Він слухав месу в кафедральному соборі, а потім вертався додому й більше нікуди не вибирався, відпочиваючи та читаючи на терасі патіо. Зрідка їздив провідати котрогось лежачого хворого — тільки в разі крайньої потреби — і вже багато років уникав суспільних обов'язків, крім таких, яких годі було уникнути. Того дня, на Трійцю, завдяки винятковому збігу сталися дві рідкісні події: смерть друга і срібне весілля у знаменитого учня. Засвідчивши смерть Херемії де Сент-Амура, доктор Урбіно хотів був зразу повернутися додому, але не зміг перебороти цікавості й змінив свій намір.
Сівши в екіпаж, він похапцем переглянув передсмертного листа й наказав кучерові везти його досить плутаним лабіринтом вулиць у старовинний квартал Невільників. Це рішення настільки суперечило звичаям доктора, що кучер перепитав, чи не сталось якої помилки. Ні, не сталося: адресу небіжчик, написав чітко, а він мав аж надто причин знати її чудово. Доктор Урбіно знову повернувся до першої сторінки і вдруге поринув у той бурхливий потік небажаних звірянь, що могли б змінити йому життя, навіть у його віці, якби він зміг переконати себе, що то не маячня безнадійно хворого.
Уже з раннього ранку в небі почала густіти волога, і було хмарно та прохолодно, але дощ навряд чи міг зібратись раніше полудня. Шукаючи якнайкоротший шлях, кучер звернув у вузькі бруковані вулички колоніального міста, і йому довелося не раз зупинятися, щоб кінь не наполохався учнів та ченців різних релігійних конгрегацій, що безладними юрмами поверталися зі святкової служби Божої. Вулиці були прикрашені паперовими гірляндами й квітами, грали музики, з балконів дивились на святкові процесії дівчата в барвистих капелюшках та в сукнях з мусліновими шлярками. На площі перед кафедральним собором, де з-за африканських пальм та нових ліхтарів у вигляді величезних куль ледь виглядала статуя Визволителя, утворився затор машин після того, як люди валом повалили з храму, а в статечному й гамірливому кафе "Парафіяльне" не залишилося жодного вільного місця. Єдиним кінним екіпажем на тих вулицях був екіпаж доктора Урбіно, й він відрізнявся від небагатьох, які лишилися в місті, своїм завжди начищеним до блиску шкіряним верхом, тільки бронзовими — щоб не роз'їдалися селітрою — металевими частинами і пофарбованими в червоний колір із золотистою обвідкою колесами й дишлями — такі екіпажі можна бачити на свята перед Віденською оперою. Крім того, хоча найманірніші аристократи вдовольнялися тим, щоб їхній кучер мав чисту сорочку, доктор Урбіно вимагав від свого, щоб той завжди вдягав ліврею з полинялого оксамиту та циліндр, як у циркового дресирувальника. Ці деталі одягу не тільки вражали анахронізмом, а й були справжніми тортурами в жаркому карібському кліматі.
Хоча доктор Урбіно любив своє місто майже маніакальною любов'ю і знав його краще, аніж будь-хто, рідко випадала йому нагода, яка раптом випала того недільного дня, щоб зважитись і заглибитись у гамірні вулички старовинного невільницького кварталу. Раз у раз кучерові доводилось повертати, й кілька разів він був змушений розпитувати перехожих, аж поки йому пощастило знайти вказаний за адресою дім. Доктор Урбіно зблизька відчув важку болотяну атмосферу цих місць, її зловісну тишу, її задушливий сморід, що не одного безсонного досвітку доходив аж до його спальні, змішаний з пахощами жасмину в патіо, і тоді він сприймав його як перебіжний вітрець, що не мав ніякого стосунку до його життя. Але цей важкий дух, колись так часто ідеалізований ностальгічними спогадами про далеку батьківщину, тепер почав перетворюватися на нестерпну реальність, коли екіпаж підстрибував і провалювався в трясовину вулиць, де стерв'ятники билися за покидьки з бойні, занесені сюди морським припливом. На відміну від кварталу Віце-Королів, тут будинки були не з цегли, а з не пофарбованого дерева, побілілого від дощів та сонця, криті цинковою бляхою, і більшість стояли на палях на випадок повені з відкритих стічних канав, успадкованих від іспанців. Усе тут здавалося жалюгідним і незатишним, але з брудних пивничок гриміла музика веселої гульні, в якій не було нічого божественного — то бідняки по-своєму святкували Трійцю.
Коли нарешті вони знайшли зазначений у адресі дім, за коляскою вже бігла зграя голих дітлахів, які реготали з театрального вбрання кучера, і той мусив пригрозити їм батогом. Доктор Урбіно, готовий до конфіденційного візиту, надто пізно зрозумів, що нема наївності небезпечнішої, ніж та, яка властива його віку.
Фасад будинку без номера мало чим відрізнявся від найубогіших, хіба тільки вікном, завішеним тюлевими фіранками, та великими дверима, знятими з якоїсь старовинної церкви. Кучер дзеленькнув молоточком, і тільки тоді, коли переконався, що це той дім, який вони шукають, допоміг лікареві вийти з коляски. Двері відчинилися без скрипу: за ними в сутіні стояла жінка вже не першої молодості, в усьому чорному і червоною трояндою за вухом. Незважаючи на свій вік — а їй було не менше, ніж сорок, — вона зберегла гордовиту поставу мулатки з золотавими, жорстокими очима, з гладенько зачесаним волоссям, яке облягало голову, наче шолом із тонкої криці. Доктор Урбіно не впізнав її, хоч кілька разів і бачив цю жінку крізь туман шахових партій у фотоательє, а колись навіть виписав їй рецепт на таблетки хіни від пропасниці. Він подав жінці руку, і вона взяла її в обидві свої не так для привітання, як щоб допомогти йому увійти в дім. У залі пахло лісом і, здавалось, чулися шерехи листя, хоча вона була заставлена меблями та досить вишуканими речами — і все на своєму місці. Доктор Урбіно не без почуття суму пригадав антикварну крамничку в Парижі в домі номер 26 на вулиці Монмартр, де був одного осіннього понеділка в минулому столітті. Жінка сіла і заговорила до нього каліченою іспанською мовою.
— Тут ви у себе вдома, докторе. Я не чекала вас так скоро.
Доктор Урбіно відчув себе зрадженим. Він подивився на жінку пильним поглядом, подивився на її строгу жалобу, на гідність, з якою вона переживала своє горе, і тоді зрозумів, що приїхав сюди марно, бо знала вона куди більше, ніж він, про все те, що було сказано й доведено в передсмертному листі Херемії де Сент-Амура. І справді. Вона була з ним за кілька годин до його смерті, як і протягом майже двадцяти років, коли поділяла його самотність з відданістю та покірливою ніжністю, і це можна було пояснити тільки коханням. Причому ніхто нічого не знав про їхні взаємини у цьому провінційному місті, де навіть державні таємниці були темою загального обговорення. А познайомилися вони в лікарні для подорожніх у Порт-о-Пренсі, місті, в якому вона народилась і де він прожив свої перші дні еміграції, а через рік по тому вона приїхала до нього сюди, ніби погостювати короткий час, хоча обоє знали, ніколи про це не домовляючись, що вона залишиться тут назавжди. Раз на тиждень вона прибирала й наводила лад у ательє, але навіть сусіди, схильні до найлихіших припущень, не здогадувалися про істинну мету її відвідин, бо, як і всі інші, вважали, що Херемія де Сент-Амур був калічний не тільки на ноги. Навіть сам доктор Урбіно схилявся до такої думки на підставі аргументованих медичних висновків, і він ніколи не повірив би, що його приятель має коханку, якби той сам не розповів про це в своєму листі. В усякому разі докторові нелегко було збагнути, чому двоє дорослих людей, обоє вільні і позбавлені минулого, чужі будь-яким кастовим забобонам, обрали для себе ризик забороненого кохання. Вона пояснила: "Так було йому до вподоби". Крім того, таємничість у взаєминах із чоловіком, який ніколи їй цілком не належав і з яким вона, проте, спізнала не один раптовий вибух щастя, не здавалася їй небажаною умовою. Навпаки: життя довело, що такі взаємини були, можливо, зразковими.
Учора ввечері вони ходили в кіно, кожне за свої гроші, й сиділи далеко одне від одного, так само як ходили туди принаймні двічі на місяць, коли італійський емігрант дон Галілео Даконте відкрив свій салон просто неба в руїнах монастиря XVII століття. Дивилися вони фільм, знятий за книжкою, яка торік була у великій моді і яку доктор Урбіно прочитав з болем у серці, вражений описаними там страхіттями війни. Називалася та книжка "На Західному фронті без змін". Потім вони зустрілися в фотоательє, і вона знайшла його смутним та неуважним і подумала, що причиною цьому тяжкі сцени кінофільму, коли поранені вмирали, лежачи в багнюці. Намагаючись його розважити, вона запропонувала зіграти партію в шахи, і він погодився, щоб зробити їй приємність, але грав неуважно — білими фігурами, звичайно, — аж поки побачив, перш ніж це помітила вона, що через чотири ходи йому неминучий мат, і безславно здався. Отже, доктор Урбіно помилився в своєму припущенні: партнером де Сент-Амура в тій останній партії був не генерал Херонімо Арготе, як він був подумав.
— Але ж то блискуча партія! — здивовано пробурмотів він.
Вона повторила, що то чиста випадковість, а не її заслуга, адже Херемія де Сент-Амур, якого вже огортав туман смерті, переставляв фігури цілком бездумно. Здавши партію, — а це сталося десь о чверть на дванадцяту, бо саме замовкла музика на публічних танцях, — він попросив залишити його самого. Мовляв, йому треба написати листа докторові Хувеналу Урбіно, якого він вважав за найшанованішу людину серед тих, кого знав, і за свого задушевного приятеля — так він чомусь висловився, хоча поєднувала їх, власне, тільки пристрасть до гри в шахи, що її обидва розуміли як змагання інтелектів, а не як науку. Тоді їй стало очевидно, що Херемія де Сент-Амур дійшов до кінця у своїй агонії і що жити йому лишилося рівно стільки, скільки знадобиться часу, щоб написати листа. Лікар не міг цьому повірити.
— Виходить, ви знали про його намір! — вигукнув він.
Не тільки знала, підтвердила вона, а й допомагала йому долати агонію з тією самою любов'ю, з якою допомогла йому спізнати щастя. Бо агонія — і жорстока! — тривала аж одинадцять місяців.
— Вашим обов'язком було повідомити про його намір, — заявив лікар.
— Я не могла, — відказала вона обурено. — Я надто його любила.
Доктор Урбіно досі вважав, що вже наслухався всього на світі, але ніколи йому не доводилося чути нічого подібного, та ще висловленого так просто.