Я дістав з-поза місяця курячу ніжку, й тоді зрозумів,
що моя дочка була рибкою
там, де ридвани відходять у далину.
У мене була дочка.
У мене була мертва рибка під попелом кадильниць.
У мене було море. Чого? Боже милий! Море!
Я піднявся, щоб бити у дзвони, та в плодах були хробаки,
і сірники погаслі
пожирали весняну пшеницю.
Я бачив прозорого лелеку алкоголю,
що чистив чорні голови вмирущих вояків,
я бачив ґумові хатки,
де ходили по колу келихи, повні сліз.
В анемонах причастя я знайду тебе, моє серце! —
коли священик підійме дужими руками мула та бика
І сполохає нічних жаб, що обсіли крижані краєвиди чаші.
У мене був син, він був велетнем,
але мертві сильніші, вони вміють ковтати шматочки неба.
Якби мій син був ведмедем,
я не боявся б таїни кайманів,
І не бачив би моря, пришвартованого до дерев,
щоб Його ґвалтували й терзали підрозділи полків.
Якби мій син був ведмедем!
Я загорнуся в цей твердий брезент, аби не чути холоду мохів.
Я добре знаю, що мені дадуть рукав або краватку,
та посеред відправи я зламаю кермо, а тоді
на каміння нарине безум пінґвінів і чайок,
щоб сказали усі, які сплять чи співають на перехрестях:
у нього був син.
Син! Син! Син,
його й більше нічий, бо це був його син!
Його син! Його син! Його син!
ІІІ
ВУЛИЦІ І СНИ
Паперовий птах на грудях мовить, що
Вісенте Алейсандре.
ТАНЕЦЬ СМЕРТІ
Маска! Гляньте, як маска пливе з Африки
до Нью-Йорка!
Позникали перцеві дерева,
маленькі бруньки фосфоричні.
Позникали верблюди з роздертою плоттю,
а з ними Й долини світла, що їх лебідь підносив дзьобом.
Була мить пересохлих речей:
колосу в оці й розчавленого кота,
іржі великих залізних мостів,
остаточної тиші пробкової кори.
Було велике зборище мертвих тварин,
пронизаних лезами світла:
вічна радість гіпопотама з попелом на копитах
і газелі із безсмертником у горлі.
В потьмянілій самоті без пращі
маска різьблена ішла у танець.
Половина світу — краєвид піщаний,
половина — ртуть і летаргічне сонце.
Маска! Гляньте на маску ще раз!
Жах, пісок і кайман над Нью-Йорком!
Ущелини вапна полонили порожнє небо
з голосами усіх, хто вмирає під шарами ґуано.
Небо, прозоре й чисте, саме собі тотожне,
з пухом та гострим ірисом своїх невидимих гір,
покінчило з найтоншими стеблами співу
і відійшло в запечатану зливу соків,
крізь годину спочинку останніх парадів,
і підхопило шлейфом друзки дзеркал.
Коли китаєць плакав на покрівлі,
не знайшовши голої дружини,
а директор банку стежив за манометром,
який міряв жорстоку мовчанку грошей, —
маска прибувала на Уолл Стріт.
Танцеві не дивина
колумбарій, від якого жовкнуть очі.
Нитка натяглась од сфінкса і до сейфа
крізь серця усіх знедолених дітей.
Первісний порив танцює в парі з механічним,
у нестямі забуваючи правдиве світло.
Бо, якщо колесо забуде свою формулу —
голе, співатиме з кінськими табунами,
а якщо пломінь пожере замерзлі плани,
небо тікатиме від бунту вікон.
Танцеві тут не дивина. Так кажу я.
Маска кружлятиме поміж колонами крові й чисел,
між ураґанами золота й стогонами безробітних:
вони витимуть темної ночі у найчорнішу з ваших годин,
о дика Північна Америко! О безсоромна й дика,
простерта на границі снігу!
Маска! Гляньте на маску ще раз!
Хвиля твані й світляк над Нью-Йорком!
Я на терасі сам боровся з місяцем.
Рої вікон вп'ялися у стегна ночі.
Ласкаві корови неба пили з моїх очей.
І довгими веслами вітерці
стукали до попелястих шиб Бродвею.
Крапля крові шукала глибинне світло зірок,
щоб прикинутись мертвим зернятком яблука.
Тремтів од жаху, мов слимак без мушлі,
вітер із рівняви, потривожений пастухами.
Але танцюють аж ніяк не мертві,
я певен.
Мертві щільно вляглись, ковтаючи власні руки.
Це інші танцюють із маскою та її гітарою;
це Інші, п'яні від срібла, байдужий люд,
ті, що ростуть на перехресті стегон і густого полум'я,
ті, що шукають дощову черву по краєвидах сходів,
ті, що п'ють серед банку сльози померлих дівчат,
чи ті, що пожирають по кутках маленькі піраміди ранку.
Хай не танцює Папа!
Ні, хай не танцює Папа!
Ані король,
ні синьозубий мільйонер,
ні сухі танцівниці соборів,
ні будівничі, ні смарагди, ні содоміти, ні шаленці, —
лише ця маска,
маска старої скарлатини,
лише ця маска!
Бо кобри невдовзі сичатимуть на останніх поверхах,
бо кропива похитне всі тераси й подвір'я,
І Біржа стане пірамідою, порослою мохами,
і за рушницями услід прийдуть ліани,
і дуже швидко, дуже швидко, дуже швидко!
О Уолл Стріт!
Маска! Гляньте на маску! Вона
випльовує отруту хащ
на ущербну тривогу Нью-Йорка!
КАРТИНА ЮРБИ, ЯКУ НУДИТЬ
(Сутінки на Коні Айленд)
Попереду йшла гладка жінка,
і видирала коріння, і змочувала пергамент барабанів;
гладка жінка,
яка вивертає назовні конаючих спрутів.
Гладка жінка, ворог місяця,
бігла по вулицях та безлюдних поверхах,
і лишала в кутках черепи щонайменших горлиць,
і підносила чвари бенкетів останніх століть,
і кликала демона хліба на пагорби чистого неба,
і спрагу світла цідила по підземних круговоротах.
Це кладовища, я знаю, це кладовища
та біль куховарень, похованих під пісками,
це мертві, фазани і яблука іншого часу,
ті, що люто стискають нам горло.
Приходили гомони лісу блювоти
з неясними жінками та дітьми з гарячого воску,
із бродінням дерев та невтомними служниками,
які ставлять тарелі солі під арфами слини.
Синку, ради немає. Ригай! Нема іншої ради.
Це не блювота гусара над грудьми повії,
не блювота кота, який жабу ковтнув необачно.
Це дряпають мертві земляними своїми руками
в крем'яні двері, де гниють солодощі та хмари.
Попереду йшла гладка жінка
а з нею — люди з кораблів, притонів і садів.
Барабани блювоти гойдалися тихо
поміж чистокровних дівчат
які у місяця просили оборони.
Горе! Горе! Горе мені!
Зір оцей був моїм, але вже не мій,
цей зір оголений тремтить од алкоголю
і прощається з дивними кораблями
посеред анемонів причалів.
Я захищаюся цим зором,
що струменить із хвиль, куди не зазирає ранок, —
я, безрукий поет, загублений
серед юрби, яку нудить,
без баского коня, що розтяв би
найгустіші мохи моїх скронь.
Але попереду так само йшла гладка жінка,
і люди шукали аптек,
де спиняється гіркий тропік.
Щойно стяг було піднято й прибули перші пси,
усе місто зійшлось над перилами пристані.
КАРТИНА ЮРБИ, ЯКА МОЧИТЬСЯ
(Ноктюрн Беттрі Плейс)
Залишились самі
чекали швидкості останніх велосипедів.
Залишились самі
чекали смерті хлопчака на японськім вітрильнику.
Залишились самі, ті й другі:
марили про розкриті дзьоби умирущих птахів, про гостру парасольку,
встромлену у щойно розчавлену жабу,
серед тисячовухої тиші і найменших водяних гирл,
в ущелинах, що опираються шаленій навалі місяця.
Плакав хлопчак із вітрильника, і тужили серця,
засмучені свідком та безсонням усіх речей,
а також і тому, що досі в небеснім ґрунті з чорними слідами
волали темні ймення, слина та нікельові спиці.
Дарма, що хлопчак мовчить, як йому заганяють останню голку,
дарма, що вітрець захлинувся у вінчику бавовни,
тому що існує світ смерті з остаточними моряками,
які з'являться з-під склепінь і за деревами вас заморозять.
Марна річ шукати поворот,
за яким ніч забуває про свою подорож,
або вистежувати тишу, що не має
ані подертих вбрань, ані кори, ні сліз:
адже така маленька самотня учта павука
от-от похитне рівновагу всього неба.
Ніяк допомогти ані стогону японського вітрильника,
ані цим таємничим людям, що на вуличний ріг натрапляють.
Поле кусає себе за хвіст, щоб поєднати корені в єдиній точці,
і клубочок шукає поміж стебел свинорию
свою спрагу невтоленної довжини.
Місяць! Поліція! Сирени трансатлантичних лайнерів!
фасад гриви і диму; анемони, гумові рукавички.
Все понищила ніч,
що лежить на терасах, розкинувши ноги.
Все понищили теплі протоки
страшного мовчазного джерела.
О люди! Жіночки! Вояцтво!
Доведеться рушати у мандри в очах ідіотів —
по вільних полях, де свистять сумирні засліплені кобри,
по краєвидах з безліччю гробниць, де родять найсвіжіші яблука,—
аби наринуло безмірне сяйво,
на яке з жахом глядітимуть багатії з-за опуклих лінз,
запах єдиного тіла з подвійним нахилом лілеї та щура, —
аби погоріли люди, які мочаться поруч зі стогоном,
чи на дзеркало вод, що ховає ніколи не повторювані хвилі.
ЗЕМЛЯ І МІСЯЦЬ
Я залишаюся з прозорим чоловічком,
що поїдає ластів'їні яйця.
Я залишаюся із голим хлопчаком,
якого бруклінські п'яниці топчуть,
з істотами німими, що сходять під склепіння,
з потоком вен, що прагне щедротами пролитись.
Земля. Земля єдина.
Земля для скатертин, що дрожем повні,
і для порочної зіниці хмари,
для свіжих ран і для думок вологих.
Земля задля усього, що від землі тікає.
Це не літає попіл речей перегорілих,
не мертві язиками під деревом ворушать.
Ні, це оголена земля реве у небі
й за спиною лишає легкі стада китові.
Земля щаслива й рада, пловчиня незворушна —
у хлопчаку, в істотах, що сходять під склепіння.
О земле мого пульсу і папоротей танцю,
що в небі часом креслиш злий профіль Фараона!
Я залишаюся із жінкою, що в ній,
холодній, пломеніє мох невинний;
я залишаюся між бруклінських п'яниць,
що хлопчака беззахисного топчуть;
я залишаюсь між подертих знаків
повільної ведмежої вечері.
Але тоді щаблями вниз місяць повний рине, —
міста зробити тальком і каучуком небесним,
щоб мармурові ноги всю рівняву стоптали
й під кріслами забулась тонка бавовна сміху.
Діано, о Діано, Діано порожниста!
О відгомін опуклий, де шаленіють бджоли!
Моя любов — це вихід, смерть спізнана й тривала,
не збіглої твоєї голизни чиста шкіра!
Я землю, Боже милий, шукаю, й тільки землю,
окраєць круговиду, гул серця і могилу.
Це болю втамування, любов-перегоріння,
звуглілими руками відкрита вежа крові.
Але униз і вгору ходив по сходах місяць,
і просто в вічі сипав безкровну сочевицю,
і срібною мітлою бив хлопців на причалах,
і з вітряних кордонів стирав мою подобу.
ВБИВСТВО
Два голоси вдосвіта на Ріверсайд Драйв
— Як це сталося?
— Рана на щоці. Та й усе!
Пазур уп'явся в стебло.
Голка входить углиб
аж до коренів крику.
І море стає недвижне.
— Як, як це сталось?
— Отак.
— Зачекай! Саме так?
— Так.
Тільки серце спливло.
— Горе, горе мені!
РІЗДВО НА ГУДЗОНІ
Ця сіра губка!
Цей моряк із щойно відтятою головою!
Ця велика ріка!
Цей вітрець темних кордонів!
Це лезо, любове, це лезо!
Було четверо моряків, що боролися проти світу,
проти світу гострених лез, який видно усім очам,
проти світу, який не пройдеш без коней.
Був один, було сто, були тисячі моряків,
що боролися проти світу великих швидкостей,
та не знали, що світ
був єдиний у небі.
Світ єдиний в єдиному небі.
Це височини молотів та тріумфи густої трави.
Це найживіші мурашники та монети у твані.
Світ єдиний в єдиному небі
та вітер на виході з кожного села.
Співав дощовий черв'як про жахіття коліс,
а моряк із відтятою головою —
про водяного ведмедя, який мав його задушити.
І всі співали хвалу.
Алілуя! Пустельне небо.
Це те саме, все те ж.