Побачення

Едгар Аллан По

Сторінка 2 з 3

Багате драпірування в усій кімнаті колихалось від трепетливих звуків тихої сумної музики, джерела якої не було видно. Змішані, неузгоджені пахощі, які здіймались над химерними витими курильницями серед численних мигтючих язичків смарагдового й лілового вогню, притуплювали чуття. Проміння вранішнього сонця лилося в кімнату крізь вікна, засклені кожне однією суцільною шибкою з червонястого скла. Тисячами іскор відбиваючись від завіс, що звисали з карнизів, ніби водоспади розтопленого срібла, промені денного світла врешті змішувалися з штучним світлом і ніби розтікались озерами по килиму з коштовного, ніби текучого, золотого чилійського ткання.

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! — засміявся господар, жестом запросивши мене сісти, щойно я ввійшов, і сам простягаючись на отоманці.— Я бачу,— мовив він, помітивши, що я не можу зразу сприйняти доречності такого дивного привітання,— я бачу, що моє житло здивувало вас — як і мої статуї, мої картини, моя своєрідність у розумінні архітектури та вмеблювання! Ви геть сп'яніли від моєї розкоші, еге? Але даруйте мені, шановний добродію (тут голос його змінився до найглибшої щирості); даруйте мені мій немилосердний сміх. У вас була така страшенно здивована міна. Крім того, бувають речі такі безмежно кумедні, що — засмійсь або умри. Умерти сміючись — це, певне, найрозкішніша з усіх розкішних смертей. Сер Томас Мор — о, то був чудовий чоловік, той сер Томас Мор,— помер, як ви пам'ятаєте, сміючись. Та й у "Нісенітницях" Равізія Текстора наводиться довга низка осіб, що померли тою самою чудовою смертю. А ви знаєте,— задумливо провадив він,— що в Спарті (яка тепер називається Памохорі) на захід від цитаделі серед хаосу ледве видних руїн стоїть щось ніби цоколь, на якому ще можна прочитати літери JIAZM. Нема сумніву, що це частина слова ГЕЛА2МА. Ну, а в Спарті була тисяча храмів і капищ, присвячених тисячі різних божеств. Яке незвичайне диво, що вівтар Сміху пережив усі інші! Але в нашому випадку,— тут голос його і вся манера дивним чином змінилися,— я не маю права веселитись вашим коштом. Ви зчудувались цілком резонно. В усій Європі ви не знайдете нічого рівного красою моєму царському покоїкові. Інші мої кімнати нітрохи не схожі на цю — вони просто вершина модного несмаку. А оце-от краще, ніж мода, правда? Але досить комусь побачити цю кімнату, і вона зразу стане останнім криком моди — звісно, тільки для тих, хто може на це пожертвувати весь родовий маєток. Одначе я вбезпечив себе від такої профанації. За одним винятком, ви єдиний представник людського роду, крім мене самого й мого слуги, якого втаємничено в ці царствені покої, відколи вони набули оце такого вигляду.

Я тільки вдячно вклонився, бо ця гнітюча пишнота, пахощі, музика разом з несподіваною ексцентричністю його звертання до мене і всієї його поведінки перешкодили мені виповісти словами моє ставлення до того, що можна було сприйняти як комплімент.

— Тут,— провадив він, підвівшись, узявши мене під руку й повівши по всій кімнаті,— зібрано живопис — від Греко й Чімабуе до наших днів. Багато картин вибрано, як ви бачите, без великої пошани до поглядів Доброчесності. Проте всі ці картини становлять саме підхожу оздобу для такої кімнати. Тут є й кілька шедеврів невідомих геніїв; а оце — недокінчені ескізи майстрів, уславлених свого часу, але сьогодні проникливість академій полишила їхні імена забуттю й мені. Що ви скажете,— спитав він, обернувшись раптом до мене,— про оцю мадонну, що оплакує Христа?

— Та це ж сам Гвідо! — вигукнув я з усім властивим мені захватом, бо справді прикипів очима до цього безмірно принадного образу.— Це сам Гвідо! І де ви його доп'яли? Адже в живописі це те саме, що Венера в скульптурі.

— Гм...— замислено озвався він.— Венера? Прекрасна Венера? Венера Медицейська — ота з маленькою голівкою й позолоченими косами? Частина лівої руки (він заговорив так тихо, що я насилу розрізняв слова) і вся права — реставровані, і в кокетливому жесті тієї правої руки, по-моєму, чистісінька афектація. Ні, мені дайте Канову! Апол-лон — теж копія, тут не може бути сумніву, і я, сліпий дурень, нізащо не можу добачити в Аполлоні отого хваленого натхнення. Можете пожаліти мене, але я волію Антіноя. Це Сократ сказав, що скульптор знаходить свою статую в брилі мармуру? Тоді Мікеланджело був зовсім не оригінальний у своїх рядках:

Non ha l'ottimo artista alcun concetto

Che un marmo solo in se non circunscriva (1).

(1) Й найбільший геній не додасть нічого

До того, що вже в мармурі таїться (іт.).

Уже відзначено — або слід відзначити, — що в манерах справжнього джентльмена ми завжди відчуваємо різницю з поведінкою простолюду, хоча й не можемо зразу точно визначити, в чому ж полягає ця різниця. Повною мірою приклавши це твердження до зовнішньої поведінки мого знайомого, я відчув того багатого подіями ранку, що воно ще точніше пристає до його душевної натури і вдачі. І я не міг би краще визначити цю його духовну особливість, що неначе так різко відмежовувала його від усіх інших людей, ніж назвавши її звичкою до постійного напруженого мислення, яке визначало навіть найпростіші його дії, не полишаючи його навіть у хвилини жартівливого настрою і проплітаючи навіть спалахи веселощів, ніби ті змії, що виповзають із очей оскірених в усмішці масок, вирізьблених на карнизах персеполіських храмів.

І все ж я не міг не помітити кілька разів, як крізь його слова про всякі марнички, вимовлені то легким, то поважним тоном, раз у раз проривається якесь тремтіння — якийсь нервовий дрож — у рухах і в мові, якась неспокійна збудливість у поведінці, що здавалась мені щоразу незрозумілою, а часом сповнювала мене тривогою. Часто він замовкав на середині фрази, видимо, забувши, з чого починав, і неначе прислухався з найглибшою увагою, чи то чекаючи якогось гостя, чи то вслухаючись у звуки, що існували тільки в його уяві. Саме під час одної з таких хвилин його задуми чи неуважливості я, перегорнувши сторінку книжки, що лежала біля мене на отоманці,— першої оригінальної італійської трагедії "Орфей", чудового витвору пера поета й ученого Поліціано — я побачив, що один уривок відкреслено олівцем. То був пасаж наприкінці третьої дії — пасаж, сповнений трепетної напруги, хоча й позначений нечистим присмаком, і жоден чоловік не зміг би прочитати його без дрожу якогось нового почуття, а жодна жінка — без зітхання. Вся сторінка була закапана свіжими слізьми; а на протилежній, чистій сторінці були англійські вірші, писані почерком настільки відмінним від характерного письма мого знайомого, що я насилу розпізнав його руку:

Ти все дала мені, любов,

Чого я прагнув сам:

Зелений острів мій, любов,

І джерело, і храм,

І сад, де я розвій знайшов

Всім квітам і плодам.

Недовгий вік рожевих мрій:

Погасли зорі вмить.

З майбутнього хай клич надій

"Вперед!" — мені кричить,-

Та дух заснув навіки мій,

Його не розбудить.

Світильник вітер загасив —

Його не засвітить.

Коли орел крило зломив,

Йому вже не злетіть,

І вже повік не дасть плодів

Прибита громом віть.

Тепер у мареннях нічних

Минатиме мій вік,

Під поглядом очей хмурних,

Мов сонних вод потік,

У танцях звійних і легких

Край італійських рік.

О леле! Цей проклятий час,

Немов морський прибій,

Урізнобіч розкидав нас,

І я в нечестя гній

Відтоді погрузав не раз,

Аж поки спогад майже згас

Про край вербовий мій.

Те, що ці рядки написані по-англійському — мовою, на мою гадку, незнайомою авторові,— не дуже здивувало мене. Я надто добре знав, яке широке коло його знань, знав і те, яку дивну втіху давало йому приховування тих знань, щоб дивуватися такому відкриттю; але, мушу визнати, мене неабияк зчудувала дата й місце написання цих віршів. Спершу там було зазначено "Лондон", потім старанно викреслено, але не настільки старанно, щоб пильне око не розібрало. Кажу, я був неабияк зчудований, бо добре пам'ятав, що колись раніш у розмові зі своїм знайомим питав його зокрема, чи він ніколи не зустрічався в Лондоні з маркізою ді Ментоні (бо вона перед заміжжям кілька років мешкала там), і з його відповіді зрозумів, якщо тільки не помилково, що він ніколи не бував у столиці Великобританії. Воднораз я згадаю тут, що не раз чув (хоча, звісно, не йняв віри такому неправдоподібному твердженню), ніби той, про кого я говорю,— англієць не тільки родом, а й вихованням. — Є ще одна картина,— сказав він, не звернувши уваги на моє зацікавлення трагедією,— є ще одна картина, якої ви не бачили.— І, відкинувши одну запону, він розкрив переді мною портрет маркізи Афродіти на весь зріст. Людське мистецтво не могло б зробити більшого у відтворенні її надлюдської вроди. Та сама ефірна постать, що стояла переді мною попередньої ночі на сходинах Палацу Дожів, ізнову стала переді мною. Але у виразі обличчя, що все променилось усмішкою, таївся одначе (незбагненна аномалія!) мерехтючий проблиск смутку, який, мабуть, завжди буде нерозлучний з довершеністю краси. Права рука її лежала на грудях. Лівою вона показувала вниз, на якусь вазу химерної форми. Одна маленька, ніби в феї, ніжка ледве торкалась землі; другої не було видно. А серед сяйва, що ніби сповивало й замикало в собі її красу, витало двоє прозорих, ніжних крил. Мій погляд перебіг із портрета на постать мого знайомого, і на моїх устах мимохіть забриніли владні слова з "Бюссі д'Амбуа" Чепмена:

Він стоїть,

Як римська статуя. І буде доти

Стояти, поки не оберне смерть

Його у мармур!

— А тепер,— сказав він нарешті, повернувшись до масивного, багато оздобленого емаллю срібного столу, на якому стояло кілька химерно розмальованих келихів, а також дві великі етруські вази такої самої чудернацької форми, як та, що була зображена на передньому плані портрета, наповнені, як мені видалось, йоганнісбергером.— А тепер,— уривчасто сказав він,— випиймо! Ще рано — але випиймо. Так, справді, ще рано,— провадив він замислено, тоді як херувим із важким золотим молотом сповнив дзвоном усі покої, вибивши першу годину після сходу сонця.— Справді, ще рано — але що з того? Випиймо. Зробімо узливання отому величезному сонцю, що його так прагнуть затьмарити всі оці строкаті світильники та курильниці! — І, змусивши мене випити за його здоров'я, сам вихилив один за одним кілька келихів вина.

— Мріяти,— провадив він далі, вертаючись до тону уривчастої розмови й підносячи одну з розкішних ваз до яскравого світла від курильниці,— мріяти — це була головна справа мого життя, і тому я, як бачите, спорудив собі оселю мрій.

1 2 3