — підхопила Сніжинка. — Цей Цвяшок прийшов до нас і наговорив, наче він хоче дружити з нами, а малюків він сам не любить за те, що вони бешкетники. Ми дозволили йому жити в нашому місті і, знаєте, що він тут накоїв? Уночі втік з дому і ну витворяти різні неподобства. В одному будинку підпер знадвору поліном двері, так що вранці їх не можна було відчинити зсередини, в другому будинку почепив над дверима колодку таким чином, що вона била по голові кожного, хто хотів вийти, а в третьому будинку напнув перед дверима мотузку, щоб усі спотикались і падали, у четвертому будинку розібрав на даху комин, у п'ятому розбив шибку…
Незнайко захлинався од сміху, слухаючи цю історію.
— Ви смієтеся, — сказала Синьоочка, — а скільки малючок порозбивали собі носи! Одна малючка полізла, щоб полагодити комин, упала з даху і ледь ногу не зламала.
— Я зовсім не з малючок сміюся, а з цього Цвяшка, — відповів Незнайко.
— З нього не сміятися треба, а надавати йому слід гарненько, щоб більше не робив так, — сказала Сніжинка.
У цей час вони проходили повз яблуню, що росла серед вулиці. Гілля яблуні було обліплене стиглими, червоними яблуками. Внизу до яблуні була приставлена висока дерев'яна драбина, що ледве сягала до середини її велетенського стовбура. Далі до верха вела мотузяна драбина, прив'язана до нижньої гілляки дерева. На цій гілляці сиділи дві малючки. Одна малючка старанно перепилювала хвостик яблука, друга малючка дбайливо підтримувала її, щоб не впала.
— Ходіть обережніше, — попередила Синьоочка Незнайка, — з дерева може впасти яблуко і вбити вас.
— Мене не вб'є, — чваньковито сказав Незнайко. — В мене голова міцна.
— Малюки гадають, що тільки вони хоробрі, але малючки сміливіші за них. Бачите, на яку височінь видерлися, — сказала Сніжинка.
— Зате малюки на повітряних кулях літають, на автомобілях їздять, — відповів Незнайко.
— Подумаєш! — сказала Сніжинка. — У нас малючки теж на автомобілі їздять.
— Хіба у вас автомобіль є?
— Є. Тільки він зіпсувався. Ми його лагодили, лагодили, ніяк не могли полагодити. Ви не допоможете нам по лагодити?
— Допоможу, допоможу, — відповів Незнайко. — Я на цьому ділі розуміюсь. Коли Гвинтик з Шпунтиком випишуться з лікарні, я покажу їм, і вони полагодять.
— Це буде чудово! — заплескала в долоні Сніжинка.
Тут Незнайко побачив чудо природи, якого ніколи в житті не бачив. Серед вулиці лежали велетенські зелені кулі, ну такі великі, як двоповерховий будинок, а може, ще й більші.
— А це що за повітряні кулі? — здивувався Незнайко.
Сніжинка з Синьоочкою засміялися.
— Це кавуни, — сказали вони. — Хіба ви ніколи кавунів не бачили?
— Ніколи, — признався Незнайко. — У нас кавуни не ростуть. А для чого вони?
Сніжинка пирхнула:
— Малюк, а не знає, для чого кавуни! Ви ще спитаєте, для чого яблука і груші.
— Невже їх їдять? — здивувався Незнайко. — Такого велетня і за рік не з'їсти.
— Ми не їмо їх, — відповіла Синьоочка. — Ми добуваємо з них солодкий сік, тобто сироп. Якщо прокрутити внизу кавуна дірочку, то з неї починає текти солодкий сік. З одного кавуна можна набрати декілька бочок сиропу.
— Хто ж це так придумав — садити кавуни? — запитав Незнайко.
— А це в нас є одна малючка, дуже розумна. Звуть її Соломкою, — відповіла Синьоочка. — Вона дуже любить садити різні рослини й виводити нові сорти. Раніш у нас зовсім не було кавунів, але хтось сказав Соломці, що бачив у лісі дикі кавуни. Якось восени Соломка зібрала експедицію в ліс, і їй пощастило знайти зарості диких кавунів на лісовій галявині. Експедиція повернулась з насінням диких кавунів, і весною Соломка посадила насіння в землю. Виросли величезні кавуни, але вони були кислі. Соломка працювала невтомно, наполегливо, пробувала сік з кожного кавуна. Їй таки вдалося вибрати кавун, в якому сік був не такий кислий, ніж в інших. На другу весну посадила насіння з цього кавуна. Тепер уже кавуни вродили не дуже кислі, між ними були навіть солодкуваті. Соломка вибрала найсолодший кавун і наступного року посадила з нього насіння. Так вона робила кілька років підряд і домоглася, що кавуни стали солодкі, як мед.
— Тепер усі хвалять Соломку, а раніше як лаяли, як лаяли! — сказала Сніжинка.
— За що ж лаяли? — здивувався Незнайко.
— Ніхто не вірив, що з цієї кислятини може вийти щось путнє. До того ж кавуни росли по всьому місту й заважали ходити. Часто кавун починав рости біля стіни будинку. Поки кавун був маленький, то ще нічого, але поступово він розростався, упирався в стіну й руйнував її. На одній вулиці через кавун навіть будинок розвалився. Деякі малючки хотіли заборонити Соломці садити кавуни, але інші заступилися за неї і стали допомагати їй.
В цей час мандрівники вийшли на берег річки.
— А це річка Кавунка, — сказала Сніжинка. — Бачите, скільки тут кавунів росте?
Через річку вів вузенький місточок, схожий на довгу постілку, прокладену з одного берега річки на другий. Він і справді був зроблений з якоїсь товстої і міцної матерії.
— Цей міст зробили наші малючки, — похвалилася Синьоочка. — Ми ткали його цілий місяць із льону, а потім малюки допомогли нам протягти його над водою.
— Ой, як було цікаво! — підхопила Сніжинка. — Один малюк упав у річку й ледь не втопився, але його витягли з води.
Синьоочка вийшла на міст і почимчикувала на другий бік. Незнайко також сміливо ступив на міст, але одразу зупинився, бо відчув, що міст під ногами хитається.
— Чого ви стали? — спитала Синьоочка. — Злякалися?
— Зовсім я не злякався. Просто міст дуже смішний.
Незнайко нагнувся і став хапатися руками за міст. При цьому він хихикав, удаючи, наче йому зовсім не страшно.
Сніжинка схопила Незнайка за одну руку, Синьоочка за другу й вони удвох перевели його через міст. Малючки бачили, що Незнайко боїться, але не сміялися з нього, бо знали, що малюки не терплять, коли з них сміються. Перейшовши на другий берег, вони пройшли по вулиці й незабаром зупинилися перед біленьким будиночком з зеленим дахом.
— Оце і є наша лікарня, — сказала Синьоочка.
Розділ п'ятнадцятий
У ЛІКАРНІ
Сніжинка зупинилась біля дверей і смикнула за шворку дзвоника. Пролунав дзвінок: дзінь-дзінь! Двері відчинились. На порозі з'явилась нянечка в білому халаті й хусточці, з-під якої вибивалися золотаві кучерики.
— Ой, лелечко! — скрикнула вона й злякано сплеснула долонями. — Іще одного хворого привели! Вже нема де класти, слово честі! І де ви їх берете? Цілий рік лікарня стояла порожня, ніхто не хотів лікуватись, а сьогодні вже п'ятнадцятий хворий.
— Цей малюк зовсім не хворий, — відповіла Сніжинка. — Він прийшов провідати товаришів.
— А, тоді заходьте.
Малючки й Незнайко ввійшли до кабінету лікаря. Медуниця сиділа за столом і щось писала. Перед нею лежала купа лікарняних карток, в які записують хвороби хворих. Побачивши Сніжинку й Синьоочку, вона сказала:
— Ви, напевно, прийшли на хворих подивитись? Не можна, не можна! Ви забуваєте, що хворим потрібен спокій. А ви, Синьоочко, вже з пластирем на лобі? Поздоровляю! Я це передбачала. Хто-хто, а я вже знаю, що як тільки в домі заведеться хоч один малюк, то так і жди синяків і гуль.
— Ми зовсім не хочемо на хворих дивитися, — відповіла Сніжинка. — Хворих хоче провідати цей малюк, їхній товариш.
— Цьому малюкові я наказала лежати в ліжку, а він устав без дозволу лікаря і, як бачу, вже почав битися. Я не можу його впустити. Лікарня — не місце для бійки.
— Я зовсім не буду битись, — відповів Незнайко.
— Ні, ні! — строго сказала Медуниця і постукала своєю дерев'яною трубочкою по столу. — Малюки завжди кажуть: "Не буду", а потім все одно б'ються.
На цьому розмову з Незнайком було закінчено, і Медуниця повернулась до Синьоочки.
— А покажіть-но вашого лоба, любонько.
Вона відклеїла пластир і оглянула лоба Синьоочки.
— Пластир вам більше не потрібний, — сказала Медуниця. — Ходімте зі мною, любонько, ми погріємо вам лоба синім світлом, і синяка не буде.
Медуниця з Синьоочкою вийшли з кімнати. Незнайко побачив на вішалці білий халат і ковпак. Не довго думаючи, він одягнувся у цей халат, натягнув на голову ковпак, потім почепив на носа окуляри, що їх Медуниця залишила на столі, взяв дерев'яну трубочку, яка теж лежала на столі, і вийшов з кімнати. Сніжинка з захопленням дивилась на Незнайка, чудуючись з його кмітливості і винахідливості.
Пройшовши по коридору, Незнайко відчинив двері і опинився у палаті, де лежали його друзі-коротульки. Він підійшов до першої койки і побачив, що на ній лежить Бурчун. Лице в Бурчуна було насуплене й сердите.
— Як ви себе почуваєте, хворий? — запитав Незнайко, намагаючись змінити свій голос.
— Чудово, — відповів Бурчун і скорчив таку гримасу, наче збирався ось-ось умерти.
— Встаньте, хворий, — наказав Незнайко.
Бурчун нехотя підвівся й сів на койці, тупо дивлячись поперед себе. Незнайко приклав до його грудей дерев'яну трубочку й сказав:
— Дихайте!
— Ну, що це таке! — пробурчав Бурчун. — То встаньте, то ляжте, то дихайте, то не дихайте!
Незнайко постукав його по голові трубочкою і сказав:
— Ти, Бурчуне, зовсім не змінився. Бурчиш, як завжди.
Бурчун здивовано глянув на нього:
— Незнайко!
— Тихше, — зашикав на нього Незнайко.
— Слухай, Незнайку, виручи мене звідси, — шепнув Бурчун. — Я зовсім здоровий, слово честі. Я вдарився коліном, воно вже не болить, а мене тримають у ліжку, одежі не віддають. Уже сили більше немає! Я гуляти хочу! Розумієш?
Бурчун учепився за рукав Незнайка й не хотів його відпустити.
— Гаразд, — відповів Незнайко. — Потерпи трохи, я щось вигадаю. Тільки дай слово, що тепер слухатимешся мене, а якщо малючки питатимуть, хто придумав повітряну кулю, кажи, що — я.
— Добре, добре, — закивав головою Бурчун. — Тільки ти постарайся!
— Можеш не турбуватися, — заспокоїв його Незнайко.
Він підійшов до койки, на якій лежав лікар Пілюлька.
— Любий, виручай! — прошепотів Пілюлька. — Розумієш, як мені терпіти! Сам усе життя лікував інших, а тепер мене лікують!
— А хіба ти теж не хворий?
— Та який там хворий! На плечі маленький синяк, та під носом трохи подряпано.