Я провів усю ніч на риштованнях передмість,
і лишав свою кров на штукатурці планів,
і помагав морякам укладати роздерті вітрила.
І тепер мої руки порожні серед гомону гирла.
Дарма, що кожної хвилини
нова дитина ворушить гілочками вен,
і що гадюка родить під кущами,
гамуючи тим самим спрагу крові
усіх, що дивляться на голе тіло.
Важливе інше: порожнеча.
1 світ — єдиний. Гирло.
Ні, не світанок. Фабула несхитна.
Одне-єдине: гирло.
О моя сіра губка!
О щойно перетяте моє горло!
О велика моя ріка!
О мій вітрець кордонів, які вже не мої!
О лезо моєї любові, убивче лезо!
БЕЗСОННЕ МІСТО
(Ноктюрн Бруклінського мосту)
Ніхто не спить у небі. Ніхто, ніхто.
Не спить ніхто.
Місячні створіння, принюхуючись, бродять навкруг своїх халуп.
Живі іґуани прийдуть кусати безсонних людей,
і втікач із розірваним серцем на розі натрапить
на нечуваного крокодила, що закляк під ласкавим спротивом зірок.
Ніхто не спить у світі. Ніхто, ніхто.
Не спить ніхто.
Є мрець на найдальшому кладовищі,
який нарікає три роки,
адже має сухий краєвид у коліні;
і хлопчик, якого ховали в цей ранок, плакав так, що
покликали псів, аби він замовк.
Життя — це не сон. Тривога! Тривога! Тривога!
Ми по сходинах котимось вниз, тільки б з'їсти сирої землі,
Але нема забуття, нема сну: жива плоть.
Поцілунки в'яжуть вуста клубочком недавніх вен,
і тим, кому дуже болить, болітиме без кінця,
і той, хто боїться смерті, на плечах її понесе.
Якогось дня
в тавернах оселяться коні,
а люті мурахи
ринуть на жовті небеса, які ховаються в коров'ячих очах.
Другого дня
ми побачимо воскресіння засушених метеликів,
і, ще блукаючи краєвидом сірих губок та безмовних човнів,
побачимо, як блищить у нас обручка й струменять з язика троянди.
Тривога! Тривога! Тривога!
Тих, що досі ще зберегли сліди пазурів і злив,
і хлопця, який ридає, бо не знає винаходу мосту,
або того мерця, у якого зостались лише голова й черевик, —
всіх їх треба нести до муру, де їх ждуть ігуани та змії,
де Їх ждуть ведмедячі зуби,
де їх жде рука мумії-дитини,
а шкура верблюда гороїжиться синьою нестямною остудою.
Ніхто не спить у небі. Ніхто, ніхто.
Не спить ніхто.
Але якщо хто-небудь склепить очі, шмагайте
його, діти мої, шмагайте! Хай дістане
панораму розкритих очей
та гірких палаючих ран.
Ніхто не спить у світі. Ніхто, ніхто.
Так сказав я.
Не спить ніхто.
Та як у когось вночі забагато моху на скронях,
відчиняйте-но люки, щоб під місяцем він побачив
краплені чирви, отруту і череп театрів.
СЛІПА ПАНОРАМА НЬЮ-ЙОРКА
якщо це не стогони, які б'ються у вікна весілля,
це, мабуть, тендітні повітряні істоти,
що проливають свіжу кров у нескінченну темінь.
Але ні, це не птахи,
тому що птахи за мить обернуться биками;
буває, що це білі скелі, коли допоможе місяць,
і це завше — діти, поранені
до того, як судді піднімуть полотно.
Всі розуміють біль, пов'язаний зі смертю,
та істинного болю немає у душі.
Немає ні в повітрі, ні в нашому житті,
ні на терасах, оповитих димом.
Істинний біль, що речам не дає заснути —
це є маленький нескінченний опік
у невинних очах інших систем.
Покинута одіж важить стільки на плечах,
що небо нерідко громадить їх лютими табунами.
І ті, що гинуть від пологів, знають в останню годину:
всякий гомін обернеться каменем, а слід — ударами крові в жилах.
Ми знати не знаємо, що у думки є передмістя,
де філософа пожирають китайці та гусінь.
І дехто з дурнуватих дітей на куховарнях
знаходив маленьких ластівок із милицями,
які вміють вимовляти слово "любов".
Ні, це не птахи.
Бо птах не виповість ні каламутної гарячки ставу,
ані жадання вбивати, яке нас мордує щомиті,
ані металевого скреготу самогубств, який пробуджує нас щоранку.
Це насінна коробочка повітря, де весь світ нам болить,
це маленька жива просторінь у божевільнім унісоні світла,
це невловимі сходини, де хмари та троянди забувають
про гамір китайський, що шумує на пристані крові.
Я губився багато разів,
бо відшукував опік, що речам не дає заснути,
і знайшов лише моряків, похилених над перилами,
та маленьких небесних Істот, похованих під снігом.
Але істинний біль зоставався деінде —
там, де кристалізовані риби конали в товщі стовбурів;
на обширах неба, чужого для давніх неушкоджених статуй і для
ласкавої ніжності вулканів.
Болю немає у голосі. Існують тільки зуби,
але зуби, що будуть мовчати, оторочені чорним оксамитом.
Болю немає у голосі. Тут існує тільки земля.
Земля з її вічними брамами, які ведуть до червені плодів.
НАРОДЖЕННЯ ХРИСТА
Пастух грудей жадає під снігом, що куйовдить
собак, простертих поміж глухими ліхтарями.
Малий Христос із глини собі поранив пальці
на споконвічних лезах деревини крихкої.
Уже прийшли мурашки. Ось і затерплі ноги!
Твердінь небесну крають дві цівочки криваві.
А сатанинський тельбух озвався по долинах
ударами й відлунням молюскової плоті.
Вовки й жаби співають коло багать зелених,
увінчаних живими мурашниками ранку.
Вві сні побачив місяць великих віял білість,
бикові ж бик наснився — лиш водяний, порожній.
Зорить і плаче хлопчик із трійцею на лобі.
Три мідні вістря бачить у сіні Святий Йосип.
Із пелюшок зринають пустельні відгоміння,
і звуки цитр безструнних, і страчені волання.
Манхеттенська завія жене міські об'яви
та благодать небесну несе крізь хибні арки.
Священики-безумці й пір'ясті херувими
за Лютером ступають по горніх перехрестях.
РОЗП'ЯТТЯ
Місяць нарешті спинитися міг на найбілішому вигині коней.
Промінь лютого світла, втікаючи з рани,
окреслив у небі мить обрізання мертвого хлопчика.
Кров збігала з гори, і ангели її шукали,
та потири були із вітру, й вона повнила черевики.
Кульгаві собаки палили люльки, і від духу гарячої шкіри
були сірими круглі губи тих, що ригали на перехрестях.
І долинали невпинні голосіння від півдня сухої ночі.
Місяць свічками обпалював фалоси коней.
Кравець, фахівець у пурпурі, замкнув трьох святих жінок
і крізь засклені вікна їм показував череп.
Три жінки у передмісті обступили білого верблюда,
і він плакав, бо на світанку
мусив обов'язково пройти через голчине вушко.
О хрест! О цвяхи! О вістря!
О вістря, загнане в кістку, аж до часів окислення планет!
Ніхто не повернув голови, отже, небо змогло розповитись.
Розлігся великий голос, і мовили фарисеї:
"У цієї корови проклятої вим'я сповнене молока".
Юрба зачиняла брами,
і злива текла по вулицях, зажадавши омити серце,
а вечір ставав тривожний через серцебиття й через дроворубів,
і темне місто конало під молотком теслярів.
"У цієї корови проклятої вим'я повне малих куріпок", —
Мовилн фарисеї.
Але кров змочила Їм ноги, й низотні душі
били склянки болотної води об стіни храму.
З'ясувалася достеменна мить спасіння нашого життя.
Бо місяць водою обмив опіки коней,
а не живе дівчатко, яке змусили замовкнути в піску.
Тоді повиходили лихоманки, і співали своїх пісень,
і Жаби запалили вогні на обох берегах ріки,
"Ця проклята корова, проклята, проклята, проклята,
вона нам спати не дасть", — мовили фарисеї,
і розійшлись по домівках крізь тісняву вулиць,
і штовхали п'яниць, і плювалися сіллю жертвоприносин,
а кров ішла слідом за ними і мекала, наче агнець.
Так було,
і земля пробудилася, і струменіла тремтливими ріками молі.
СВІТАННЯ
Серед нью-йоркського світання
чотири є колони з твані —
над ураганом чорних горлиць,
що хлюпаються в мертвих водах.
Світання у Нью-Йорку стогне
на височезних крутосходах,
шукаючи по гострих пругах
жасмини писаної туги.
Грядущого світання ніхто в уста не прийме,
бо тут немає "завтра", немає сподівання.
Лише монети часом нестямними роями жалять
і пожирають покинуту дитину.
Найперші, що відходять, кістками розуміють:
не буде ні кохання безлистого, ні раю.
Їх тихо поглинає твань чисел і законів,
та ігри без мистецтва, та сік без тверді плоду.
Бо світло поховали кайдани, гуркотнеча
та безсоромні грозьби тих знань, що без коріння.
І люди по кварталах тиняються безсонне —
так, ніби щойно вийшли з кривавого потопу.
IV
ВІРШІ ПРО ОЗЕРО ЕДЕМ МІЛЗ
ПОДВІЙНА ПОЕМА ПРО ОЗЕРО ЕДЕМ
Пасеться череда, і вітер віє.
Ґарсіласо
Це був мій давній голос,
який не відав гіркоти загуслих соків.
Я впізнаю: він ніжно ніг моїх торкнувся
під ламким листям папоротей мокрих.
О давній голосе мого кохання,
голосе моєї правди,
голосе моїх розчахнутих грудей,
коли з язика мого струміли всі троянди,
а дерен не знав незворушних кінських зубів!
Ти тут, і ти спиваєш з мене кров,
І смокчеш з мене єство повільної дитини,
і тріскають на вітрі мої очі
між алюмінієм та голосами п'яних.
Пусти ж мене до брами,
де Єва їсть мурашок,
і де Адам сліпучу рибу плодить.
Пусти мене, рогатий чоловічку,
до лісу позіхів, щасливих скоків.
Я знаю найтаємніший ужиток
старої заіржавленої шпильки,
і знаю жах очей, що широко відкриті
на предметній площині тареля.
Але не бажаю ні світу, ні сну, божественний голосе,
я хочу лише свободи, своєї людської любові,
у найтемнішім схові леготу — його ніхто не хоче;
Своєї людської любові!
Оті акули мчать одна за одною;
чигає вітер на безжурні стовбури.
О давній голосе, опалюй язиком
цей голос тальковий, бляшаний голос!
Я хочу плакати, я дуже хочу плакати,
як плачуть діти на останній лаві,
бо не поет я, не людина, не листочок,
тільки зранений пульс, що вивідує речі потойбіч.
Я хочу плакати, своє ім'я назвавши, —
Троянда, дитина, сосна, що на березі озера, —
аби правду сказати свою, правду людської крові,
убивши в собі глузування й навіяне слово.
Ні, ні, запитання тут зайві, мій звільнений голосе,
я жадаю, щоб ніжно торкав ти мої долоні.
У лабіринті ширм віч-на-віч з моїм голим тілом
місяць покари й годинник, засипаний попелом.
Так казав я.
Так казав я, коли Сатурн зупинив поїзди,
і мла, І Сон, і Смерть мене шукали.
Мене шукали —
Так, де ревуть корови з ніжками пажів,
і там, де пливе моє тіло серед рівноваг протилежних.
ЖИВЕ НЕБО
Не зможу нарікати,
як не знайду, чого шукав.
Між каменів без соку та порожнявих комах
не побачу двобою сонця з істотами з плоті й крові.
Та я піду в найперший краєвид відгомонів, рідин і пульсів,
який пронизує новонароджену, дитину, і де затерто кожну грань,
аби чути: усе, що шукаю, віднайде свою радісну ціль,
коли я пролітатиму, розвіяний з коханням та пісками.
Туди не досягне ні іній вигаслих очей,
ані волання дерева, занапащеного хробаками.
Там усі форми заховують послідовно
єдиний нестямний вираз навального руху.
Ти не ступиш і кроку вперед, крізь хмару пелюсток:
розчиняться в повітрі твої цукрові зуби,
і перебіжне листя папороті не погладиш,
так, щоб не чуть остаточного жаху від слонокості.
Там, посеред коріння та в серцевині вітру
стає зрозумілою правда оманливих речей,
нікелевий плавець, що вистежує хвилю найтоншу,
та нічна череда корів на червоних жіночих ніжках.
Не зможу нарікати, як не знайду, чого шукав.
Та я піду в найперший краєвид вільготи й пульсів,
аби чути; усе, що шукаю, віднайде свою радісну ціль,
коли я пролітатиму, розвіяний з коханням та пісками.
Повсякчасний холодний політ над порожніми руслами,
над зграями вітерців і човнами, що на мілинах.
Хистка перепона у вічності грізній та непорушній,
і, нарешті, любов без світання.