Я людина старомодна й не пішов далі за певні романтичні, любі моєму серцю уявлення, до яких належить і забарвлене патетикою протиставлення митця звичайному громадянинові суспільства. Адріан таке твердження, як я висловив у попередньому абзаці, холодно заперечив би, — якщо взагалі вважав би, що на нього варто звертати увагу. Бо його власні думки про мистецтво й митців були надзвичайно тверезі й гострі, просто нещадні, а до "романтичного галасу", який свого часу публіка зчиняла навколо мистецтва, він ставився так неприязно, що навіть слова "мистецтво" й "митець" викликали в нього відразу, він аж кривився, коли чув їх. Так само не любив він слова "натхнення", при ньому краще було уникати його й казати натомість "раптова думка". Він ненавидів це слово, глумився з нього, і я, згадуючи ту ненависть і той глум, мимоволі підіймаю руку з бібулки, яку підкладаю, коли пишу, й затуляю нею очі. Ох, у тому глумові було надто багато муки, щоб вважати його просто даниною модним на той час поглядам. Правда, вони також відігравали певну роль, я пам'ятаю, як Адріан, іще студентом, одного разу сказав мені, що дев'ятнадцяте сторіччя було, мабуть, надто зручною добою, бо людство ніколи так тяжко не розлучалося з поглядами і звичаями минулої епохи, як наше покоління.
Я вже мимохідь згадував про ставок, оточений плакучими вербами, до якого від Бухеля було йти всього хвилин десять. Він звався Коров'ячим Жолобом, мабуть, тому, що був довгастої форми, і тому, що корови ходили туди на водопій. Вода в ньому чомусь була на диво холодна, купатися там ми зважувались тільки після обіду, коли сонце вже добре прогрівало її. Ми любили ходити до ставка не навпростець, а через пагорб — тоді ця прогулянка тривала вже цілих півгодини. Пагорб той, без видимої підстави, але, мабуть, дуже давно, називали Сіонською горою. Узимку — я, правда, рідко приїздив туди в цю пору — з нього було гарно спускатися на санках, а влітку з його "вершини", де в затінку крислатих кленів на громадський кошт споруджено лавку, відкривався широкий, чудовий краєвид, яким надвечір у неділю ми часто милувалися разом з усією родиною Леверкюнів.
Тут я повинен зробити одне зауваження. Рамка, в яку Адріан пізніше, вже зрілою людиною, оправив своє життя, поселившись у Нічичирків на хуторі Пфайферінг біля Вальдсгута у Верхній Баварії, дивовижно нагадувала, навіть повторювала все, що його оточувало в дитинстві,— і навколишній краєвид, і домашній устрій; інакше кажучи, лаштунки, серед яких у зрілому віці жив Адріан, химерним способом відтворювали обставини, серед яких минули його ранні роки. Мало того, що поблизу Пфайферінга (чи Пфеферінга, написання твердо не встановлене) височів пагорок з громадською лавкою, який, правда, звався не Сіонською горою, а Римським пагорбом, і майже на такій самій відстані від хутора, як Коров'ячий Жолоб, був ставок Довгий Кадовб із такою ж холодною водою, а й будинок, садиба, родинні стосунки там разюче скидалися на бухельські. На подвір'ї у Пфайферінзі росло дерево, яке теж трохи заважало і яке так само не рубали задля літнього затінку, — тільки то була не липа, а берест. Хоч треба зазначити, що з погляду архітектури дім у Пфайферінзі дуже відрізнявся від бухельського, бо то була стара монастирська будівля з грубими стінами, глибокими, склепистими віконними проймами і трохи затемними коридорами. Але й тут, як і там, нижні кімнати просякли запахом тютюну з господаревої люльки, і тут господар і господиня, пані Нічичирк, були "старими батьками"; він — довгобразий, мовчазний, поважно-спокійний хлібороб, вона також уже літня, може, трохи огрядніша, ніж хотілося б, але напрочуд пропорційної статури, з гарними руками й ногами, завжди гладенько зачесана, жвава й енергійна; був у них і дорослий син-спадкоємець на ім'я Гереон (не Георг), юнак із дуже поступовими поглядами на господарські справи, захоплений новими машинами, й чимало молодша за нього дочка Клементина. Дворовий пес у Пфайферінзі також умів сміятися, хоч звався, принаймні спочатку, не Зузо, а Кашперль, — тому тільки спочатку, що їхній пожилець мав на це свої власні погляди, і я був свідком того, як під його впливом прізвисько Кашперль помалу відійшло в царину спогадів і пес нарешті сам почав охочіше відгукуватись, коли чув назву "Зузо". Другого сина Нічичирки не мали, від чого схожість не зменшувалась, а навпаки, збільшувалась, — бо ким же був би той другий син?
Я жодного разу не говорив із Адріаном про весь цей настирливий паралелізм: спершу промовчав, а тому потім уже не випадало заводити таку розмову; але мені це ніколи не подобалося. Вибір пристановища, яке так докладно відтворює колишню домівку та її оточення, намагання сховатися в давно минулому, в дитинстві чи принаймні в тому, що нагадує його бодай зовні, може свідчити про глибокий слід у серці, залишений тим щасливим минулим життям, але частіше зраджує тяжкий душевний стан людини. У випадку з Леверкюном це ще більше дивувало тому, що я ніколи не спостерігав у ньому особливої любові до батьківського дому, — він рано і без видимої туги покинув його. Може, це штучне "повернення" було тільки грою? Ні, не можу повірити. Все це швидше нагадує мені одного мого знайомого: він був кремезний і бородатий, але такий чутливий, що коли хворів — а він часто хворів, — то звершався лише до фахівця з дитячих хвороб. До речі, той лікар, якому він тільки й довірявся, був такий малий на зріст, що до дорослого хворого в буквальному значенні цього слова не дотягався, тому хоч-не-хоч став педіатром.
Мабуть, найрозважніше буде самому визнати, що цей анекдот про чутливого пацієнта й дитячого лікаря — зайвий відступ, бо ні той, ні той більше взагалі не з'являться в моїх нотатках. Якщо це моя провина і якщо я й так уже безперечно завинив тим, що уліг своїй схильності забігати наперед і завчасу розповів про Пфайферінг і Нічичирків, то прошу ласкавого читача взяти до уваги, що сталося так через тривогу, яка не полишає мене від тієї хвилини, коли я взявся за цей життєпис, — і не тільки тоді, коли я тримаю в руках перо. Я вже багато днів працюю над цими нотатками, але хай мої намагання надати фразам певної врівноваженості і знайти думкам відповідну форму не введуть читача в оману — я ні на хвилину не перестаю хвилюватися, навіть рука в мене тремтить, і моє письмо, завжди тверде й виразне, стає нерівним і не зовсім чітким. Проте я сподіваюся, що згодом читач не тільки зрозуміє таке душевне збурення, а сам надовго відчує його.
Я забув згадати, що на хуторі Нічичирків, пізнішому пристановищі Адріана, була також — цим я вже напевне нікого не здивую — корівниця налитими, мов бджолині соти, грудьми й вічно замащеними в гній босими ногами, так само схожа на Ганну з Бухеля, як усі корівниці схожі одна на одну: звалася вона Вальпургією. Та мова тут не за неї, а за її праобраз Ганну, з якою малий Адріан приятелював через те, що вона любила співати і влаштовувала з нами, дітьми, невеличкі проби хорового співу. Дивно: Ельсбет Леверкюн, маючи гарний голос, з якоїсь незрозумілої сором'язливості не зважувалась співати, а ця просякнута духом стайні наймичка, нітрохи не бентежачись, співала нам увечері на лавці під липою верескливим голосом — слух вона, правда, мала добрий — усіляких народних, солдатських і вуличних пісень, жалісливих або моторошних. Ми швидко запам'ятовували слова й мелодію і потім співали разом з нею. Нам припадав перший голос, а сама вона дуже гучно, хвалькувато брала другий, починаючи з терції, потім, бувало, перескакуючи в нижню квінту й нижню сексту. Співаючи, вона — мабуть, для того, щоб ми краще поцінували втіху від тієї гармонії,— сміялася, розтягаючи рота по самі вуха, наче Зузо, коли йому давали їсти.
Говорячи "ми", я маю на увазі Адріана, себе й Георга, якому вже минув тринадцятий, коли його братові було вісім, а мені десять років. Їхня сестричка Урсель була ще надто мала, щоб брати участь у тих музичних вправах, та й із нас чотирьох один співак був, можна сказати, зайвий при тому триголосому співі, до якого корівниця Ганна зуміла піднести наш одноголосий, хто кого перекричить. Навчала нас вона й канонів13, звичайно, найприступніших для дітей: "О, як гарно в надвечір'ї", "Пісні залунали", а ще про зозулю й віслюка. Ті вечірні години, коли ми веселили серця співом, тому так глибоко запали мені в пам'ять, чи, вірніше, згадка про них тому набула для мене згодом такої ваги, що саме тоді, наскільки мені підказують власні спостереження, мій приятель уперше зіткнувся з "музикою", організованою на вищому мистецькому рівні, аніж просте, одноголосе виконання пісень. Тут були часові зміщення, повторення попередньої музичної фрази серед наступної, до яких Ганна спонукала нас штурханом під ребра, коли пісня вже лунала, мелодія добігала до певного місця, але ще не кінчалася. Було й інше: не всі співаки одночасно виконували певний уривок мелодії, хоч плутанини через це не виходило, бо коли другий із них повторював першу фразу, вона кожним звуком дуже гармонійно зливалася з тим, що співав перший. Та коли той перший співак — скажімо в пісні "О, як гарно в надвечір'ї" — доходив до повторного "дзвони дзвонять" і починав наслідувальне "бім-бам-бом", то воно ставало басовим супроводом не тільки до слів "коли любиш", які саме починав другий співак, але й до початкових "О, як гарно", з якими, отримавши штурхана під ребра, вступав у музичний такт третій, а коли він досягав другої фрази мелодії, початкові слова знов переходили до першого співака, що, в свою чергу, передавав витримане в основному тоні, соковите "бім-бам-бом" другому, — і так весь час. Партія четвертого з нас обов'язково зливалася з партією котрогось із трьох попередніх, проте він намагався звеселити своє дублювання бодай тим, що гудів мелодію на октаву нижче або ж іще перед першим співаком, так би мовити, забігаючи наперед, починав завдавати тон своїм бомканням і невтомно вів цю немудру фразу впродовж усієї пісні, здебільшого весело обігруючи нею початок кожної строфи.
Таким чином ми завжди розходилися в часі, хоч мелодійна партія одного щасливо збігалася з мелодійною партією другого, внаслідок чого виходила приємна музична тканина, ансамбль, якого не створює "одночасовий" спів.