Пістрявенький не встиг навіть зажмуритись, як в очах у нього страшенно защипало. Протерши очі кулаками й розмазюкавши по щоках набіглі сльози, він сказав:
— Теж нічого дивного! Якщо намальовано одеколон, значить і пирскати повинно одеколоном. От якби був намальований одеколон, а пирскало, скажімо, чорнилом, це було б дуже дивно.
Слідом за цим він заходився вивчати рукоятки, що були під краном. Тут були якісь зовсім уже незрозумілі малюнки. Під однією рукояткою було зображення голого коротульки червоного кольору. Під другою був такий самий коротулька, але синенький. Під третьою рукояткою була намальована червона рука. Під четвертою — така сама рука, але синя. Нічого не второпавши в цих позначках, Пістрявенький крутнув одну рукоятку, й одразу на нього з шумом ударив потік поди. Пістрявенький подумав, що на нього знову починає пирскати одеколоном, і навмисне зажмурився. Поступово він зрозумів, що цього разу справа зовсім не в одеколоні, й, розплющивши очі, побачив, що його поливає водою з душу. Він уже хотів здивуватися, але вчасно схаменувся:
— Спокій! Дивуватися поки що рано. Я, здається, просто під душ потрапив.
Мокнути під холодним душем та ще одягнутим було не дуже приємно. Пістрявенький вирішив зупинити воду, але забув, яку крутнув рукоятку, й давай крутити навздогад то одну, то другу. Замість того, щоб припинити подачу холодної води, він увімкнув гарячу. Дощ, який сипався на нього згори, посилився і потеплів.
Одне слово, коли йому вдалося, нарешті, зупинити воду, він був мокрий з голови до ніг.
— Ну як, прийняв ванну? — запитала Кнопочка, побачивши, що Пістрявенький повертається до кімнати.
— Прийняв, — не вдаючись у подробиці, відповів Пістрявенький.
Тут лише Кнопочка помітила, що з нього течуть струмки води.
— Так ти наче одягнений купався? — закричала вона.
— А як же мені накажете її приймати? Там така хитра механіка, що, хочеш не хочеш, а тебе викупає одягненим.
— Яка хитра механіка? — зацікавився Незнайко.
— А от піди — й дізнаєшся.
Незнайко пішов і за хвилину повернувся теж з голови до ніг мокрий. Крім того, від нього валила пара, бо ж він увімкнув зразу гарячу воду.
— Горе мені з вами! — сказала Кнопочка.
Вона пішла до ванної і стала вивчати рукоятки, а Незнайко й Пістрявенький стояли ззаду й дивилися.
— От здогадайся спробуй, — сказав Незнайко, — чому там біля однієї рукоятки ціленького коротульку намальовано, а біля другої тільки руку відрубану.
— Ну, це зрозуміло, — сказала Кнопочка. — Якщо крутнеш рукоятку, де рука намальована, то вода поллється з умивальника на руки, а коли крутнеш рукоятку, де ціленький коротулька, то тебе обіллє всього з душу.
— Правильно! — підхопив Пістрявенький. — Усе просто. А чому один коротулька червоненький, а другий синенький?
— А це я вже знаю, — сказав Незнайко. — Відкриєш кран з червоною фігуркою, — тебе зразу ошпарить, і ти почервонієш від гарячої води, а відкриєш кран з синьою фігуркою — вода піде холодна, а від холоду ти й сам станеш синеньким. Усе ясно.
— Ну от, якщо все ясно, наливайте у ванну води й купайтеся, — сказала Кнопочка.
Після того, як Незнайко й Пістрявенький закінчили митися, ванна перейшла в розпорядження Кнопочки, а потім усі троє сіли до столу. Незнайко махнув чарівною паличкою і сказав:
— Столику, накрийся!
Одразу ж на столі з'явилася скатертина-самобранка. Вона розгорнулася сама… і яких тільки страв тут не стояло! їсти можна було що хочеш і скільки хочеш — їжі на столі не меншало. Незнайко й Пістрявенький сиділи за столом, закутані в ковдри, бо їхній одяг Кнопочка випрала й розвісила сохнути. Пістрявенький налягав головним чином на солодощі й шкодував лише за тим, що не може наховати цукерок у кишені. Якось він усе ж примудрився натягати цілу купу цукерок у своє ліжко під подушку.
Нарешті всі наїлись і встали з-за стола. Скатертина-самобранка згорнулась і зникла разом з їдою, так що й стола навіть прибирати не довелося. Кнопочка подивилась у вікно і з подивом помітила, що надворі вже ніч. Тоді вона сказала, що пора спати, й пішла до своєї кімнати. Незнайко й Пістрявенький теж пішли до себе: Погасивши електрику, вони по, — залазили в ліжка. Пістрявенький довго ще жував цукерки, а папірці кидав прямо на підлогу. Нарешті, він заснув з не-дожованою цукеркою в роті. А Незнайко довго не спав і все думав про те, що з ним сталося вранці. Йому здавалося, що вони виїхали з Квіткового міста не сьогодні й не вчора, а давно-давно… може, місяць тому. В цьому нічого дивного не було, бо ж коротульки дуже малесенькі, а для маленьких час тягнеться значно повільніше, ніж для великих.
Розділ дванадцятий
Як Незнайко розмовляв із своєю совістю
Очі Незнайка поступово звикли до темряви кімнати. Довкола проступили невиразні обриси предметів. На стіні вже можна було побачити картину в широкій чорній рамі. Вона висіла якраз напроти ліжка, в котрому лежав Незнайко. В узголів'ї ліжка стояла маленька шафка — Незнайко спочатку подумав, що то звичайна тумбочка. Тепер він помітив, що тумбочка була зовсім не звичайна. Замість дверцят у ній була рівна стінка, вся втикана маленькими білими кнопками. Біля кожної кнопки були написи з назвою якої-небудь казки. Тут були й "Червона Шапочка", й "Хлопчик-мізинчик", і "Золотий півник", і "Пан Коцький". Зверху на тумбочці стояло дзеркало.
"Що ж це за штука така? — запитав сам себе Незнайко. — Може, коли натиснути кнопку, то із шафки вискочить книжка з казкою? Що ж, було б непогано почитати на ніч казочку".
Недовго думаючи, Незнайко натиснув одну кнопку. Та ніякої книжки з шафки не вискочило, а замість того почулася тиха, красива музика, й чийсь добрий, ласкавий голос почав поволі розповідати казку:
"Жили-були сестричка Оленочка та братик Іваночко. Якось пішли вони мандрувати…"
"Ага! — здогадався Незнайко. — Виходить, це просто машина, що розказує казки. Що ж, це навіть краще, ніж самому читати. Лежи й слухай, поки не заснеш".
У цей час дзеркало, яке стояло на тумбочці, засвітилося, на ньому з'явився зелений лужок. По лужку петляла доріжка, а по доріжці, взявшись за руки, йшли собі сестричка Оленочка та братик Іваночко.
Незнайко ліг на бік, щоб зручніше було дивитись, а голос тим часом розповідав далі:
"От ішли-ішли братик Іваночко та сестричка Оленочка — бачать ставок, а біля ставка пасеться череда корів. "Я хочу нити", — каже Іваночко. "Не пий, братику, бо станеш козликом", — відповідає Оленочка…".
Незнайко слухав-слухав, поки не прослухав усю казку.
Вона йому дуже сподобалася, тільки дуже шкода було бідного Іваночка, котрий перетворився на козлика. Це нагадало йому про малюка, якого він зустрів сьогодні на вулиці й перетворив на осла. Незнайко зовсім, було, забув про цього коротульку, а тепер усе думав про нього й думав. Він згадав, як перетворений на осла малюк пішов, постукуючи по тротуару копитцями, як, відходячи, повернув довговуху голову й, ніби з докором, глянув па Незнайка своїми добрими сумними очима.
Казочка давно закінчилась, а Незнайко лежав у темряві, перевертався з боку на бік і сумно зітхав. Він подумки розмовляв сам із собою, і від цього йому здавалося, що з ним розмовляє якийсь голос, котрий сидить у нього всередині. "Але ж він сам винуватий, — думав Незнайко. — Він же сам штовхнув мене! Що я, повинен мовчати?"
"Подумаєш, яка цяця! Вже й не штовхни його! — відповідав голос. — Ну, штовхнули тебе, і ти штовхнув би!"
"Штовхнув би! — пробурчав Незнайко. — Виходить, я битися повинен? Битися негарно!"
"Ич який! "Негарно"! — передражнив голос. — А те, що ти зробив, гарно хіба? А якби тебе хтось перетворив на осла?"
"А чого ж він штовхається?" — стояв на своєму Незнайко.
"Ну що ти завів: "штовхається, штовхається!" Адже ти знаєш, що він ненавмисно".
"Нічого я не знаю!"
"Знаєш, знаєш! Від мене, братику, не приховаєш!"
"А хто ти, що від тебе нічого навіть не приховаєш?" — насторожився Незнайко.
"Хто? — з усмішкою перепитав голос. — Ніби не знаєш? Та я твоя совість".
"А! — скрикнув Незнайко. — То це ти? Ну, тоді сиди собі й мовчи! Адже ніхто нічого не бачив і ніхто нічого мені не скаже".
"А ти боїшся, щоб тебе не вилаяв хто-небудь за твою паскудну поведінку? А мене ти зовсім не боїшся? І даремно. Я от почну тебе мучити так, що ти життю радий не будеш. Ти ще побачиш, що тобі стало б легше, якби хто-небудь дізнався про твій вчинок і покарав за нього. Ось устань зараз же й розкажи про все Пістрявенькому!"
"Послухай, — сказав Незнайко, — а де ти досі була? Чому ти раніше мовчала? В інших коротульок совість як совість, а її мене наче змія підколодна! Причаїться собі десь, сидить і мовчить… Діждеться, поки я зроблю щось не так, а тоді мучить".
"Я не така винувата, як ти гадаєш, — почала виправдуватись совість. — Усе лихо в тому, що я в тебе ще занадто маленька, незміцніла й голос у мене ще дуже слабенький. До того ж кругом часто буває шум. А особливо вдень. Шумлять автомобілі, автобуси, звідусіль долинають розмови або грає музика. А тому я люблю розмовляти з тобою вночі, коли кругом тихо й ніщо не глушить мого голосу".
"А, он ти чого боїшся! — зрадів Незнайко. — Зараз ми тебе заглушимо!"
Він знову натиснув кнопку на шафці й став слухати казку про Йоржа Йоржовича. Совість на мить замовкла, але невдовзі Незнайко знову почув її голос:
"Ти ось лежиш у м'якому ліжку під ковдрою, тобі тепло, добре, затишно. А ти знаєш, що робить коротулька, якого ти перетворив на осла? Він, певно, лежить на підлозі в стайні. Осли ж не сплять у ліжках. А може бути, що він валяється десь просто неба на холодній землі. У нього ж нема господаря, і доглянути його нікому".
Незнайко закректав з досади й неспокійно завертівся у ліжку.
"А може, він голодний, — провадив голос далі. — Він же не може попросити, щоб йому дали поїсти, бо він не вміє говорити. От якби треба було попросити що-небудь, а ти не міг би промовити ні слова!"
— Якась дурна казка! — пробурчав Незнайко. — Зовсім нічого заглушити не може.
Він почав натискувати інші кнопки й слухати інші казки, потім знайшов на боковій стінці шафки ряд музичних кнопок і став слухати різні марші, польки й вальси. Однак голос не змовкав ні на мить і торочив своє. Тоді Незнайко натиснув кнопку, біля якої було написано: "Ранкова зарядка".