Вона походила із зубожілої до краю бічної лінії; батько її, небіж старого пана Будденброка, служив наглядачем маєтку під Ростоком. Дівчинку взяли на виховання в цей дім, бо вона була одного віку з Антонією і дуже покірливої вдачі.
– Усе приготоване, – оголосила мамзель Юнгман, і "р" продеренчало їй аж у горлі: колись вона взагалі не вміла його вимовляти. – Клотільда так ревно помагала на кухні, що Тріні майже не було чого робити.
Мосьє Будденброк глузливо посміхнувся в своє жабо з Ідиної чудернацької вимови, а консул поплескав по щоці свою маленьку небогу й мовив:
– От і добре, Тільдо. Сказано ж бо: молися і працюй. Нашій Тоні треба було б брати з тебе приклад. Вона занадто любить пустувати і бити байдики.
Тоні похилила голову і спідлоба зиркнула на діда, бо добре знала, що він, як завжди, візьме її в оборону.
– Е, ні! – озвався він. – Вище голову, Тоні, courage![5] Не всім те саме пасує. Кожному своє. Тільда чемна, але ми теж не останні. Я кажу raisonnable[6], Бетсі?
Він звернувся до невістки, що звичайно ставала на його бік, тим часом як мадам Антуалета, мабуть, більше з розважності, аніж з переконання, найчастіше підтримувала консула. Так обидва покоління, ніби в chasse croise[7], подавали одне одному руки.
– Ви дуже добрі, тату, – сказала пані Елізабет. – Тоні постарається стати й слухняною, й розважною… Хлопці вже прийшли зі школи? – спитала вона Іду.
Але Тоні, що з дідових колін підглядала у вікно, майже одночасно з нею вигукнула:
– Том і Христіан уже виходять на Йоганнісштрасе… І пан Гофштеде… І дядько лікар…
Дзигарі на Марийській церкві задзвонили якусь мелодію: дзень, дзінь, бом! – не вельми зграйну, аж важко було вчути в ній якийсь лад, але врочисту; тоді малий і великий дзвони радісно й поважно ознаймили четверту годину; водночас унизу різко задзеленчав на цілий передпокій дзвоник подвійних вхідних дверей – то справді прийшли Том з Христіаном, а з ними перші гості: поет Жан-Жак Гофштеде і домашній лікар Грабов.
Роздій другий
Пан Жан-Жак Гофштеде, міський поет, що, напевне, й цього разу приніс у кишені якогось вірша з нагоди сьогоднішнього свята, був не набагато молодший за Йоганна Будденброка-старшого і вбраний на той самий смак, тільки сурдут мав зеленого кольору. Проте він був тонший і рухливіший за свого давнього приятеля, очі мав невеличкі, меткі, зеленкуваті, а ніс довгий і гострий.
– Щиро дякую, – сказав він, потиснувши руки чоловікам, а дам, – особливо пані Елізабет, що її він надзвичайно поважав, – ушанувавши своїми найвишуканішими compliments[8], тими compliments, на які молоде покоління вже, безумовно, не здатне; вклоняючись, він приємно, лагідно усміхався. – Щиро дякую, високоповажні друзі, за ласкаве запрошення. Цих молодиків, – він показав на Тома й Христіана, що стояли обіч нього в блакитних курточках, підперезаних шкіряними пасками, – ми з лікарем зустріли на Кенігштрасе, вони саме йшли з уроків. Чудові хлоп'ята, правда ж, пані Елізабет? Томас солідний, поважний, він неодмінно буде комерсантом, можна не сумніватися. А от Христіан, мені здається, трохи шибайголова, га? Трохи incroyable[9] … Але я не приховую свого engouement[10]. Я гадаю, що хлопець буде вчитися: він дотепний і має чудові здібності…
Пан Будденброк набрав тютюну з золотої табакерки.
– Мавпа він, та й годі! А може, з нього вийде поет, Гофштеде?
Мамзель Юнгман позсувала на вікнах завіси, і скоро кімнату залляло ледь тремтливе, проте лагідне й приємне світло свічок із кришталевої люстри і з світильників, що стояли на секретері. Волосся пані Елізабет замерехтіло золотом.
– Ну, Христиане, – озвалася вона, – що ти сьогодні вчив?
Виявилося, що в Христіана було письмо, арифметика й співи.
То був семирічний хлопчик, уже тепер майже до смішного схожий на батька: ті самі невеликі, круглі, глибоко посаджені очі, та сама лінія носа, вже великого й горбоватого, а обрис вилиць показував, що його обличчя не довго буде таке по-дитячому кругле, як тепер.
– Ми страх як сміялися, – заторохтів він, і очі його забігали по всіх, хто сидів у покої. – Послухайте, що пан Штенгель сказав Зігмундові Кестерману. – Він нахилився вперед, похитав головою і значуще промовив, вдивляючись поперед себе: – "Зовні, серденько моє, зовні ти гладенький та прилизаний, але душа твоя, серденько, душа твоя чорна…"
Він пропускав "р", "чорна" вимовив як "чегна", а на обличчі його з таким переконливим комізмом вимальовувалась похіть до тієї "зовнішньої" прилизаності, що всі зареготалися.
– Мавпа, та й годі! – ще раз сказав крізь сміх старий Будденброк.
Проте пан Гофштеде нетямився з захвату.
– Charmant![11] – вигукнув він. – Неперевершено! Ні, де треба знати Марцелюса Штенгеля! Достеменно він! Краще й не скажеш!
Томас не мав такого хисту; він стояв біля свого меншого брата і сміявся щиро, без заздрощів. Зуби в нього були не дуже гарні: дрібні й жовті. Зате ніс був як намальований, а очима й формою обличчя хлопець дуже скидався на діда.
Усі посідали, хто на стільцях, хто на канапі, розмовляли про ранню осінь, про новий будинок, балакали з дітьми… Пан Гофштеде біля секретера милувався чудовою чорнильницею з севрської порцеляни у формі плямистого мисливського собаки. Доктор Грабов, чоловік десь консулового віку, з лагідною усмішкою на довгобразому обличчі, зарослому ріденькими баками, оглядав тістечка, булочки з родзинками й різноманітні сільнички з сіллю, виставлені напоказ гостям. То була "хліб-сіль", прислана господарям від родичів і приятелів з нагоди їхнього новосілля. А щоб усі бачили, що то дарунок не якихось злидарів, хліб був спечений із солодкого, приправленого корінням тіста на маслі й на яйцях, а сіль насипано в золоті сільнички.
– Здається, я матиму роботу, – мовив лікар, показуючи на солодощі, і насварився на дітей пальцем. Тоді підняв важку посудину на сіль, перець та гірчицю і похитав головою.
– Від Лебрехта Крегера, – усміхнувся мосьє Будденброк. – Мій любий сват завжди дуже щедрий. Я йому такого не дарував, як він побудував собі літній будинок за міською брамою. Але він завжди був такий… панська вдача! Щедра! А la mode-cavalier![12]
Дзвоник біля дверей задзвонив на цілий будинок. Прибув пастор Вундерліх, присадкуватий старий добродій у довгому чорному сурдуті, з напудреним волоссям і білим, добродушним, веселим обличчям, на якому поблискували жваві сірі очі. Він був уже довгі роки вдівцем і звик зараховувати себе до старих кавалерів, таких, як довготелесий маклер Гретьєнс, що прийшов разом з ним і водно приставляв до очей складені трубкою кістляві долоні, наче оцінював картину: він мав славу великого знавця мистецтва.
Слідом за ними прибув сенатор доктор Ланггальс та його дружина, давні приятелі дому, а також винар Кеппен з великим червоним обличчям, що ніби тонуло між викладеними ватою плечима, в супроводі своєї тілистої жінки.
Було вже більше як пів на п'яту, коли нарешті з'явилися Крегери, – старі й молоді, консул з дружиною і з синами Якобом і Юргеном, однолітками Тома й Христіана. І майже одночасно з ними надійшли батьки пані Крегер – оптовий торговець лісом Евердік з жінкою, старе закохане подружжя; вони й досі при всіх називали одне одного пестливими іменами, як у ті часи, коли ще тільки були заручені.
– Велике панство приходить пізно, – сказав консул Будденброк і поцілував тещу в руку.
– Зате вже цілим гуртом! – Йоганн Будденброк широким жестом обвів громаду Крегерів і потис руку старому.
Лебрехт Крегер, а la mode-cavalier, високий, вишуканий, ще трохи пудрив волосся, але вбраний був по-модному. На його оксамитовій жилетці поблискували два рядки гудзиків із коштовних каменів. Син його Юстус носив невеличкі баки й закручені вуса, а поставою і поведінкою дуже скидався на батька; навіть рухи в нього були такі самі округлі й елегантні.
Гості не посідали, а стоячи ліниво перемовлялися, чекаючи найважливішої миті. Аж ось Йоганн Будденброк-старший подав руку мадам Кеппен і голосно сказав:
– Ну, якщо всі вже маєте апетит, mesdames et messieurs[13]…
Мамзель Юнгман і служниця розчинили білі двері, і товариство поволі подалося до великої їдальні з приємною певністю, що де-де, а в Будденброків гостей завжди чекає ласий шматок…
Розділ третій
Коли всі рушили до дверей, молодший господар сягнув рукою до нагрудної кишені, де зашелестів якийсь папір; люб'язна усмішка раптово згасла на його обличчі, її заступив напружений і стурбований вираз, а на скронях заграли м'язи, наче він зціпив зуби. Тільки для годиться він ступив кілька кроків у напрямку їдальні, тоді спинився й пошукав очима матір: вона під руку з пастором Вундерліхом уже мала переступити поріг серед останніх гостей.
– Пардон, любий пасторе… На кілька слів, мамо!
Пастор добродушно кивнув головою, і консул Будденброк повів стару даму назад до вікна в кімнаті з краєвидами.
– Щоб довго не розводитись: прийшов лист від Готгольда, – сказав він тихо й швидко, дивлячись у її темні допитливі очі, й дістав з кишені складений удвічі запечатаний конверт. – Його рука… Це вже третій, а тато відповів йому тільки на перший… Що робити? Лист прийшов іще о другій годині, давно треба було б віддати його татові, але невже ж я мав сьогодні псувати йому настрій? Що ви скажете? Ще не пізно його викликати…
– Ні, ти маєш слушність, Жане, краще зачекати! – мовила мадам Будденброк і, за своїм звичаєм, швидко схопила сина за руку, – Що там може бути? – додала вона стурбовано. – Хлопець стоїть на своєму. Домагається відступного за пайку в домі… Ні, ні, Жане, краще не тепер… Може, ввечері, як лягатимем спати…
– Що робити? – знову сказав консул і сумно похитав головою. – Я сам не раз хотів просити тата поступитися… Щоб не здавалось, ніби я, брат, вліз у довір'я до батька і рию яму під Готгольда… Та й не хочу, щоб тато, не дай боже, подумав щось негарне. Але як чесно казати… врешті, я ж татів компаньйон. А крім того, поки що ми з Бетсі платимо і за третій поверх, як звичайні пожильці… Що ж до сестри у Франкфурті, то тут справу залагоджено. Її чоловік уже тепер, за татового життя, отримає відступне: четверту частину купівельної ціни будинку. Добра умова, тато залагодив її дуже вміло й тактовно, і для фірми воїна дуже корисна. А що тато так неприхильно ставиться до Готгольда, то це…
– Ні, Жане, що ти вигадуєш, твій погляд на цю оправу кожному зрозумілий.