То було маленьке звіробійне суденце з Канади, що забилося сюди на своє перше і, як уже видно було, й останнє полювання.
Капітан "Софі Сазерленд" мав що розповісти про свої пригоди, і він добре про них розповів, так, що коли на вечірній піввахті на палубі зібралися всі моряки, Еміль Йогансен, широко ступаючи, підійшов до Кріса і міцно потис йому руку.
— Крісе! — сказав він так голосно, щоб усі чули. — Крісе! Я здаюся. Ти такий добрий моряк, як і я. Ти чудовий хлопець і справшній моряк, і я пишаюся тобою! І ще слухай, Крісе! — він обернувся, ніби щось пригадавши, й гукнув: — Віднині завше називай мене просто Еміль, без "містер"!
ПРИГОДА В ПОВІТРЯНОМУ ОКЕАНІ
Я відставний капітан повітряного флоту. Себто за молодшого віку (не вельми давно!) я був аеронавтом і плавав у повітряному океані, що омиває нас звідусіль. Заняття це ризиковане, тож, певна річ, зі мною траплялося багато незвичайних пригод; і найбільш незвичайною з них, чи принаймні найбільш хвилюючою, була та, про яку я зараз вам розповім.
Це сталося тоді, коли я ще не плавав на водневих аеростатах з найкращого подвійного шовку, придатних для мандрівок у кілька днів, а не годин. У той час я літав на "Маленькій Нассо", названій так на честь своєї попередниці "Нассо Великої". "Маленька Нассо" була чимала за розміром повітряна куля з одинарного шовку, наповнена гарячим повітрям; вона могла сягнути висоти понад милю і протриматись у повітрі близько години. Такі особливості цілком відповідали моїм вимогам, бо я тоді стрибав з парашутом із півмильної висоти, а приземлявся в парках та на сільських ярмарках. Сталася ця пригода в Окленді, каліфорнійському місті, де мене на ціле літо заангажувала трамвайна компанія. Компанія провела колію за місто, де вона володіла великим парком, і, звісно, була зацікавлена, щоб різними атракціонами приваблювати туди городян, спраглих свіжого повітря. Згідно з контрактом я мав виконувати стрибки двічі на тиждень, і мій номер став особливою принадою для публіки, бо найбільші юрми людей збиралися саме в ті дні, коли я виступав.
Щоб ви зрозуміли подальші події, я мушу коротенько пояснити принцип дії аеростатів з гарячим повітрям, що їх використовують для парашутних стрибків. Якщо вам доводилося спостерігати подібні стрибки, то ви знаєте, що скоро-но парашут розкривається, повітряна куля перевертається догори дном, випускає дим та нагріте повітря і, сплющена, швидко падав вниз, прибиваючи парашут до землі. Тим-то й не доводиться цілі милі нишпорити по околиці у пошуках великого порожнього міхура та витрачати чимало часу й зусиль. Такого ефекту можна досягти, прикріпивши до верхівки аеростата баласт на кінці довгого мотузка. Парашут і трапецію аеронавта підвішують до нижньої частини аеростата, і людина своєю вагою утримує повітряну кулю в правильному положенні. Та коли аеронавт робить стрибок, баласт нагорі переважує й відразу ж перевертає кулю догори дном, де саме міститься отвір, і нагріте повітря виривається назовні. На "Маленькій Нассо" за баласт правив мішок з піском.
В той день, що я оце розповідаю, зібралось надзвичай багато публіки, і поліція мала доволі клопоту, стримуючи надто цікавих. Чоловіки, жінки й діти напирали й штовхалися так, що канати ледь не тріскались під їхнім тиском. Виходячи з роздягальні, я помітив по той бік канатів двох дівчаток років чотирнадцяти й шістнадцяти і хлопчака років восьми-дев'яти, який переліз через канати всередину загороди. Дівчатка тримали його за руки, та пустун, збуджено-веселий, пручався і намагався вирватись. Тоді я не надав цьому значення — велика біда, просто дитячі пустощі, — і тільки пізніше, після того, що трапилось, ця сценка виразно постала мені перед очима.
— Пильнуй їх, Джордже! — гукнув я своєму помічникові. — Нам ще тільки нещасливих випадків бракувало!
— Добре, Чарлі, — відказав той, — пильнуватиму.
Джордж Гуппі допомагав мені при запусках безліч разів; він був настільки витриманий, спокійний та розсудливий, що я цілком покладався на нього і міг довірити йому життя без жодних вагань. Обов'язком Джорджа було слідкувати за наповнюванням повітряної кулі, а крім того, він повністю відповідав за справність парашута.
"Маленьку Нассо" вже наповнили повітрям, і троси, якими її було закріплено, напнулись до краю. Парашут лежав розгорнений на землі, а попід ним — трапеція. Я відкинув убік пальто, приготувався й дав команду на зліт. Ви знаєте, що перший поштовх при злеті дуже різкий; ось і тепер куля, попавши в струмінь повітря, перехилилась набік, та цим разом вона страшенно довго прибирала правильного положення. Я глянув униз і, як завше, побачив землю, що швидко даленіла від мене. І що було видно тисячі облич, які мовчки стежили за мною. І от саме це їхнє мовчання вразило мене, бо з досвіду я знав, що людям час уже було прийти до тями й заходитись шалено аплодувати мені наздогін. Та я не чув ні оплесків, ні свисту чи підбадьорливих вигуків — нічого, панувала суцільна тиша. А натомість до мене чутно долинув дзвінкий, чистий, без жодних модуляцій голос Джорджа, підсилений мегафоном:
— Спускайся, Чарлі! Спускай кулю на землю!
Що таке скоїлось? Я помахав рукою, мовляв, усе почув, та й почав розмірковувати. Може, щось не гаразд із парашутом? Чому я мушу спускати кулю на землю, а не виконувати стрибок, якого нетерпляче очікують тисячі людей? У чім справа? Отак я сушив собі голову і нараз здивувався ще більше. Земля була внизу на відстані тисячі футів, і все ж таки десь поряд чувся неголосний дитячий плач. "Маленька Нассо" мчала у височінь, мов та ракета, а плач не замовкав, не стишувався. По щирості кажучи, я трішки налякавсь; аж ось мимохіть звів очі догори, звідки долинав звук, і побачив верхи на мішку з піском, що правив за баласт на "Маленькій Нассо", хлопчика. Це було те саме хлоп'я, що ото виривалося від двох дівчаток біля канатів, — його сестер, як я довідавсь пізніше.
Так, він сидів там, нагорі, на мішку з піском, скільки сили стискуючи мотузку. Порив вітру злегка нахилив кулю, і хлопчика віднесло на кільканадцять футів убік, потім знову назад, і то так різко, що він добряче стукнувся об тугий мішок; навіть мене тоді трусонуло, а я ж бо сидів на тридцять футів нижче. Я боявся, що він зірветься вниз, та хлопчина міцно притулився до мішка і знову запхикав. Опісля мені розказували, як саме в ту мить, коли аеростат мав злетіти, малий шибеник вирвався від сестер, проліз попід тросами й встиг викараскатись на мішок. Я й досі не можу збагнути, як йому пощастило втриматись у перший момент злету.
Так от, коли я вгледів його там, мені геть усе похололо всередині, і я, нарешті, зрозумів, чому куля так довго вирівнювала курс і чому Джордж наказав мені спускатись. Якби я стрибнув з парашутом, куля б ураз перевернулась догори дном, випустила повітря і почала б швидко падати вниз. Єдина надія була — чимскоріше спускатись на землю, поки хлопчик не зірвався. Я не мав ані найменшої змоги дістатись до нього. Марна річ лізти нагору по тонкому закритому парашуту аж до нижньої частини кулі; та навіть якби це й вдалося, що робити далі? Прямо над моею головою на своєму хиткому сідалі висить хлопчина, та подолати ті п'ятнадцять футів порожняви, що відділятимуть нас, буде неможливо.
Звісно, тоді в мене пішло набагато менше часу, щоб збагнути все, ніж зараз про це розповісти; я вмить зрозумів, що увагу хлопцеву треба будь-що відвернути від страшної небезпеки. Закликавши на допомогу все своє самовладання і силкуючись не виявити власної тривоги, я гукнув:
— Гей там, нагорі, ти хто?
Хлопчик, ковтаючи сльози, глянув на мене, і лице йому проясніло. Та саме в цю мить ми потрапили у перехресний струмінь повітря; кулю закрутило й знову вирівняло, а хлопця почало розгойдувати з боку в бік, і він ще раз стукнувсь об мішок. Тоді знову почулося схлипування.
— Здорово, правда? — бадьоро спитав я, наче це була найприємніша подорож у світі, і потому хутко додав: — Як тебе звуть?
— Томмі Дермот, — долинуло у відповідь.
— Радий з вами познайомитись, Томмі Дермоте, — вів я далі. — Хотів би я знати, хто дозволив тобі летіти зі мною?
Він засміявся й сказав, що просто сам схотів собі, задля розваги. Отак ми летіли далі, а я, божеволіючи від страху за нього, сушив собі голову, що ж його ще казати. Підтримувати розмову — це було все, що я міг зробити; життя хлопчика залежало від того, чи зможу я забалакати його, щоб він не думав про небезпеку. Ми летіли на висоті чотири тисячі футів, а внизу, ген-ген аж до обрію, стелився пишний краєвид. Я показав хлопчикові Сан-Франціську бухту, схожу на величезне спокійне озеро; місто, повите димним серпанком; Золоту Браму в океанській імлі; а понад усім — ясні обриси гори Томалпайс, наче викарбуваної на небесному тлі. Просто під нами можна було розглядіти кабріолет, що, здавалося, ледь пересувавсь; але з досвіду я знав — люди, які сиділи в ньому, щодуху гнали коней нашим слідом.
Невдовзі хлопцеві набридло роздивлятись довкола, і я помітив, що його бере страх.
— Хотів би ти стати аеронавтом? — спитав я.
Томмі зразу ж підбадьоривсь і поцікавився:
— А ви маєте добру платню?
"Маленька Нассо", тим часом охолоджуючись, почала свій повільний спуск і зустрічні струмені повітря раз у раз її нещадно шарпали. Хлопця стало кидати з боку в бік, і він знову дуже боляче забився об мішок. Губи йому затремтіли, і він знову розплакався. Марно я пробував обернути все на жарт. Його сміливість танула, і я з острахом чекав, що от-от на моїх очах він зірветься вниз.
Я був у відчаї. Та нараз мені спало на думку, що один страх можна вибити іншим страхом і я, насупившись, сердито загорлав:
— Ти мені добре тримайся за мотузку, чуєш?! Бо інакше, як приземлимось, я дам тобі такого прочухана, що тобі й зроду не снилося! Второпав!
— В-в-второпав, сер, — проскімлив він. Очевидно, мої слова подіяли — до мене було ближче, ніж до землі, і для хлопчика моя погроза була страшнішою від падіння.
— А ти добре там влаштувавсь, на м'якенькому, — вів я далі і запевнив: — А тут у мене перекладка вузька й тверда, на ній дуже мулько сидіти.
Та в хлопця на думці було вже інше; він геть забув про біль у пальцях і поцікавивсь:
— А коли ви будете стрибати? Це ж головне, що я хотів подивитись.
Мені було шкода розчаровувати його, але стрибати я не збирався.