Увечері за столом батько згадав про телеграму, і в такий спосіб вона довідалася, чого треба було Флорентіно Арісі в їхньому домі та який він мав фах. Ці відомості побільшили її інтерес, бо для неї, як і для багатьох людей тієї епохи, винахід телеграфу мав у собі щось від чаклунства. Отож вона впізнала Флорентіно Арісу з першого погляду, коли побачила, що він сидить і читає під деревами парку, хоча це не пробудило в ній найменшого неспокою, аж поки тітка не звернула її увагу на те, що він сидить там день у день уже протягом кількох тижнів. Згодом, коли вони почали перестрівати його і в неділю, по виході з церкви, тітка остаточно переконалася в тому, що стільки зустрічей не могли бути випадковими. "Не через мене ж він завдає собі весь цей клопіт", — подумала вона. Бо, незважаючи на сувору поведінку і вбрання покутниці, тітка Есколастіка Даса мала смак до життя і потяг до співучасті — це були найкращі риси її вдачі — отож сама думка про те, що якийсь хлопець зацікавився її небогою, пробудила в ній невтримне хвилювання. Втім, Ферміна Даса ще була в безпеці навіть від звичайнісінької любовної цікавості й, зустрічаючи Флорентіно Арісу, відчувала тільки жалість до нього, бо він здавався їй хворим. Але тітка сказала їй, що треба багато пожити на світі, аби навчитись розгадувати чоловічі недуги, і вона-то знала: хлопець, який днями сидів у парку, щоб тільки подивитись, як вони йтимуть, міг хворіти лише на кохання.
Тітка Есколастіка була справжнім притулком розуміння й любові для єдиної дитини, яка народилась у шлюбі, позбавленому кохання. Вона опікувалася дівчинкою відтоді, як померла мати, й у відносинах із Лоренсо Дасою поводилася скоріше як співучасниця його дочки, а не як її тітка. Отож поява Флорентіно Аріси стала для обох однією з багатьох інтимних розваг, які вони мали звичай вигадувати, щоб скрашувати собі години нудьги. Проходячи через парк Євангелістів чотири рази на день, обидві зразу шукали поглядом худого, боязкого, нічим не примітного вартового, навіть у спеку майже завжди вбраного в чорне, який сидів під деревами і вдавав, ніби читає. "Сидить", — тамуючи сміх, казала та, що помічала його першою, до того як він устигав підвести очі й побачити дівчину та жінку, — випростані, неймовірно далекі від нього, вони перетинали парк, не вшановуючи його поглядом.
— Бідолаха, — мовила якось тітка. — Він не зважується підійти тому, що я з тобою, але якщо наміри в нього серйозні, то рано чи пізно він таки підійде і віддасть тобі листа.
Ніби передбачаючи безліч можливих перешкод у майбутньому житті небоги, вона навчила її спілкуванню за допомогою літер, утворених пальцями рук — незамінний засіб у забороненому коханні. Ці майже дитячі витівки розбуджували у Ферміни Даси цікавість, яка була для неї новим відчуттям, але минуло кілька місяців, а вона і в думці не покладала, що піде кудись далі. Згодом вона так і не збагнула, від якої миті розвага обернулася на тривогу, коли кров у неї почала нуртувати від бажання бачити його, а якось уночі вона навіть прокинулась, охоплена моторошним страхом, бо побачила, що він стоїть у ногах ліжка й дивиться на неї з темряви. І тоді всією душою захотіла вона, щоб справдилися тітчині пророкування, і стала благати Бога в своїх молитвах, щоб хлопець набрався мужності й передав листа, — так їй закортіло довідатися, що ж він їй скаже.
Але ці молитви не були почуті. Навпаки. Десь саме тоді Флорентіно Аріса в усьому зізнався матері, й вона переконала його не віддавати своїх ніжних звірянь, написаних на сімдесяти сторінках, отож Ферміна Даса мусила чекати аж до кінця року. В міру того як наближалися грудневі вакації, її тривога переходила в розпач, бо вона безперестану запитувала себе, як же вони зможуть бачити одне одного протягом трьох місяців, поки вона не ходитиме до колежу. Ці сумніви мучили її й на святвечір, коли вона вся затремтіла від передчуття, що він стоїть і дивиться на неї з натовпу, який зібрався в церкві на різдвяну службу, і серце її переповнилося тривогою. Обернути голову вона не зважилася, бо сиділа між батьком та тіткою, і мусила опанувати себе, щоб вони не помітили, як вона схвилювалася. Але виходячи з церкви, вона відчула його так близько у штовханині людей, так чітко вирізнила з натовпу, що, коли йшла по центральному нефу, непереборна сила примусила її подивитися через плече, і тоді за дві п'яді від своїх очей вона побачила інші крижані очі, мертвотно-бліде обличчя, закам'янілі від страху кохання губи. Приголомшена власною зухвалістю, вона вхопилася за руку тітки Есколастіки, щоб не впасти, і та відчула крізь мереживо рукавички краплі холодного, як лід, поту і втішила небогу майже непомітним потиском щирої співучасті. А Флорентіно Аріса, наче сновида, блукав до самого світанку посеред тріскотняви ракет та гуркоту барабанів, посеред кольорових ліхтарів, вивішених над під'їздами, та галасливого людського натовпу, що давно прагнув миру, бачачи святкову метушню крізь серпанок сліз, приголомшений галюцинацією, що це він народився цієї ночі, а не Ісус Христос.
Його гарячка посилилася, коли наступного тижня в годину сієсти він без ніякої надії проходив повз дім Ферміни Даси і побачив, що вона й тітка сидять під мигдалевими деревами біля воріт. То було повторення просто неба картини, яку він бачив уперше в алькові кімнати для шиття: дівчинка, яка дає урок читання тітці. Але Ферміна Даса змінилася: вона скинула шкільну форму, і тепер на ній була лляна туніка з рясними складками, яка спадала з плечей, на взірець пеплума, а на голові — вінок з натуральних гарденій, що робили її схожою на увінчану богиню. Флорентіно Аріса сів у парку, там, де його напевне було видно, і вже не став прикидатися, ніби читає, а застиг із розкритою на колінах книжкою, втупивши погляд у ілюзорну дівчину, яка не обдарувала його навіть миттєвим поглядом жалості.
Спочатку він був подумав, що урок читання під мигдалевими деревами — то чисто випадкова зміна розпорядку, яка пояснювалася, можливо, нескінченним ремонтом у домі, але наступними днями зрозумів, що Ферміна Даса щодня і о тій самій годині сидітиме тут, досяжна для його погляду, протягом усіх трьох місяців, поки триватимуть вакації, і ця певність сповнила його новими надіями. Він не мав підстав сподіватися, що його взагалі помічають, не зауважив жодного знаку інтересу чи роздратування, але в її байдужості була якась іскра, і це надало йому сміливості приходити й далі. Аж якось у кінці січня тітка поклала шитво на стілець і залишила небогу саму біля воріт посеред жовтого листя, яке спадало з мигдалевих дерев. Збадьорений підсвідомим припущенням, що цю нагоду влаштували умисне для нього, Флорентіно Аріса перейшов через вулицю і став перед Ферміною Дасою — так близько до неї, що чув її уривчасте дихання, і його овіяло подмухом квітів, по якому він потім упізнавав її протягом усього свого життя. Стоячи з високо піднесеною головою, він заговорив до неї з тією рішучістю, яка вернулась до нього тільки через півстоліття — і задля тієї самої мети.
— Благаю вас про одне: взяти від мене листа, — сказав він їй.
Це був не той голос, який Ферміна Даса сподівалася почути від нього: він прозвучав виразно й зі спокійною упевненістю, що не мала нічого спільного з його завжди пригніченим виглядом. Не відриваючи погляду від вишивання, вона відказала:
— Я не можу взяти листа без батькового дозволу.
Флорентіно Аріса затремтів, почувши звук ніжного голосу, приглушені відтінки якого потім не міг забути до кінця своїх днів. Але опанував себе і зразу ж відказав:
— Спитайте в нього дозволу. — А тоді пом'якшив тон, додавши благально: — Це для мене питання життя чи смерті.
Ферміна Даса не подивилась на нього, не відірвалась від вишивання, але його рішучість прочинила двері, за якими був цілий світ.
— Приходьте сюди щодня, — сказала вона йому, — і чекайте, коли я сяду на другий стілець.
Флорентіно Аріса не збагнув, що вона мала на увазі, аж до наступного понеділка, коли, сидячи на лаві в парку побачив ту саму сцену, але з однією переміною: коли тітка Есколастіка пішла в дім, Ферміна Даса підвелася й сіла на її стілець. Тоді Флорентіно Аріса, з білою камелією в петельці піджака, перейшов через вулицю і став перед нею:
— Це найщасливіша мить у моєму житті.
Ферміна Даса не підвела на нього очей, а тільки пильно роззирнулася в обидва боки перед собою й побачила безлюдну вулицю, придавлену задушливою спекою, та вихорець гнаного вітром жовтого листя.
— Давайте, — сказала вона.
Спершу Флорентіно Аріса хотів був віддати їй усі сімдесят аркушів, які на той час знав напам'ять, — стільки разів читав їх і перечитував, — але потім вирішив обмежитися цидулкою на півсторінки, в якій написав тільки істотне: пообіцяв незламну вірність і любов до могили. Він дістав листа з внутрішньої кишені сюртука і простяг його розгубленій вишивальниці, яка досі не зважилася подивитись на нього. Побачила, як тремтить у закам'янілій від жаху руці синій конверт, і підняла кросна, аби він міг покласти листа, бо не хотіла неумисне видати, що й у неї мимохіть тремтять пальці. Отоді й сталось непередбачене: десь у гіллі мигдалевого дерева залопотів крильми птах, і його послід ляпнув, просто на вишивання. Ферміна Даса відсунула кросна й заховала їх за стілець, щоб він не помітив цієї прикрості, й уперше підвела на нього очі, які блищали від сліз. Флорентіно Аріса, незворушно стоячи з листом у руці, сказав:
— Це на щастя.
Вона подякувала йому першою усмішкою і майже вихопила листа в нього з рук, згорнула двічі й сунула за корсаж. Тоді він висмикнув з петельки сюртука камелію й подав їй.
— Це квітка зобов'язань, — заперечила вона. Потім, усвідомивши, що час збігає, знову заховалася за своєю стриманістю. — А зараз ідіть, — сказала, — і не приходьте, поки не дістанете від мене звістку.
Коли Флорентіно Аріса побачив Ферміну Дасу вперше, мати довідалася про все значно раніше, ніж син розповів їй, бо він утратив мову й апетит і не спав ночами, до ранку перевертаючись у ліжку з боку на бік. Та коли почав чекати відповіді на свого першого листа, то від хвилювання й тривоги заслаб на пронос і блювоту, аж хитався від запаморочення, раз у раз непритомнів, і мати вжахнулася, бо стан сина не так нагадував недугу кохання, як руйнівні симптоми холери.