Під час осінніх і різдвяних канікул він почав їздити з ним (отримавши дядькову згоду) до поближніх міст, коли там відбувалися оперні вистави чи концерти: до Мерзебурга, до Ерфурта і навіть до Веймара, щоб Адріан почув звукове втілення того, що досі знав у самому лише виконанні на фортепіано чи навіть у партитурі. Так у його душу ввійшла дитинно-врочиста езотерика78 "Чарівної флейти", небезпечний чар "Фігаро", демонізм низьких кларнетів у Веберовій79 славетній опері "Вільний стрілець", такі споріднені образи болісно-похмурої відірваності від світу як Ганс Гайлінг80 та Летючий Голландець і, нарешті, високий гуманізм братерства в опері "Фіделіо"81 з великою увертюрою в до-мажорі, яку виконують перед останньою картиною. Цю увертюру, як видно, Адріан найбільше вподобав, вона найдужче зачіпала його молоду вразливу душу. Після того вечора в чужому місті він цілими днями не розлучався з партитурою № 3 і без кінця перечитував її.
— Любий друже, — казав він, — мабуть, моя думка нікого не цікавить, але це досконалий музичний твір! Класицизм? Так! У жодному його регістрі немає рафінованості, але це велика опера. Я не кажу: бо вона велика, тому що є й рафінована велич, але така велич набагато інтимніша. Скажи, що, по-твоєму, велич? Я думаю, що вона трохи моторошна, і треба мужності, щоб вистояти з нею віч-на-віч, — хіба можна взагалі витримати її погляд? Ні, не можна, вона бере тебе в полон. Признаюся тобі, я дедалі більше схиляюсь до думки, що в нашій музиці є щось дуже своєрідне. Прояв величезної активності — зовсім не абстрактної, але безпредметної, активності в чистому вигляді, в прозорому ефірі,— де ще в цілому всесвіті можна побачити таке! Ми, німці, запозичили з філософської лексики вислів "у собі" й користуємося ним де треба й де не треба, не вкладаючи в нього глибшого метафізичного змісту. Але тут він є, така музика — активність у собі, втілення активності, але не як ідеї, а в її реальності. Подумай лишень, це майже означення Бога. Imitatio Dei [22] — я дивуюся, що його не заборонено. А може, й заборонено. Принаймні воно викликає острах, тобто я лише хочу сказати: повинне було б викликати острах. Дивися, що це: страшенно енергійна, вкрай непостійна, безмежно цікава послідовність подій, рух подій, що відбувається тільки в часі і складається тільки з розчленування часу, з його заповнення, з його організації, але один раз випадково зміщений зовнішнім повторним сигналом сурми в площину конкретно-дійового. Все — надзвичайно шляхетне й величне, виконане розумно, радше тверезо, навіть у "красивих місцях", — не дуже яскраво, не надто пишно, без разючої колористики, а саме майстерно, і цим усе сказано. Як усе схоплене, як застосоване й висвітлене, як підведене до теми, щоб потім відійти від неї, розчинитися, зникнути, як у цьому зникненні зароджується щось нове, супровід багатшає, так що не лишається жодного порожнього чи слабкого місця, як ритм пружно перетворюється, здіймається нова хвиля звуків, убираючи в себе з усіх боків притоки, бурхливо наростає і кінчається гучним тріумфом, втіленням тріумфу, тріумфом "у собі", — не назву це красивим, слово "краса" завжди було мені неприємне, воно не дуже розумне, і коли люди вимовляють його, то стають хтиві й вульгарні. Але те, про що я кажу, — гарне, безмежно гарне, краще й бути не може, чи, мабуть, і не має права бути краще…
Так він казав. Не можу описати, як зворушувала мене ця його мова — суміш інтелектуального самоконтролю й легенької гарячковості; зворушувала тому, що він помічав ту гарячковість і соромився її; у його по-хлоп'ячому ламкому голосі мимохіть з'являлося тремоло, і він, почервонівши, відвертався.
У його життя тоді влився могутній потік музичних знань і схвильованого прилучення до них, який потім на довгі роки, принаймні так здавалося, цілком зупинився.
X
Останнього свого гімназійного року, у восьмому класі, Леверкюн, крім усього іншого, почав вивчати, чого я не робив, необов'язковий предмет: давньоєврейську мову, тим самим зрадивши свої плани на майбутнє. Виявилося — я навмисне повторюю це слово, яке вжив був, розповідаючи про ту мить, коли випадково довідався про його внутрішнє релігійне життя, — виявилося, що він хоче вивчати теологію. Наближалися випускні екзамени, і треба було вирішувати, вибирати факультет, щоб навчатися далі, й Адріан заявив, що вибір зроблено, — заявив у відповідь на запитання дядька; той звів брови й вигукнув: "Браво!" Повідомив він про це, вже не чекаючи їхніх запитань, і своїх батьків у Бухелі, яким ще дужче сподобався його вибір. Мені він сказав про нього ще раніше, не приховуючи того, що має намір готуватися в університеті не до практичного церковного й пастирського служіння, а до академічної діяльності.
Це мало мене по-своєму втішити, та й справді трохи втішило, бо мені була прикра сама думка, що Адріан стане кандидатом у пастори, головним пастором чи навіть радником консисторії і генерал-суперінтендентом82. Аби він хоч був католиком, як ми! Легко було уявити собі, що він швидко піднявся б сходинками церковної ієрархії аж до верхів, і це здалося б мені кращою перспективою, яка більше відповідала б його здібностям. Але вже те, що він вибрав собі за фах теологію, було для мене мало не шоком, я, мабуть, аж зблід, коли почув про це. Чому? Я навряд чи зумів би сказати, який же саме мав бути його вибір. Власне, в моїх очах жоден фах не був вартий його, тобто емпіричний, міщанський бік кожної фахової діяльності здавався мені не гідним його, і я дарма перебирав їх усі в голові, намагаючись уявити собі Адріана за виконанням тих чи інших практичних професійних обов'язків. У всьому, що стосувалося його, я був абсолютно шанолюбний, і все-таки мене охопив страх, коли я усвідомив — чітко усвідомив, — що Адріан зробив цей вибір через свою зарозумілість.
Колись ми з ним були дійшли висновку, чи, радше, погодилися з часто висловлюваною думкою, що філософія — цариця всіх наук. Вона посідає серед них, вирішили ми, десь таке місце, як орган серед музичних інструментів. Вона їх оглядає, зводить у духовну єдність, упорядковує і висвітлює наслідки досліджень у всіх галузях науки, створюючи тим самим картину світу, всевладний і міродайний синтез, наочне визначення місця людини в космосі. Мої роздуми про майбутнє мого приятеля, про "фах" для нього, завжди приводили мене десь до таких уявлень. Різнобічні зацікавлення Адріана, через які я побоювався за його здоров'я, прагнення досвіду, завжди супроводжуване критичним аналізом, виправдувало такі мрії. Мені здавалося, що єдина прийнятна для нього форма існування — найуніверсальнішого, незалежного ні від кого ерудита й філософа; на щось більше уява моя була не здатна. І ось я довідуюся, що він нишком пішов далі, потай, нічим назовні не виявляючи цього, — бо він сказав про свою ухвалу спокійно, звичайними словами, — перевершив моє дружнє шанолюбство і присоромив мене.
Якщо хочете, є все-таки дисципліна, у якої сама цариця, філософія, стає служницею, чи, висловлюючись академічною мовою, допоміжною наукою, і ця дисципліна — теологія. Там, де любов до знань переходить у свою досконалішу форму, у споглядання найвищої істоти, першоджерела буття, у вчення про Бога й Божисте, там, можна сказати, ми досягаємо верховіть наукової гідності, найвищої і найшляхетнішої сфери пізнання, вершини думки; для натхненної душі це найвеличніша мета. Найвеличніша, бо там світські науки, наприклад, моя власна, філологія, а з нею й історія та інші, стають лише засобом пізнання священного і служать цій меті у глибокій покорі, бо вона, як каже Святе Письмо, "вища за всякий розум", і людський дух у цьому служінні бере на себе благочестивіші, побожніші обов'язки, ніж будь-яка вузька наука.
Усе це промайнуло в моїй голові, коли Адріан повідомив мене про свій вибір. Якби він зробив його, скоряючись інстинктові духовного послуху, тобто з потреби втихомирити в релігії, схилити перед нею свій холодний, розбещений перевагою над усіма інтелект, що все охоплював і так легко засвоював, я б зрозумів його. Це не тільки заспокоїло б завжди присутню в моєму серці невиразну тривогу за нього, а я був би ще й глибоко зворушений, бо sacrificium intellectus [23], неминучий наслідок споглядального знання потойбічного світу, треба тим вище цінувати, чим сильніший інтелект, принесений у жертву. Проте в глибині душі я не вірив у покору мого приятеля. Я вірив у його гординю, якою, зі свого боку, теж гордився, і не мав сумніву, що саме вона спонукала його так вирішити. Звідси й та суміш радості і страху, від якої я зблід, почувши про його намір.
Він побачив моє збентеження і пояснив його собі думкою про третього з нас, учителя музики.
— Ти, звичайно, думаєш, що Кречмар буде розчарований, — сказав він. — Я знаю, він би хотів, щоб я весь віддався Полігімнії83. Дивно, що люди завжди намагаються й інших звабити на свій шлях. Не всім на тому шляху добре йтиметься. Але я зверну його увагу на те, що музика літургією і своєю історією тісно пов'язана з теологією — навіть тісніше, і з практичного, і з мистецького боку, ніж із фізико-математичними науками чи акустикою.
Я, звичайно, помітив, що, говорячи про свій намір сказати це Кречмарові, він, власне, звертався до мене, і, лишившись сам, довго розмірковував про його слова. Певна річ, у порівнянні з наукою про Бога і службу Божу світські науки, а так само й мистецтво, і насамперед музика, мають службовий, допоміжний характер, — ця моя думка була суголосна нашим дискусіям про долю мистецтва, яке, з одного боку, допомагає нам, а з другого обтяжує нас меланхолією, про його емансипацію від культу, його культурну секуляризацію. Мені було цілком ясно, що на Адріанів вибір вплинуло бажання звести музику для себе, для свого майбутнього фаху до того стану, в якому вона, на його думку, перебувала в кращі часи, коли була тісно пов'язана з культом. Він хотів і музику бачити на одному рівні зі світськими науковими дисциплінами, нижче за ту сферу, адептом якої він став, і в уяві моїй мимоволі виникла немов бароккова картина, величезний вівтарний образ, на якому всі мистецтва й науки покірно складають шану апофеозові богослів'я.
Коли я розповів Адріанові про це своє видиво, він зареготав.