Смерть у Венеції

Томас Манн

Сторінка 5 з 15

Ашенбах машинально сказав:

— Я нічого вам не заплачу, анічогісінько, якщо ви мене відвезете не туди, куди я хочу.

— Ви хочете на Лідо.

— Але не з вами.

— Я везу вас добре.

"Це правда, — подумав Ашенбах, і напруження його спало. — Це правда, ти везеш мене добре. Навіть якщо ти полюєш на мій гаманець і ударом весла в спину пошлеш мене в аїд, ти віз мене добре".

Але нічого такого не сталося. З'явилося навіть товариство: човен з мандрівними музикантами, чоловіками й жінками, що співали під акомпанемент гітар і мандолін; настирливо пливучи поряд, майже торкаючись борту ґондоли, вони, з надією на заробіток, сповнювали тишу над водою піснями, розрахованими на чужинців. Ашенбах кинув монету в простягнений капелюх. Після цього вони замовкли й попливли десь далі. I знов стало чути мурмотіння ґондольєра, що уривчасто розмовляв сам з собою.

Так вони досягли пристані, погойдуючись на хвилях, піднятих пароплавом, що йшов до міста. Берегом, заклавши руки за спину й не зводячи очей з лагуни, походжали двоє муніципальних службовців. Якийсь старий чоловік, з тих, що неодмінно стоять з гаком на кожній пристані у Венеції, подав Ашенбахові руку, і він ступив на поміст. У нього не лишилося дрібних грошей, і він пішов міняти їх у розташований біля молу готель, щоб потім на власний розсуд розрахуватися з ґондольєром. Коли він повернувся, то побачив, що речі його вже складені на візок, а ґондола і ґондольєр зникли.

— Утік, — сказав старий з гаком. — То поганий чоловік, ласкавий пане, чоловік без патенту. Серед гондольєрів у нас тільки один такий є. Інші зателефонували сюди. Він побачив, що на нього чекають, і втік.

Ашенбах здвигнув плечима.

— Ви приїхали задарма, ласкавий пане, — мовив старий і підставив капелюха.

Ашенбах укинув у нього монету. Він звелів везти свій вантаж у готель "Купальні" й пішов алеєю слідом за візком. Алея, вся залита білим цвітом, з тавернами, крамничками й пансіонатами обабіч, перетинаючи острів, вела до моря.

У великий готель Ашенбах зайшов не з головного входу, а садовою терасою і через простору залу та вестибюль попрямував до контори. Оскільки він заздалегідь повідомив про свій приїзд, його зустріли чемно й послужливо. Адміністратор, невеличкий, тихий, улесливо-ввічливий чоловічок з чорними вусами, одягнений у сюртук французького крою, піднявся з ним ліфтом на третій поверх і показав його кімнату, приємну, з меблями вишневого дерева, з дуже пахучими квітками по всіх кутках і високими вікнами, з яких видно було море. Коли адміністратор вийшов, а служник почав заносити речі й ставити їх у кімнаті, Ашенбах підступив до одного з вікон і задивився на пляж, майже безлюдний надвечір, і на тьмяне море, що, як завжди під час припливу, спокійно й рівномірно посилало на берег невисокі довгі хвилі.

Спостереження і враження в того, хто дивиться на світ самітно й мовчки, водночас і розпливчастіші, й глибші, ніж у того, хто перебуває на людях, його думки вагоміші, химерніші і завжди мають сумний відтінок. Образи й відчуття, які легко можна було б погасити одним поглядом, усмішкою, обміном думок, набувають для нього більшої ваги, ніж вони того варті, в мовчанні вони поглиблюються, стають значущими, цілою подією, пригодою, незвичайним почуттям. Самота породжує ориґінальне, сміливе, моторошно-прекрасне — поезію. Але вона породжує також безглузде, спотворене й недозволене, породжує абсурд. Так, усе те, що Ашенбахові трапилось дорогою, — огидний старий джиґун зі своїм белькотінням, зацькований ґондольєр, який не одержав заробленої платні, — ще й тепер тривожили йому душу. Не обтяжуючи розуму, власне, навіть не даючи матеріалу для роздумів, воно все ж таки, як йому здавалося, було вкрай дивовижне в самій своїй основі, тривожне через ту свою дивовижність. Тим часом він поглядом вітав море і радів, що Венеція тепер така близька й досяжна. Нарешті він відійшов від вікна, вмився, сказав покоївці, як розставити речі, щоб йому було зручно, і вийшов у коридор, звідки ліфтер у зеленій лівреї звіз його вниз.

Він випив чаю на терасі, що виходила на море, потім спустився на прибережний бульвар і пройшов далеко в напрямку готелю "Верхній". Коли він вернувся, йому здалося, що час уже перевдягатися до вечері. Він не поспішав, зважував кожен рух, бо, одягаючись, звик працювати, а проте з'явився в залу трохи зарано. Там уже зібралося більшість пожильців готелю, незнайомих між собою; всі вони намагалися показати, що не цікавляться один одним, але з однаковим нетерпінням чекали на вечерю. Він сів у шкіряне крісло, взяв зі столу газету й почав непомітно роздивлятися на товариство в залі. Воно вигідно відрізнялося від того, яке він покинув на попередньому острові.

Перед ним відкривався широкий обрій, що терпляче охоплював безліч явищ. Чути було приглушені звуки багатьох мов. Обов'язковий для всього світу вечірній костюм, уніформа доброзвичайності, зовні об'єднував усі різновиди людства в пристойну цілість. Був тут і сухорлявий, довгобразий американець, і численна російська родина, і англійські дами, і німецькі діти з французькими боннами. Але явно переважав слов'янський елемент. Поряд з Ашенбахом розмовляли по-польському.

За бамбуковим столиком під наглядом виховательки чи компаньйонки сидів гурт молоді, ще майже підлітки: троє дівчат десь від п'ятнадцяти до сімнадцяти років і хлопець з довгим волоссям, мабуть, років чотирнадцяти. Ашенбах вражено відзначив про себе досконалу вроду хлопця. Його обличчя, бліде, граціозне, облямоване медового кольору волоссям, з рівною лінією носа, гарним ротом і чудесним, божисто-поважним виразом, нагадувало грецькі скульптури найкращої доби і, разом з найчистішою, довершеною формою, мало в собі стільки неповторного, своєрідного чару, що Ашенбахові навіть здалося, ніби такої щасливої досконалості він ще ніколи не зустрічав ані в природі, ані в образотворчому мистецтві. Потім йому впало в око, що до хлопця і до його сестер застосовують зовсім різні методи виховання: це видно було з усього, навіть з одягу. Вбрання дівчат — старшу з них уже можна було вважати дорослою — своєю надмірною простотою і цнотливістю не прикрашало, а спотворювало їх. Однакові монастирські сукні брудно-сірого кольору, довгі, нудного крою, навмисне бахматі, з єдиною оздобою — білими виложистими комірцями, вони позбавляли дівчат будь-якої зваби. Під гладенько зачесаними і туго стягнутими косами їхні обличчя здавалися по-чернечому порожніми й невиразними. Безперечно, тут виявлялася влада матері, що й гадки не мала застосовувати до хлопця ті суворі педагогічні методи, які вона вважала необхідними у вихованні дівчат. У житті своєму він, видно, бачив тільки лагідність і ніжність. Ніхто не зважувався торкнутись ножицями до його чудового волосся; як у "Хлопчика, що витягає колючку", воно кучерями спадало на чоло, за вуха і аж на потилицю. Англійський матроський костюм з широкими рукавами, що звужувались донизу й щільно облягали тендітні зап'ястки ще дитячих, але тонких рук, своїми шнурками, петлями й лямівками надавав його ніжній постаті якогось відтінку заможності й зманіженості. Він сидів трохи боком до Ашенбаха, виставивши вперед одну ногу в чорному лакованому черевику, підперши кулаком щоку, в недбало-граціозній позі, дуже далекій від тієї майже покірної суворості, до якої, видно, звикли його сестри. Може, він хворий? Бо його шкіра здавалася білою, мов слонова кістка, проти золотої пітьми кучерів, що обрамовували обличчя. Чи він був просто розпещеним улюбленцем, який звик, щоб йому потурали й давали більшу волю, ніж іншим? Ашенбах вирішив, що так воно й є. Майже кожній мистецькій натурі притаманна зухвала й ризикована схильність захищати несправедливість, що творить красу, і шанувати аристократичну вищість.

У залі з'явився кельнер і по-англійському оголосив, що вечеря готова. Гості один по одному зникали за скляними дверима їдальні. З вестибюля, від ліфта, надходили ті, що спізнилися. За дверима вже почали їсти, але молоді поляки й далі сиділи коло бамбукового столика, і Ашенбах, зручно вмостившись у глибокому кріслі, чекав разом з ними: він споглядав красу.

Нарешті гувернантка, невисока, кремезна, схожа на чоловіка особа з червоним обличчям, дала своїм вихованцям знак підвестися. Високо звівши брови, вона відсунула стілець і вклонилася високій жінці, одягненій у сіро-білі кольори і щедро оздобленій перлами, що зайшла до зали. Трималася жінка холодно й поважно, а в зачісці її ледь припудрених кіс і в крої сукні відчувалася та простота, яка є ознакою доброго смаку всюди, де побожність невід'ємна від аристократизму. Вона могла бути дружиною високого німецького урядовця. Якоїсь казкової пишноти надавали її постаті лише оздоби, справді неоціненні: сережки з підвісками і потрійна, дуже довга низка великих, як вишні, тьмяно-мерехтливих перлів.

Діти швидко посхоплювались і схилилися, цілуючи руку матері, що зі стриманою усмішкою на пещеному, але трохи стомленому гостроносому обличчі дивилася понад їхніми головами й щось казала по-французькому гувернантці. Нарешті вона рушила до засклених дверей. Діти подалися за нею: дівчата за віком — спереду старша, ззаду наймолодша, потім гувернантка і останній хлопець. Він чомусь озирнувся, перше ніж переступити поріг, а оскільки в залі більше нікого не лишилося, його незвичайні, сірі, як присмерк, очі зустрілися з очима Ашенбаха, що, опустивши газету на коліна, дивився йому вслід. Він не міг відвести погляду від хлопця.

Звичайно, в тому, що він побачив, не було нічого особливого. Діти не хотіли сідати до столу поперед матері, чекали на неї, шанобливо привітали її і, заходячи до їдальні, дотримувались узвичаєних правил. Проте все це вони робили так чітко, з такою підкресленою дисципліною, почуттям обов'язку і самоповаги, що Ашенбах був дивно зворушений. Він ще трохи посидів, а потім також зайшов до їдальні, де кельнер показав йому столик, дуже далеко від того, за яким сиділа польська родина. Він відзначив це в думці і на коротку мить пожалкував, що так вийшло.

Стомлений і все-таки збуджений, він під час нудної вечері розважався абстрактними, ба навіть трансцендентними міркуваннями: думав про таємничий зв'язок, у якому закономірне повинне поєднатися з індивідуальним, щоб виникла людська краса, потім перейшов до загальних проблем форми й мистецтва, а наприкінці вирішив, що його думки й висновки нагадують щасливі знахідки вві сні, які потім, коли прокинешся й тверезо зважиш їх, виявляються банальними й ні на що не придатними.

1 2 3 4 5 6 7