Бабуня більше не говорила про її борги, які тяжіли над нею з самого дитинства, обплутували павутинням та все збільшувались. Проте Ерендіра навіть не зітхнула і нічим не виказала своїх думок. Вона мовчки підкорялася тортурі свого ліжка у селищах, де видобували селітру, у заспаних містечках, побудованих на палях, у місячних кратерах копалень, а бабуня все наспівувала їй про майбутнє, яке бачила так ясно, наче ворожила на картах. Одного дня, виїжджаючи з гнітючої ущелини, вони відчули, що повітря пахне старовинним лавром, до них долинув характерний акцент мешканців Ямайки. Невиразне почуття знемоги й радощів охопило їх, і вони зрозуміли, що дісталися до моря.
— Ось воно, — сказала стара, насолоджуючись та вбираючи в себе прозоре світло Карибського моря, адже півжиття її пройшло в пустелі.
— Тобі подобається?
— Так, бабуню.
Вони поставили намет. Стара довго не спала та все говорила і говорила, іноді її ностальгія поєднувалась із мріями про майбутнє. Вона заснула пізніше, ніж звичайно, і прокинулась, розбуджена гомоном моря. Коли Ерендіра її мила, бабця знову говорила про майбутнє та так гарячково, що це скидалося на її нічні марення.
— Ти будеш господинею, — казала вона, — знатною дамою, тебе шануватимуть, і ти сама протегуватимеш іншим жінкам, що працюватимуть замість тебе. Тобі догоджатимуть найвищі власті, капітани пароплавів надсилатимуть тобі листівки з усіх портів світу.
Ерендіра не слухала її. Тепла напахчена вода наливалась у ванну через трубу, виведену зовні. Ерендіра, мовчазна, як завжди, підставляла чашку і поливала бабуню, а другою рукою намилювала її.
— Про твій будинок говоритимуть в усіх кінцях світу — від Антільських островів до кордонів Голландії, — не вгавала стара. — Твій будинок буде впливовішим, ніж президентський палац, адже тут дискутуватимуть про урядові справи та вирішуватимуть долю країни.
Раптом вода закінчилася. Ерендіра вийшла з намета, щоб довідатись, у чому справа, і побачила, що індіанець, якому доручено наливати воду, рубає на кухні дрова.
— Вода закінчилася, — сказав він, — залишився самий окріп, треба остудити його.
Ерендіра підійшла до печі, на якій у великій каструлі кипіла вода з ароматичним листям. Вона обгорнула руки ганчіркою і пересвідчилася в тому, що сама, без допомоги індіанця може підняти каструлю.
— Іди, — сказала вона, — я сама наллю воду.
Вона почекала, поки індіанин вийде з кухні, потім зняла з вогню каструлю з окропом, підняла її до рівня трубки і вже збиралась налити у ванну смертоносну воду, коли стара крикнула зсередини намета:
— Ерендіро!
Здавалось, вона її бачила. Перелякана онука не наважилась довести свій намір до кінця.
— Іду, бабуню, — сказала вона, — я охолоджую воду.
Тієї ночі вона довго розмірковувала, поки стара, вдягнена у золотий жилет, марила уві сні. Ерендіра дивилась на неї зі свого ліжка, і її очі світились у темряві, немов очі кішки. Потім вона вмостилася зручніше, схрестила руки на грудях, мов покійник, і з розплющеними очима, вклавши в це слово всю силу та надію, мовила про себе:
— Улісс.
Улісс раптом прокинувся у помаранчевому будинку. Він так ясно почув голос Ерендіри, що почав шукати її в темряві. Подумавши трохи, він згорнув свою одежу і взуття і вийшов із спальні. Перетинаючи терасу, почув голос батька:
— Ти куди?
І побачив батька, синього в світлі місяця.
— У світ, — відповів він.
— Цього разу я не буду затримувати тебе, — сказав голландець, — але попереджаю: де б ти не був, за тобою невідступно піде батьківське прокляття.
— Хай буде так, — сказав Улісс.
Здивований і навіть трохи гордий рішенням сина, голландець дивився, як той проходить через помаранчеву плантацію, освітлену місяцем. Потроху погляд його пом'якшав і в ньому навіть з'явилась посмішка. Гарна дружина-індіанка стояла за його спиною. Коли Улісс зник, голландець заговорив:
— Коли життя побавиться ним досхочу, він повернеться швидше, ніж ти гадаєш.
— Який ти дурний, — зітхнула вона, — він ніколи не повернеться.
Цього разу Улісс ні в кого не питав адреси Ерендіри. Він перетнув пустелю на попутних машинах, спав де запопало, крав їжу, а іноді крав просто так, для власного задоволення, доки побачив намет у невеликому приморському містечку, біля якого височіли скляні будинки ілюмінованого міста і де чулися прощальні нічні гудки пароплавів, що вирушали до острова Аруба. Ерендіра спала, прикута до ліжка, у тій самій позі небіжчика, яку прибрала перед тим, як покликати його. Улісс довго дивився на неї, не наважуючись розбудити, але від його погляду Ерендіра сама прокинулась. Вони поцілувалися і довго та ніжно милували одне одного, насолоджуючись цим прихованим щастям, яке здавалося їм справжнім коханням.
На протилежному кінці намета бабуся уві сні перевернулася на другий бік і почала марити.
— Це сталося тоді, коли приплив грецький пароплав, — проказувала вона, — на ньому приїхала божевільна команда, яка дуже подобалася жінкам, але платили вони не грошима, а живими губками, які шастали по будинках, стогнучи, наче хворі в лікарнях, і змушували плакати дітей, щоб пити їхні сльози.
Вона підвелася і сіла на ліжку.
— Тоді і прийшов він, Господи Боже мій, сильний, високий, кращий навіть, ніж Амадіс.
Улісс, який досі не звертав уваги на марення, вирішив сховатися, коли побачив, що стара сіла в ліжку. Ерендіра його заспокоїла.
— Не хвилюйся, — сказала вона, — завжди, коли починається це оповідання, вона сідає в ліжку, але не прокидається.
Улісс приліг на її плече.
— Я співала тієї ночі з моряками і відчула щось на зразок землетрусу, — провадила стара. — Мабуть, усі це відчули, бо почали тікати, галасуючи та сміючись, і залишився тільки він під навісом із квітів. Пам'ятаю, наче це було вчора, що я співала пісеньку, яку всі співали в той час, давіть папуги у дворі наспівували її.
Вона безгучно, як тільки можна співати уві сні, проказала такі рядки:
Боже, Боже, поверни мені мою колишню невинність,
щоб утішатися його коханням знову, як колись.
Почувши такі слова, Улісс зацікавився маренням старої.
— Він стояв, — говорила бабуся, — з папугою на плечі і з гвинтівкою, з якої вбивав канібалів, і я відчула його смертоносне дихання, коли він став переді мною і сказав: "Я тисячі разів об'їхав навколо землі і бачив жінок усіх націй, отож, маю право сказати тобі, що ти найпрекрасніша й найчарівніша жінка".
Стара знову лягла і заридала в подушку. Улісс і Ерендіра довго мовчали, чулося тільки хрипле дихання старої. Раптом Ерендіра запитала твердим голосом:
— Ти б насмілився вбити її?
Здивований Улісс не знав, що відповісти.
— Хто зна, — сказав він. — А ти б насмілилась?
— Мені не можна, — мовила Ерендіра, — вона моя бабуся.
Тоді Улісс знову подивився на величезне тіло сплячої, наче вимірював, скільки в ньому життя, і вирішив:
— Заради тебе я згодний на все.
Улісс купив фунт отрути для пацюків, змішав її з вершками й малиновим мармеладом і вилив цей смертельний крем у пиріг, із якого витяг начинку. Потім зверху прикрив густим кремом, так що не лишилося ніяких слідів його зловмисних намірів, і прикрасив пиріг сімдесятьма свічечками.
Коли стара побачила, що він зайшов до намета зі святковим пирогом, вона підвелася зі свого трону, загрозливо помахуючи палицею.
— Безсовісний, — закричала вона, — як ти смієш переступати цей поріг!
Улісс сховався за своїм ангельським обличчям.
— Я прийшов вибачитись, — сказав він, — а сьогодні ж день вашого народження.
Обеззброєна такою явною неправдою, стара наказала приготувати стіл, як до святкової вечері. Вона посадовила Улісса праворуч, Ерендіра прислужувала їм, потім стара одним подихом загасила свічки й почала різати пиріг на однакові частини. Пригостила Улісса.
— Чоловік, який уміє вибачатись, заслуговує на подяку. Пропоную тобі перший кусень, це завжди обіцяє щастя.
— Мені не смакує солодке, — сказав Улісс, — їжте самі на здоров'я.
Стара запропонувала пиріг Ерендірі. Дівчина віднесла його на кухню й викинула у відро для сміття. Решту стара з'їла сама. Вона ковтала великі шматки, не жуючи, і стогнала від насолоди, поглядаючи на Улісса. Коли на її тарілці не лишилося вже нічого, вона доїла порцію Улісса, а поки доїдала останній шматок, позбирала із скатертини всі кришки. Стара з'їла стільки миш'яку, що ним можна було отруїти ціле покоління пацюків, але вона грала на піаніно, співала до півночі і спокійно заснула. Тільки дихання її набуло іншого тону.
Ерендіра та Улісс спостерігали за нею з іншого ліжка, чекаючи на передсмертне хрипіння, та коли стара почала марити, голос її був нормальний.
— Він звів мене з розуму, Господи, я замикала двері на два засуви, щоб він не зайшов, підпирала двері столом та туалетним столиком, ще й зверху ставила стільці, але досить йому було злегка постукати у двері, як ця барикада руйнувалася, стільці самі зіскакували зі стола, стіл та туалетний столик самі відсторонювались, а засуви самі відсувалися.
Ерендіра та Улісс з дедалі більшим подивом слухали стару, а її марення ставало чимдалі драматичнішим, а голос інтимнішим.
— Я почувала, що вмираю, я вся пойнялася потом та страхом, благаючи, щоб двері відчинилися і не відчинялися, щоб він зайшов і не заходив, щоб ніколи не йшов звідси, але щоб і не повертався більше, бо інакше я його вб'ю.
Бабця розповідала свою драму кілька годин до найменших подробиць, наче все це знову переживала уві сні. Перед світанком вона перевернулася на другий бік, і в голосі її забриніли сльози.
— Я попереджала його, а він сміявся, — кричала вона, — я знову попереджала, а він знову сміявся, а потім відкрив сповнені жаху очі, повторюючи: "Королево, королево моя", — але голос виходив уже не через рот, а через ножову рану у горлі.
Улісс, наляканий жахливими видіннями старої, схопив Ерендіру за руку.
— Стара вбивця! — вигукнув він.
Ерендіра не звернула на нього уваги, бо в цей час почало розвиднятися. Годинник вибив п'ять.
— Час іти, — сказала Ерендіра. — Вона зараз прокинеться.
— Вона здоровіша за слона, — вигукнув Улісс. — Але цього ж не може бути!
Ерендіра майже спопелила його поглядом.
— Ти ні на що не здатний, навіть на те, щоб убити.
Улісса так вразив цей суворий докір, що він утік із намета. Ерендіра все дивилася й дивилася на сплячу бабку із таємною ненавистю, з люттю через те, що її план не здійснився, а тим часом надворі розвиднялося, і вже почали співати пташки.