Я часто навіть шкодувала, що він не звір. Він ніколи не вдарив мене. Ніколи не замахнувся на мене. Ніколи не крикнув. Ніколи — можеш ти цьому повірити? Прошу тебе, сестро, повір, що він ніколи не сварився й не ображав мене. Але його дім — наш дім — у Нагалі був сірий. Усе там було сіре, холодне, неприємне, а я променіла всіма барвами сонця, землі, своєї крові, свого походження. Дуже сіро й холодно було мені з сірим, холодним чоловіком у Нагалі. Ти ж знаєш, що він був сірий, Марто. Сірий, мов Емерсонові портрети, що висіли в нашій школі [35]. І шкіру мав сіру. Не засмагав ні на сонці, ні на вітрі, хоч цілими днями не злазив з коня. І всередині він також був сірий.
А мені ж було тільки дев'ятнадцять, коли дядько Роберт надумав видати мене заміж. Що я розуміла? Дядько Роберт поговорив зі мною. Пояснив, що багатства й грунти Гаваїв почали переходити до рук гаоле, білих. Гавайські ватаги поступово втрачають свої володіння. Їхні дочки одружуються з гаоле і забирають у посаг землі, які потім під рукою їхніх білих чоловіків стають багатими квітучими маєтками. Він згадав про діда Роджера Вілтона, що дістав за бабунею неродючі, занедбані грунти, розширив їх і створив там ранчо Кілогани…
— Навіть тоді воно поступалося тільки Паркеровому ранчо! — гордо зауважила Марта.
— І він сказав мені, що якби наш батько був такий завбачливий, як дід, то половина Паркерової землі відійшла б до Кілогани, і вона стала б найкращим ранчо на Гаваях. І сказав, що яловичина ніколи не подешевшає. І що майбутнє Гаваїв — цукор. Це було п'ятдесят років тому, а він ні в чому не помилився. Він ще сказав, що молодий гаоле Джордж Кастнер далеко бачить і далеко піде, а нас, дівчат, багато, грунти ж Кілогани за правом одійдуть хлопцям, і коли я одружуся з Джорджем, то майбутнє моє буде забезпечене.
Мені було тільки дев'ятнадцять років. Я щойно вернулася з Королівської школи, — тоді наші дівчата ще не їздили вчитися в Сполучені Штати. Ти, сестро Марто, одна з перших дістала освіту на континенті. І що я тоді знала про кохання й коханців, а надто про подружнє життя? Всі жінки виходили заміж. Це їхнє призначення в житті. Мати, бабуся й прабабуся — геть усі свого часу одружувалися. Отже, мені випадає в житті вийти заміж за Джорджа Кастнера. Так сказав дядько Роберт, а я знала, що він дуже мудрий. Отак я й почала жити з своїм чоловіком у сірому будинку в Наталі.
Ти його пам'ятаєш. Жодного деревця — тільки трава хвилею перекочується по рівнині. Вдалині — гори, внизу — море, і вітри — вітри Ваймеа й Нагала, вони обидва нам добре надокучили, та ще й вітер Кона. А все ж я б на лих не дуже зважала, не більше ніж у Кілогані і в Мані, якби мій дім не був такий сірий і мій чоловік також. Ми жили самі. Він був управителем Нагальського маєтку Гленів, що повернулися до Шотландії. Тисячу вісімсот доларів на рік, та ще корови, коні, пастухи до наших послуг і будинок на ранчо, — ось що він мав за свою працю…
— На той час це була чимала платня, — мовила Марта.
— Але для Джорджа Кастнера і за те, що він робив для них, це була надто дешева винагорода, — заперечила Бела. — Я прожила з ним три роки. І за цей час не було ранку, щоб він устав пізніш, як о пів на п'яту. Він був відданий своїм господарям душею і тілом, чесний до краю, — ніколи не обдурив їх ані на цент, не шкодував для них ні часу, ні сили. Може, тому наше життя й було таке сіре. Але ти послухай, Марто. Із тих своїх тисячі вісімсот доларів він щороку заощаджував тисячу шістсот. Ти тільки подумай! Ми вдвох жили на двісті доларів у рік. На щастя, він не курив і не пив. І ми ще й одягалися на ті гроші. Я сама шила собі сукні. Можеш уявити, які вони були препогані. Пастухи нам тільки рубали дрова, а всю хатню роботу я порала сама — куховарила, прала, прибирала…
— А ти ж зроду не обходилася без служниць! — пожаліла сестру Марта. — Адже в Кілогані їх був цілий гурт.
— Ох, яка ж то була гола, безпросвітна скупість! — вигукнула Бела. — На скільки часу доводилося розтягувати фунт кави! Віник стирався до держака, поки ми купували новий! А яловичина! Свіжа і в'ялена, вранці, вдень і ввечері! І каша! Відтоді я ніколи в рот не беру каші.
Вона раптом підвелася й відійшла вбік, втупивши невидющий погляд у яскраво-барвистий риф. Потім, заспокоївшись, вернулася на місце впевненою, граційною, чарівною ходою, якої не може позбавити гавайську жінку ніякий домішок білої крові. Бела Кастнер і кольором шкіри, і топкими рисами обличчя була справжня гаоле. І все ж, коли вона йшла, гордо піднявши голову, в її поставі, в її довгастих карих очах під прегарними дугами брів, затінених густими віями, в ніжно окресленому невеличкому роті, що, здавалося, ще й тепер, у шістдесят вісім років, таїв у собі звабу поцілунку, видно було кров давніх гавайських королів. Бела була вища за свою сестру Марту, вища й величніша.
— Про нас уже слава пішла, що ми навіть не нагодуємо як слід гостей, — добродушно засміялася Бела. — Від Нагали в обидва боки на багато миль не було жодної оселі. І не раз у нас спинялися на ніч припізнілі мандрівники або ті, кого заставала в дорозі буря. Тобі ж відомо, як радо й щедро приймали, та й тепер приймають, подорожніх на великих ранчо. А ми стали всім за посміховисько. "Що нам до їхніх балачок! — казав, бувало, Джордж. — Вони живуть сьогоднішнім днем. А років за двадцять надійде наша черга, Вело. Вони тоді будуть такі самі, як тепер, але їстимуть з наших рук. Нам доведеться годувати їх, і ми даватимем їм добру їжу, бо будемо багаті. Такі багаті, Бело, що я аж боюся тобі сказати. Але я що знаю, те знаю, і ти повинна мені вірити".
Джордж не помилився. Через двадцять років, — щоправда, він не дочекався тієї пори, — я мала прибутку тисячу доларів на місяць. Боже милий! А скільки маю тепер, я навіть не знаю! Та мені тоді було дев'ятнадцять років, і я казала Джорджеві: "Живімо тепер! Тепер! Може, за двадцять років і нас не буде. Мені треба нового віника. І в крамниці є кава третього гатунку, тільки на два центи дорожча за ту погань, що ми п'ємо. Чому я тепер не можу смажити яєчню на маслі? Мені хочеться купити хоч одну нову скатертину. А наша білизна! Мені соромно стелити гостям наші простирала, добре, що хоч вони не часто зважуються до нас приїздити".
"Потерпи, Бело, — казав, бувало, Джордж. — Невдовзі, всього за кілька років, ті, що гордують сісти до нашого столу і спати на наших простиралах, пишатимуться, коли ми їх запросимо в гості, — звичайно, ті з них, що до того часу не повмирають. Згадай, як помер Стівенс, — він жив легко, безтурботно, всім був приятель, тільки не собі самому. Мешканцям Когали довелося ховати його на свій кошт, бо він нічого не залишив після себе, крім боргів. Глянь на інших, що йдуть тією ж стежкою. Ось, наприклад, твій брат Гел. Так його не стане й на п'ять років, а дядькам твоїм горе з ним. Або принц Лілоліло[36]! Гасає повз мене верхи з півсотнею канаків, дужих лобуряк, яким краще було б знайти собі порядну роботу та подумати про майбутнє, бо принц ніколи не стане королем Гаваїв. Не доживе до тієї пори".
Джордж угадав. Брат Гел помер. І принц Лілоліло також. Проте він не все вгадав. Бо сам він, хоч не пив і не курив, не гайнував своїх рук на обійми, а губ на поцілунки, крім хіба коротеньких і побіжних, хоч завжди вставав, перше ніж заспівають півні, а лягав, перше ніж у лампі вигорить десята частина гасу, і ніколи не думав про смерть, — сам він помер ще швидше за брата Гела й принца Лілоліло.
"Потерпи, Бело, — казав мені й дядько Роберт, — Джордж Кастнер — людина майбутнього. Я вибрав тобі доброго чоловіка. Ваші теперішні труднощі — це терновий шлях до обіцяної землі. Не завжди на Гаваях пануватимуть гавайці. Як тільки вони випустять з рук багатство, то й влада вислизне з їхніх рук. Політична влада завжди йде в парі з володінням землею. Настануть великі зміни, революції — хтозна-які й скільки, але кінець кінцем гаоле посядуть і землю, і владу. І тоді ти можеш зайняти перше місце серед жінок наших островів, так само як і Джордж Кастнер, я певен цього, може стати державцем Гаваїв. Так уже судилося. Так завжди буває, коли гаоле стикаються зі слабшими расами. Я, твій дядько Роберт, сам напівгаваєць і напівгаоле, знаю, що кажу. Потерпи, Вело, потерпи".
"Вело люба", — казав дядько Джон, і я знала, скільки ніжності до мене було в його серці. Хвалити бога, він ніколи не вмовляв мене потерпіти. Він розумів. Він був дуже мудрий. Був лагідний, людяний, а тому й мудріший за дядька Роберта і Джорджа Кастнера, які любили речі, а не душу, воліли рахувати прибутки, а не удари серця, що б'ється поряд з іншим серцем, додавати стовпчики цифр, а не згадувати обійми, погляди, слова і пестощі. "Бело, люба", — казав дядько Джон. Він мене розумів. Адже ти чула, що він був коханцем принцеси Наомі. І вірним коханцем. Він любив тільки раз у житті. Казали, що після її смерті він став якийсь дивний. Так воно й було. Він покохав раз і навіки. Пам'ятаєш його заповітну кімнату в Кілогані, куди ми зайшли тільки після його смерті й побачили, що там улаштовано олтар принцесі? "Вело, люба", — це все, що віп казав, але я знала, що він розуміє мене.
А я мала дев'ятнадцять років, і три чверті крові гаоло не погасили в мені жару, запаленого гарячим гаванським сонцем, і я нічого не знала, крім чудового дитинства в Кілогані, років, проведених у Королівській школі в Гонолулу, свого сірого чоловіка в Нагалі з його сірими повчаннями, практичністю, тверезістю й ощадністю та ще двох бездітних дядьків: одного — далекоглядного, холодного, а другого з розбитим серцем, вічно замріяного коханця мертвої принцеси.
Уяви собі той сірий дім і в ньому — мене! А я ж знала доти лише веселе життя, сміх та чудові розваги в Кіло-гані, у старій Мані, в Паркерів, у Пуувааваа! Пам'ятаєш? Ми жили тоді в королівських розкошах. І чи повіриш мені, чи зможеш повірити, Марто, що в Нагалі я мала тільки швацьку машинку, ще з тих, що їх привезли перші місіонери, маленьку, вередливу машипку, яку треба було крутити рукою!
На наше весілля Роберт і Джон дали моєму чоловікові кожен по п'ять тисяч доларів. Але він попросив нікому про це не казати. Тільки нас четверо знало про ці гроші.