Я зараз принесу, — сказав Гвинтик.
— Принось, та скоріше, будь ласка. Не можна порушувати режим харчування, — сказав, виходячи, Знайко.
Гвинтик звільнився від прибитих до підлоги черевиків, відштовхнувся ногою від столу і швидко, мов джміль, полетів з кухні. Щоб попасти в майстерню, йому треба було вийти на подвір'я. Вилетівши з кухні, він заходився пробиратись по коридору, відштовхуючись руками й ногами від стін і від усього іншого, що могло трапитися по дорозі. Нарешті він добрався до вихідних дверей і спробував їх відчинити. Двері, однак, були зачинені щільно, й спроби Гвинтика довго не давали успіху: коли Гвинтик штовхав двері вперед, реактивна сила незмінно відкидала його назад, і йому доводилось витрачати багато зусиль, щоб знову дістатися до дверей.
Упевнившись, що так він нічого не доб'ється, Гвинтик вирішив застосувати інший метод. Зігнувшись у три погибелі, він уперся руками в дверну ручку, а ногами в підлогу на деякій відстані від дверей. Відчувши, що його ноги вже досить міцно зчеплені з підлогою, Гвинтик спробував випростатись, як пружина, й з усієї сили натиснув на двері. Несподівано двері розчинилися навстіж. Гвинтик вилетів з них, мов торпеда, випущена з торпедного апарата, й полинув у повітрі. Піднімаючись вище й вище, він пролетів над альтанкою, що стояла в кінці двору, й зник за парканом.
Ніхто цього не бачив.
Розділ четвертий
НЕСПОДІВАНЕ ВІДКРИТТЯ
Лишившись на кухні один, Шпунтик сказав собі:
— Поки Гвинтик розшукує казан, я встигну трошечки перепочити.
Він зручно вмостився на стільці, поклав ногу на ногу й став відпочивати. А втім, це тільки так мовиться, тому що відпочивало лише тіло Шпунтика, в той час як його діяльний розум ні на хвилину не припиняв роботи. Жваві, меткі оченята Шпунтика весь час бігали в різні боки. Кожен предмет, який потрапляв Шпунтикові на очі, породжував у голові якусь дотепну думку. Кинувши погляд на прибиті до підлоги черевики Гвинтика, Шпунтик подумав:
"Жаль, що з кухні доводиться виходити босоніж. Не відривати ж кожного разу від підлоги черевики. Але якщо прибити до підлоги калоші, то черевики можуть лишатися на ногах. Прийшов на кухню, всунув ноги в калоші і працюй — зчеплення буде достатнє. Геніальна думка!"
Деякий час Шпунтик тішився своєю геніальною думкою. Потім сказав:
— Але калоші можна використати раціональніше. У нас в домі шістнадцять коротульок, у кожного пара калош: всього, значить, тридцять дві калоші. Якщо прибити вздовж кімнат і коридорів усі ці калоші, кожну на відстані кроку, то можна буде дуже зручно ходити по кімнатах: всунув ногу в одну калошу — ступив крок, всунув у другу — ще крок… Винятково геніальна думка!
Шпунтик хотів побігти розказати Знайкові про свій новий винахід, але одразу ж забув про це, бо в голову йому вже лізли нові думки.
— Тепер, коли в нас стан невагомості, все буде не таким, як колись, — міркував він. — Візьмімо, наприклад, звичайнісінький стілець. На такому стільці можна сидіти, лише прибивши до підлоги черевики. Це не доцільно! В майбутньому з'являться нові стільці — із стременами. На них можна буде сидіти верхи. Сів на стілець, всунув ноги у стремена і працюй спокійно — нікуди не полетиш. Страшенно геніальна думка! Крім того, стільці повинні ще обертатися…
Думки так і кипіли в Шпунтика в голові. Очі його збуджено палали, на обличчі блукала щаслива усмішка.
У цей час на кухні знову з'явився Знайко.
— Що ж це таке робиться? — закричав роздратовано він. — Де сніданок?
— Який сніданок? — спитав Шпунтик, отямившись від своїх мрій.
— Гляньте на нього! — обурено закричав Знайко. — Забув навіть, що сніданок треба готувати! Де Гвинтик?
— Гвинтик?.. Він пішов по той… по герметичний казан.
— Так він ще годину тому пішов по казан! Невже так важко казан принести?
— Зараз піду розшукаю його, — сказав Шпунтик і став пробиратися до виходу.
Знайкові, однак, здалося підозрілим, що Гвинтик так забарився. Побачивши, що Шпунтик уже майже дістався до вихідних дверей, він злякано закричав:
— Стривай! Не смій виходити на подвір'я!
— Чому? — спитав Шпунтик.
— Побережись, кажу тобі! — сердито закричав Знайко. — Зараз треба діяти дуже обережно. Ми ж перебуваємо у стані невагомості. Невідомо, куди тебе понесе, як тільки-но ти опинишся просто неба. Найменший поштовх — і полетиш прямо у світовий простір.
Знайко дістався до дверей, вчепився руками за дверну ручку і, висунувшись у двір, став кликати:
— Гвинтику! Гвинтику!
Гвинтик не озивався.
— Невже Гвинтика понесло в світовий простір? — злякано запитав Шпунтик.
Незнайко, який у цей час виглянув у коридор, почув слова Шпунтика.
— От тобі й маєш! Гвинтика понесло в світовий простір! — пробурмотів Незнайко і закричав на все горло: — Братики, біда! Гвинтика понесло у світовий простір!
Усі переполошились і кинулись до виходу.
— Назад! — гримнув Знайко. — Не підходьте до дверей! Це небезпечно!
— Де Гвинтик? Що з Гвинтиком? — питали коротульки, хвилюючись.
— Ще нічого не відомо, — відповів Знайко. — Відомо, що він пішов у майстерню і не повернувся звідти.
— Треба комусь піти в майстерню, може, він ще там, — сказав Тюбик.
— Аякже, підеш, коли стан невагомості, — сказав Бурчун.
— Ну-бо тягніть сюди вірьовку, тільки довгу, — звелів Знайко.
Наказ негайно виконали. Знайко обв'язався одним кінцем вірьовки довкола пояса, а другий кінець прив'язав до дверної ручки і суворо сказав:
— Дивіться, щоб ніхто не смів виходити з дому. Досить з нас і того, що Гвинтик пропав!
Надавши своєму тілу похилого положення, Знайко сильно відштовхнувся ногами від порога й полетів до майстерні, яка стояла недалеко від будинку. Він трошки не розрахував поштовху й піднявся вище, ніж було потрібно. Пролітаючи над майстернею, він ухопився рукою за флюгер, який показував напрямок вітру. Це спинило політ. Спустившись по ринві, Знайко відчинив двері і пробрався в майстерню. Коротульки напружено стежили за його діями. Через хвилину Знайко виглянув з майстерні.
— Його тут нема! — закричав він. — Схоже, що й не було. Зараз подивлюся в альтанці.
Одним стрибком Знайко досяг альтанки й зазирнув усередину. Гвинтика й там не було.
— Мабуть, найкраще вилізти на дах будинку й подивитися навкруги. Згори завжди видніше. Ану, тягніть мене на вірьовці до будинку! — гукнув Знайко.
Коротульки почали тягти вірьовку й притягли Знайка до будинку. Знайко миттю видерся по ринві на дах і вже хотів оглянутись довкола, але несподівано дмухнув вітер, здув його з даху й поніс убік. Це не злякало Знайка, бо ж він знав, що коротульки в будь-яку мить можуть притягти його на вірьовці назад.
— Нехай так, — сказав сам собі Знайко. — Літаючи над землею, мов на вертольоті, я краще розгляну все навкруги.
А проте йому не вдалося нічого розгледіти, бо наступної миті трапилося те, чого ніхто не чекав. Не долетівши до огорожі, Знайко раптом почав стрімко падати, неначе якась сила несподівано потягла його вниз. Гепнувшись з розмаху на землю, він простягнувся на весь зріст і не встиг навіть второпати, що трапилось. Відчуваючи в усьому тілі страшенну важкість, він насилу звівся на ноги й озирнувся довкола.
Його здивувало, що він знову твердо стоїть на ногах.
— Оце так штука! Здається, я знову маю вагу! — пробурмотів Знайко.
Він спробував підняти руку, потім другу, спробував ступити крок, другий… Руки й ноги насилу підкорялися, наче були налиті свинцем.
"Може, відчуття важкості — це наслідок швидкого переходу від стану невагомості до ваги?" — подумав Знайко.
Побачивши, що коротульки злякано дивляться на нього з дверей будинку, він закричав:
— Братики, дивіться! Тут нема стану невагомості!
— А що там є? — спитав хтось.
— Тут є стан вагомості. На мене знову діє сила тяжіння. Дивіться, я стою… Я ходжу… Я стрибаю!..
Знайко ступив кілька кроків і спробував підстрибнути. Правда, стрибок у нього не вийшов: Знайко не міг одірвати від землі ніг.
Саме в цей час за огорожею почувся чийсь жалібний стогін. Знайко прислухався, і йому здалося, що хтось кличе на допомогу. Не довго думаючи, Знайко підбіг до огорожі й хотів вилізти на неї, але не зміг. Тяжіння так само діяло на нього із величезною силою. Почувши виразно, що за огорожею хтось кличе на допомогу, Знайко виламав дошку й зазирнув у пролом. Неподалік він побачив Гвинтика, який лежав на землі. Гвинтик теж побачив його.
— Знаєчку, любесенький, допоможи, я, здається, ногу зламав! — закричав Гвинтик.
— Як ти сюди потрапив? — спитав Знайко, підбігаючи до нього.
— Я, розумієш, хотів відчинити двері, а двері відчинились, і я як полечу, розумієш…
— Чому ж ти не озивався? Я тебе тут кличу, кличу!
— А я нічого не чув. Мабуть, свідомість втратив.
Знайко схопив Гвинтика під пахви, поклав собі на спину й поніс крізь пролом до будинку. Ступивши кілька кроків, Знайко відчув, що вага його ніби зменшилась, а ступивши ще крок, він несподівано відірвався від землі і злетів разом з Гвинтиком у повітря.
"Що за чудо! Знову попав у стан невагомості!" — подумав Знайко.
Спершу він розгубився, але потім згадав, що прив'язаний до вірьовки, і загорлав:
— Братики, тягніть нас мерщій до себе!
Побачивши, що Знайко з Гвинтиком піднімаються вище й вище, коротульки вчепилися за кінець вірьовки й потягли Знайка до будинку. Знайко міцно тримав Гвинтика за комір, щоб він не вислизнув у нього з рук. Не минуло й хвилини, як вони опинилися всередині приміщення. Всім хотілося швидше глянути на Гвинтика, але лікар Пілюлька мовив:
— Ану, розходьтеся, тобто розлітайтеся звідси всі! А хворого покладіть зараз же в ліжко, мені треба оглянути його.
Коротульки потягли Гвинтика по коридору.
— Ох, братики, тихше! — благав Гвинтик. — У мене ніжки болять!
Нарешті його притягли в кімнату, поклали в постіль і прив'язали до ліжка вірьовкою. Пілюлька почав оглядати його. Він довго стукав пальцями по ногах, по руках, по грудях і навіть по голові хворого, прислухаючись, який виходить звук. Потім сказав:
— Доведеться тобі полежати, любий друже, е-е… м-м-м… в ліжечку. Але ти не лякайся, нічого страшного нема. Ти просто, до певної міри, ніжки забив.
— Як це, до певної міри, ніжки забив? — запитав Гвинтик.
— Ну так, м-м-м… ногами сильно вдарився, значить, тому й сталося… м-м-м… деяке розтяжіннячко жил і… м-м-м… деякий струсик у суглобчиках….