От рахуйте: одна машина може зорати кругле поле за годину. Якщо вона працюватиме десять годин на день, то виоре десять полів. Усі десять машин зорють, виходить, сто полів за один день. За десять днів вийде в десять разів більше, тобто тисяча. Оскільки ж ми збираємо за літо в середньому три урожаї, період оранки триває до ста днів. Отже, за сто днів вийде ще в десять разів більше, тобто десять тисяч полів.
— Десять тисяч полів! — вигукнув Незнайко. — Та це ж більше, ніж зірок на небі! І все ви один?
— Ні, я не один. Нас п'ятеро. Ми працюємо в чотири зміни, а п'ятий вихідний.
— Ну це все одно, — махнув Незнайко рукою.
— Зараз ви побачите роботу ще цікавішої машини, — відповів Калачик.
Мандрівники знову сіли на гусеничний мотоцикл і в одну мить вилетіли на верхівку пагорба, за яким відкрилася широка долина. На ній уже не було видно окремих кольорових кругів, горошин і цяточок. Усю долину займав один велетенський круг, який починався недалеко від підніжжя пагорба й кінчався вдалині на узліссі. Цей круг неначе складався з окремих кілець і був схожий на планету Сатурн, як її малюють у книжках з астрономії. У центрі була кругла біла будова, оточена широким чорним кільцем. Чорне кільце, в свою чергу, було опоясане золотаво-жовтим кільцем, за ним лежало ще ширше кільце — зелене і, нарешті, зовні було ще одне, найбільше, — чорне кільце.
— Усе це поле зорав один радіокомбайн, який сіє пшеницю, — сказав Калачик. — Навесні він почав обробляти землю всередині, навколо білої будови. Поступово він захоплював ширші й ширші кола. Через кілька днів у центрі вже зазеленіли сходи, потім пшениця заколосилася, потім стала дозрівати, а комбайн усе орав і орав. Зараз у центрі вже почав працювати збиральний комбайн. Він також ходить по колу й збирає пшеницю, в міру того, як вона дозріває. Бачите чорне кільце землі навколо білої будови? Там пшениця вже зібрана. Жовте кільце — це пшениця дозріває, зелене кільце — ще не дозріла. Зовнішнє чорне кільце — це виорана земля, на якій посіви ще не зійшли.
— А для чого біла будова в центрі? — запитала Кнопочка.
— Це елеватор і млин. Туди зсипають зерно. Там воно перемелюється і зберігається. На верхівці елеватора встановлено радіомагніт. Он бачите — вежка, схожа на маяк?
— А де ж сам радіокомбайн? — спитав Незнайко.
— Радіокомбайн — он ліворуч, на краю поля. Його погано звідси видно, та зараз ми під'їдемо "ближче.
Усі знову сіли на мотоцикл, спустилися з пагорба й, проскочивши по краю зораного поля, зупинилися біля комбайна, що був схожий на покритий бронею автобус з якимись чотирикутними воронками на дашку. В цього автобуса не було ні вікон, ні дверей, ні коліс, та до того ж він майже на половину зарився у землю. У передній частині машини був широкий отвір, збоку в нього був ніж, який, у міру просування комбайна вперед, підрізав землю. Дві залізні механічні руки, як у снігозбиральній машині, весь час загрібали підрізану землю разом з травою і запихали в отвір. Угорі над отвором був напис: "Радіолярія".
— Зверніть увагу ось на що, — сказав Калачик. — Ви бачите, що земля зникає всередині комбайна, більше нічого ви не бачите.
— Цілком правильно, ми більше нічого й не бачимо, — підтвердив Пістрявенький.
— А що ж відбувається усередині? — спитав Калачик і сам відповів: — Усередині земля розпушується, ретельно перемішується з добривом, підживленням і посівним зерном. Окрім того, там же знищується насіння бур'янів і личинки шкідливих комах.
— А як вони знищуються? — спитав Незнайко.
— Личинки знищуються за допомогою ультразвуків, а насіння бур'янів просто підсмажується, після чого воно втрачає схожість. Тепер подивіться на машину ззаду. Тут ви бачите такий самий широкий отвір. З нього висипається розпушена земля, в яку, я вже казав, внесено насіння, підживлення і добрива. Таким чином, там, де пройде комбайн, земля лишається зораною і засіяною. Машина працює цілу добу — і вдень, і вночі, і в дощ, і в спеку, і в холод, що, звичайно, дуже продуктивно.
— Виходить, за роботою цієї машини ніхто не стежить? — запитав Незнайко.
— Ні, за роботою Радіолярії теж треба стежити, але це здійснюється на відстані, — сказав Калачик. — Зверніть увагу на дзеркальну кулю, що встановлена спереду. Це кулевидний екран телевізійного передавача. В ньому відбивається і сам комбайн, і все, що робиться навколо нього. Відбитки ці за допомогою телепередавача передаються на центральну станцію радіокомбайнів: машиніст, який перебуває на центральній станції, бачить комбайн і все, що робиться довкола, на такому ж кулевидному екрані телеприймача. За допомогою радіосигналів він може зупинити машину, знову пустити в хід, повернути її у той чи інший бік, якщо раптом потрібно буде обійти якусь перешкоду.
— А чому машиніст сидить на центральній станції? Хіба він не може сидіти тут? — спитала Кнопочка.
— Якби машиніст керував одним комбайном, то міг би перебувати й тут, але він управляє шістнадцятьма комбайнами, котрі працюють на різних полях навколо Сонячного міста. На центральній станції встановлено шістнадцять таких кулевидних телеприймачів, і машиніст спостерігає одночасно, як іде робота на кожному з шістнадцяти комбайнів.
— А де розташована центральна станція? — запитала Кнопочка.
— Центральна станція розташована в Сонячному місті, на Західній вулиці.
— Ох і цікаво! — засміялась Кнопочка. — Виходить, таким комбайном можна обробляти землю, не виїжджаючи з міста.
— Так, — підтвердив Калачик. — І зважте, що не на одному комбайні, а на шістнадцятьох у шістнадцяти різних місцях, котрі лежать далеко одне від одного.
— Цікаво, що бачить машиніст на кулевидному екрані там, у себе на станції? — запитав Незнайко.
— Точнісінько те саме, що ми бачимо на цій дзеркальній кулі. Дивіться, на ній відбивається і передня частина машини, з механізмом, уся земля спереду й навколо, все небо й навіть ми з вами. Усе це, сидячи на станції, бачить і машиніст. Ось погляньте, я зараз подам сигнал машиністові, щоб він зупинив комбайн.
Калачик став перед комбайном і підніс руку вгору. Комбайн у ту ж мить зупинився, шум мотора вщух, і чийсь гучний голос запитав, як із бочки:
— Що трапилось?
— Нічого не трапилося! — закричав Калачик. — Я хотів перевірити, чи працює передавач.
— Телепередавач справний, — відповів голос.
— Продовжуйте роботу, — сказав Калачик і відійшов убік.
Мотор загудів знову, й машина рушила далі.
— Ох і цікаво! — сказала Кнопочка. — Значить, ця машина не тільки бачить, але ще й чує і розмовляє.
— Розмовляє і чує не машина, а машиніст, — відповів Калачик. — На машині встановлено гучномовець і мікрофон. Через мікрофон передаються сигнали на станцію по радіо, а вже зі станції — сюди. Якщо машиніст увімкне радіозв'язок, то почує, що ми тут говоримо, а ми почуємо через гучномовець, що говорить він.
— Нічого дивного, — сказав Пістрявенький. — Це як телефон.
— А на чому ці комбайни працюють — на спирті чи, може, на атомній енергії? — запитав Незнайко.
— Не на спирті й не на атомній енергії, а на радіомагнітній енергії, — відповів Калачик.
— А що це за енергія така?
— Це щось схоже на електричну енергію, тільки електрична передається по дротах, а радіомагнітна — через повітря.
— І ще одне питання мене цікавить, — сказав Незнайко. — Ви кажете, що машиніст на центральній станції бачить усе, що відбивається у цій дзеркальній кулі, а я теж тут відбиваюсь, виходить, він і мене бачить?
— Звичайно, — підтвердив Калачик.
Незнайко став думати, що вийде, якщо він раптом покаже машиністові язик. Адже машиніст так далеко, що нічого навіть зробити не може.
Підійшовши до кулі ближче, Незнайко злучив хвилину, коли на нього ніхто не дивився, і висолопив язика та ще й гримасу скорчив.
— Фе, як не соромно язика показувати! — загримів голос з гучномовця.
Незнайко засоромився. Він захіхікав, щоб приховати своє збентеження і пробурмотів:
— Я хотів перевірити, бачить мене машиніст чи ні, а він, виявляється, бачить.
— Бачить, бачить, тепер можеш не сумніватися, — відповів Пістрявенький. — А мені незрозуміла тільки одна річ: я ось розумію, яка це радіомагнітна енергія, і як управляється машина на відстані, і як машиніст бачить і чує, що хоче, розумію навіть, як розпушується у комбайні земля, як змішується вона з насінням, а от звідки в комбайні береться це саме насіння і на додачу ще добриво — цього я ніяк не второпаю!
— Ну, це пояснюється дуже просто, — засміявся Калачик. — Двічі на добу сюди привозять на вантажних машинах насіння, підживлення і добрива і засипають у отвір, що є у верхній частині комбайна.
— Тоді справді нічому дивуватися! — вигукнув Пістрявенький. — От якби насіння не засипали в комбайн, а воно само з нього сипалося й сипалося — тоді було б дуже дивно!
На цьому оглядини комбайна скінчились, і наші мандрівники вирушили назад. Цього разу Калачик об'їхав пагорб боком, щоб Пістрявенький знову не впав з мотоцикла на підйомі.
Розділ десятий
Як Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький прибули до Сонячного міста
Через кілька хвилин Незнайко, Кнопочка, Пістрявенький уже сиділи в своєму автомобілі й, попрощавшись з Калачиком, мчали назустріч новим пригодам. Круглі поля скоро закінчились, і обабіч дороги стали попадатись будинки. Вони були маленькі, не більше як два поверхи, але дуже красиві: з високими гостроверхими дахами, пофарбованими в яскраві кольори, з верандами й терасками, з балкончиками й химерними вежами на дахах. У дворах стояли альтаночки й цвіли різні квіти.
Чим далі їхали мандрівники, тим частіше попадалися будинки. Шосе поступово перетворилось на широку міську вулицю. Будинки обабіч були все вищі й вищі. Дедалі більше з'являлось коротульок на тротуарах і автомобілів на бруківці. Незабаром машини рухались по вулиці безперервним потоком, заважали одна одній і зупинялися на перехрестях. Тут були такі машини, що їх Незнайко та його супутники вже бачили, але були й такі, з якими вони зустрілися вперше. Особливо багато було автомобілів, що скидалися своєю формою на іграшкових дерев'яних коників. Оці автоконики були на чотирьох ніжках, які закінчувалися внизу роликами, їздили на них верхи, всунувши в стремена ноги й тримаючись руками за вуха. Замість очей у них були фари, тобто освітлювальні ліхтарі, а замість рота — сигнальна труба, щоб лякати зівак-пішоходів.