А що в мене тепер ані цента в кишені, то й ніякий шах рай-адвокат на мою душу не поласиться.
І от саме за ці вельми розумні вчинки Джона Тарвотера стали вважати мало не божевільним!
Вперше заспівав він "Як аргонавти в давнину" у 1849 році, коли двадцятидвохлітнім юнаком захворів на каліфорнійську гарячку[33], спродав двісті сорок акрів землі у Мічігані, сорок з них уже розкорчованих, купив на ті гроші чотири пари волів та фургон і рушив через прерії.
— Біля Форту Гол ми розділилися: частина переселенців повернула на північ до Орегону, а ми подалися на південь, до Каліфорнії, — так він завжди закінчував розповідь про цей виснажливий перехід. — А в долині Сакраменто ми з Білом Пінгом ловили арканом грізлі в чагарниках Каш-слу.
Багато років він візникував і промивав золото, аж поки на свою пайку від копальні Мерсед не задовольнив успадкований від батьків і притаманний часові голод на землю, оселившись в окрузі Сономі.
І всі ці десять років, розвозячи пошту в Тарвотеровій околиці, вгору Тарвотеровою долиною, через гору Тарвотер, — більшість-бо цієї землі належала колись йому, — він мріяв повернути її собі перше, ніж ляже в домовину. І ось тепер, випроставши зігнуту роками високу худорляву постать, з гарячковим вогником в маленьких, близько посаджених очах, він знову затягнув свою давню пісню.
— Он іде — чуєте, як виводить! — сказав Вільям Тарвотер.
— Та в нього не всі дома! — засміявся Гаріс Топінг, поденник, чоловік Енні Тарвотер і батько її дев'яти дітей.
Двері на кухню відчинилися, і на поріг ступив старий — він ходив дати коням корму. Пісня урвалася у нього на вустах. Але Мері вже й до цього була роздратована, бо спекла собі руку, та ще й онук заслаб на живіт, хоч коров'яче молоко для нього й розводили як слід.
— Все одно нічого не вийде, батьку, — напалася вона на старого. — Минулися часи, коли ти міг стрімголов нестися у якийсь там Клондайк, а за ці співи хліба не купиш.
— Кажи, кажи, а я ось головою закладаюся, що якби добрався б до цього Клондайку, то знайшов би досить золота, щоб викупити тарвотерські землі, — спокійно відповів старий.
— Ото старий дурень, — кинула Енні стиха.
— Таж на це треба б тисяч триста з гаком, — спробував Вільям охолодити його запал.
— Я й добув би тисяч триста з гаком, тільки б дістався туди, — лагідно заперечив старий.
— Дякувати богові, що туди не дійдеш пішки, а то ти б відразу подався, я знаю! — крикнула Мері. — А морем їхати — грошей треба.
— Були в мене колись гроші, — смиренно мовив батько.
— Ну, а тепер їх у тебе нема, то нічого й згадувати, — порадив Вільям. — Минулися ті часи. Колись ти з Білом Пінгом ведмедів арканом ловив, а тепер і ведмедів уже нема.
— Однаково…
Але Мері урвала його. Схопивши з кухонного столу газету, вона несамовито замахала нею під самим батьковим носом.
— А що кажуть самі клондайкці? Ось тут ясно надруковано. Лише молоді та дужі можуть витримати. На Клондайку гірше, як на Північному полюсі. Скільки їх там загинуло! Подивись-но на їхні портрети. Ти ж років на сорок старіший за найстаршого з них.
Джон Тарвотер подивився, але погляд його привернули інші фотографії на тій же таки сенсаційній першій сторінці.
— А глянь-но на знімки цих самородків, що вони привезли звідти, — сказав він. — Я розуміюся на золоті. Хіба не накопав я двадцять тисяч з Мерседу? А хіба не було б там і сотні тисяч, якби злива не розмила моєї загати? Дістатися б тільки на Клондайк…
— Навіжений, та й годі! — мало не в вічі глузував Вільям.
— Оце так до батька говорити! — лагідно покартав його старий Тарвотер. — Якби я посмів своєму батькові таке сказати, він би мені голоблею всі ребра перелічив.
— Та ти ж справді навіжений, тату, — почав був Вільям.
— Вважай, що твоя правда, синку. Бо ось мій батько був при здоровому розумі й не стерпів би так.
— Старий, певно, начитався в журналах про людей, що розбагатіли на схилі віку, — підшкильнула Енні.
— А чого б і ні, дочко? — запитав він. — Чого б не розбагатіти людині й після сімдесяти? Мені ж сімдесят тільки цього року минуло. Може, я б і розбагатів, аби тільки на Клондайк потрапив…
— Але тобі туди не потрапити, — відрубала Мері.
— Ну що ж, як ні, то й ні, — зітхнув він. — Піду-но я краще спати.
Він підвівся — високий, худий, маслакуватий, корячкуватий — велична руїна дужої колись людини. Його кострубате волосся й борода були не сиві, а сніжно-білі, так само, як і пучки волосся на здоровезних гудзуватих пальцях. Вія ступив до дверей, відчинив їх, зітхнув і, оглянувшись, зупинився.
— А все-таки ноги у мене страх як сверблять, — поскаржився він жалібно.
Другого ранку, ще поки всі спали, старий Тарвотер при світлі ліхтаря нагодував і запріг коней, а при світлі лампи зварив собі сніданок, попоїв і виїхав Тарвотеровою долиною на дорогу до Келтервіла. Дві обставини були незвичайні в цій його звичайній подорожі, яку він здійснював тисячу сорок разів відтоді, як підрядився возити пошту. Перше те, що він не доїхав до Келтервіла, а звернув на головну дорогу, що вела на південь, до Санта-Рози. А ще дивовижнішим було те, що в ногах у нього лежав загорнутий у папір пакунок — єдиний його чорний костюм, якого Мері вже давно не давала йому одягати, але не тому, — як він здогадувався, — що той пошарпався, а тому, що вважала його досить пристойним, щоб батька в ньому поховати.
У комісійній крамничці в Санта-Розі він продав костюм за два з половиною долари. Той самий люб'язний крамар дав йому чотири долари за весільну обручку небіжчиці-дружини. Коней і візка він збув за сімдесят п'ять доларів, щоправда готівкою діставши тільки двадцять п'ять. Ненароком зустрівши на вулиці Алтона Гренджера, якому раніше ніколи навіть не натякав про позичені ще в сімдесят четвертому році десять доларів, Тарвотер нагадав йому про цей невеличкий борг і негайно його одержав. А дізнавшись неймовірну річ, що у відомого на все місто п'яниці, якого він не раз частував у давно минулі дпі свого добробуту, завелися гроші, Джон Тарвотер позичив ще й у нього долара. Кінець кінцем вечірнім поїздом він виїхав до Сан-Франціско.
Через два тижні з напівпорожньою полотняною торбою за плечима, де лежали укривала й дещиця з одягу, він зійшов на берег Даї саме в розпал рушення на Клондайк. На березі панував справжній шарварок. Десять тисяч тонн спорядження лежали тут абияк розкидані, а навколо кричали й метушилися двадцять тисяч людей. Вартість доставки вантажів через Чілкутський перевал до озера Ліндермену різко підскочила: замість шістнадцяти індіяни правили тепер тридцять центів за фунт, що становило шістсот доларів за тонну. А полярна зима вже чигала на обрії. Всі знали це і добре розуміли, що з двадцяти тисяч тільки дехто перебереться через перевал, а всій решті доведеться тут зимувати, чекаючи на припізнілу весну.
Ось на цей берег і ступив старий Джон Тарвотер, минув його, не барячись, і, мугикаючи свою давню пісеньку, попрямував стежкою вгору до Чілкуту, сам як дідусь-аргонавт, не завдаючи собі клопоту яким-будь спорядженням, бо ніякого такого спорядження й не мав. Ночував він над берегом Даї за п'ять миль вгору по течії, — на місці, далі від якого каное вже не йшли. Тут річка ставала стрімким гірським потоком, що виривався з темної ущелини перед льодовиками високо в горах.
І ось тут другого дня рано-вранці він побачив, як один чоловічок, що сам важив не більше від ста фунтів, заточуючись під вагою стофунтового лантуха з борошном, обережно ступив на кладку. Побачив і те, як той чоловічок послизнувся на кладці, впав долілиць у тихий затон, футів зо два завглибшки, і спокійнісінько почав тонути. Йому зовсім не хотілося так легко віддавати богові душу — просто йому не давав підвестися лантух, що важив стільки ж, скільки він сам.
— Дякую вам, діду, — озвався він до Тарвотера, коли той допоміг йому підвестися й вибратись на берег.
Розшнуровуючи черевики й виливаючи з них воду, незнайомець розбалакався, потім вийняв золоту монету в десять доларів і простяг своєму рятівникові.
Старий Тарвотер похитав головою: він весь колотився, до колін змокнувши у крижаній воді.
— А ось по-дружньому перекусити з вами не відмовлюся.
— Ви що, досі не снідали? — щиро зацікавившись, запитав чоловічок, який мав понад сорок років і називався Енсоном.
— Рісочки в роті не було, — признався Джон Тарвотер.
— А де ж ваше спорядження? Попереду?
— Нема в мене ніякого спорядження.
— Сподіваєтесь купити харчі на місці?
— Ні за що купувати, друже, грошей ані долара. Та це не так важливо, мені б зараз чого-небудь гаряченького попоїсти.
В таборі Енсона, за чверть милі далі, Тарвотер побачив тендітного рудобородого чолов'ягу років тридцяти, що, лаючись, силкувався розвести багаття з сирого верболозу. Відрекомендований як Чарлз, він переніс усю свою лють і обурення на Тарвотера і спідлоба сердито глянув на нього, а той, удаючи, ніби нічого не помітив, заходився коло багаття, що тільки диміло, бо рудобородий прихитрився загородити його камінням од вітру. Відкинувши каміння, Тарвотер використав свіжий вранішній вітерець для протягу, і незабаром замість диму весело затріщало полум'я. Тим часом надійшов і третій компаньйон, Віл Вілсон, або Здоровань Віл, як вони його називали, з клунком на сто сорок фунтів, і Чарлз подав препоганий, як на Тарвотера, сніданок. Каша була недоварена, а знизу підгоріла, шинка обвуглилася, а кава не кава, а чисте пійло.
Похапцем перекусивши, троє компаньйонів узяли лямки й подалися стежкою назад, де за милю, на останньому переході, залишилась решта їхнього спорядження. А старий Тарвотер узявся до роботи. Він помив посуд, назбирав хмизу, полагодив порвану лямку, нагострив кухонного ножа та сокиру і наново перев'язав кайла й лопати, щоб зручніше було нести.
Під час короткого сніданку його вразило, що Енсон і Здоровань Віл з якоюсь особливою шанобою ставляться до Чарлза. Тож коли Енсон, принісши ще одного стофунтового клунка, сів перепочити, Тарвотер здалеку завів про це розмову.
— У нас, бачте, ось як, — пояснив Енсон. — Ми розподілили свої обов'язки. У кожного з нас своя спеціальність. Ось я, скажімо, тесля. Коли доберемося до Ліндермену, зрубаємо дерева й розпиляємо на дошки, то будуванням човна керуватиму я.