Немов уві сні, стискав він простягнені до нього руки. Його обхопила несамовита радість. Життя таке чудесне! Він усе в ньому любив. Його пойняло почуття любові й приязні до всіх людей. Усі вони близькі йому й рідні. Він не годен був умістити в собі того почуття. Серце мов тануло в грудях, і хотілось геть усім зразу стиснути руки, одними широкими обіймами притулити їх усіх до грудей.
Він глибоко зітхнув і голосно крикнув:
— Платить, хто виграв! А виграв я! Ану, сюди, мелмюти й сиваші, кажіть, хто чим труїтиметься! Ось вам пошта з Даї, просто від Солоної Води! Усе як слід! Розперізуйте ремінці й пірнайте!
З десяток рук простяглось розвантажувати санки. Молодий індіянин з озера Ле-Барж нахилився й собі над санками, але враз якось кволо випростався. В очах йому промайнув подив. Розгублено озирнувся він навколо, бо такого, як тепер, не почував ще зроду. Він затрусився, мов. у пропасниці, коліна йому підігнулись, і, поволі хилячись, він упав навпоперек санок. В очах його потемніло, і він зімлів.
— Ухоркався! — сказав Буйний День. — Візьміть його хто-небудь та покладіть на ліжко. Він добрячий хлопчина.
— Буйний День правду каже, — ствердив Вотсон. — У хлопця вже пороху не стало.
З поштою впоралися, собак вивели й нагодували, а Бетлс проспівав гімн про сік сасафрас, тим часом як решта, вишикувавшись уздовж прилавка, пили, розмовляли й збирали свої виграні заклади.
За кілька хвилин Буйний День у танцювальній кімнаті крутив вальса з Дівою. Замість парки на ньому вже була куртка з укривала й на голові хутряна шапка. Свої промерзлі мокасини він скинув і танцював у самих панчохах. Дорогою, ще надвечір, він промочив ноги аж по коліна, але не перевзувався, і його довгі панчохи взялися крижаною корою. Від тепла в кімнаті лід почав танути та ламатись і брязкотів під час танцю. Крижинки сипалися на підлогу, і всі танцюристи сковзались по них. Буйпому Дневі те на карб не ставилось. У тому далекому краю він належав до небагатьох людей, що настановляють закон і своєю поведінкою дають зразок моральних норм, але самі стоять над законом. Він був один з тих небагатьох щасливців, що не можуть учинити негоже. Все, що він робив, було добре, — байдуже, чи іншим воно дозволене. Звісно, такі люди завдячували це тому фактові, що вони майже завжди несхибно чинили тільки по справедливості, і то краще, шляхетніше, ніж інші. Буйний День, найстарший герой у цьому молодому краї і воднораз молодший за більшість інших, стояв осібно, як людина вища, як взірець людини, навіть більше, як надлюдина. Тож зрозуміло, що Діві, коли вона віддавалась його обіймам у танці, болісно стискалося серце, що от у ній він бачить саму лише добру приятельку й знамениту танцюристку. Мала втіха була їй знати, що він ніколи не кохав. Вона знемагала від кохання до нього, а він кружляв з нею так, як і з будь-якою іншою жінкою або навіть з добрим танцюристом-чоловіком, що, обв'язавши хусточкою рукав, танцював би за даму.
Тієї ночі Буйному Дневі довелось потанцювати й з такою дамою. Серед юконців, як і скрізь на Заході, водилась така спроба на витривалість: так закрутити другого, танцюючи, щоб йому памороки забило. Отож коли Бен Девіс, фараонний банківник, з барвистою хусткою на рукаві закрутився із Буйним Днем у танці, інші пари спинились подивитися, що з того буде. Крутячись увесь час в один бік, обидва вихором літали по кімнаті. У першій залі почули, що Буйний День танцює з Беном Девісом, і гральні столи та прилавок ураз спустіли. Всі скупчились у танцювальній кімнаті. Музики грали шалено, а пара крутилась чимраз швидше. Девіс уславився своєю тривкістю в таких змаганнях, і на Юконі він не одного здоровила перетанцював, але цей раз уже за кілька хвилин стало видко, що впаде він, а не його партнер.
Вони покружляли ще трохи, коли враз Буйний День спинився, випустив Девіс а й ступив назад, хитаючись і помахуючи руками, немов хапаючись за повітря. Але Девіс із застиглою на обличчі безтямною усмішкою сильно поточився, швидко перекрутився, щоб утримати рівновагу, і як колода гепнувся додолу. А Буйний День, ще заточуючись і хапаючись руками за повітря, підчепив найближчу дівчину й закружляв з нею у вальсі. Знову трапилося щось надзвичайне. Після двох тисяч миль страшної дороги, покривши за той день сімдесят миль, він перетанцював свіжого чоловіка, і то ж кого — самого Бена Девіса!
Буйний День любив посідати високі місця, і хоч у його житті й небагато траплялось таких нагод, проте він завжди добивався якнайвищого. Великий світ про нього не чув, але тут, на цій безмірній мовчазній Півночі, його знали повсюди, знали й білі, й індіяни, й ескімоси, знали від Берінгового моря аж до східних перевалів, від найдальших верхоріч аж до холодних тундр мису Барроу. Бажання панувати й скоряти собі було в ньому однаково сильне, чи то він боровся з стихіями, чи з людьми, чи зі щастям у азартній грі. Само життя з усім тим, що в ньому діється, здавалось йому великою грою, а він був грач — увесь із голови до п'ят. Ризик і виграш були йому потрібні, як хліб. Правда, він не грав навмання: у нього на руках були великі козирі — його розум, спритність і сила, однак за всім цим стояв Талан, безсмертний Талан, що часом відвертається від тих, хто перед ним запобігає, нищить і руйнує мудрого, а обдаровує дурня. Всі люди за ним уганяють і мріють його скорити. Буйний День так само марив про це. У самій глибині його єства життя наспівувало спокусливу пісню величі, надило його й безнастанно нашіптувало, що він досягне більше, ніж інші, виграє там, де вони програють, буде переможцем там, де вони гинуть. Це був голос Життя здорового й потужного, що не знає ні кволості, ні занепаду, голос Життя сп'янілого з себе самого, до нестями захопленого собою й зачарованого своїм могутнім оптимізмом.
І в тому голосі, чи то в тихому шепоті, чи то в гучному, як сурма, поклику, вчувалось йому все одне — що колись, десь, якось він загнуздає Талан, стане його паном, зв'яже й затаврує, як свого раба. Граючи в покер, він чув шепіт про чотирьох тузів і про велику масть; коли він вирушав на розшуки, той самий голос співав йому про золото під дерном, про золото в кам'яних надрах скель, про золото скрізь навколо. В найтяжчих знегодах мандрів, у скруті й голоді він чув його й вірив: коли навіть усі загинуть, він витримає і вийде переможцем. Це була давня віковічна брехня Життя, що само себе обдурює, вірить у своє безсмертя й незнищенність, у своє призначення вчинити щось більше, ніж інші, й осягти все, до чого прагнеш.
Буйний День вальсував, крутячись то в один, то в другий бік, доки не перестала наморочитись голова, і тоді знов запросив усіх випити. Але тепер усі одностайно запротестували. Ніхто вже не хотів приставати на його правило: платить той, хто виграв. Воно-бо суперечило всім звичаям і доброму глуздові. Звісно, це робилось по-товариському, від щирого серця, але ж треба й міру знати! Цей раз, за всіма законами, платити має Бен Девіс, то нехай він і платить. І взагалі все частування, що ставив Буйний День, повинен оплатити господар шинку, бо ввесь цей тиск народу, що дає добрячий виторг, приходить сюди через Буйного Дня. За це зняв мову Бетлс. Слова його, вельми яскраві й круті, зустрінуто гучними оплесками.
Буйний День усміхнувся, підійшов до столу з рулеткою й купив собі пачку жовтих марок. За десять хвилин йому вже відважили золотого піску на дві тисячі доларів, і він зсипав його в свою торбинку, а що не помістилося — в другу. Дрібничка, талан ледь моргнув йому, а все ж то був талан, і дух йому піднявся ще вище. Він живе, і цей вечір належить йому!
— Гадаю, що тепер платить, хто виграв? — спитав він своїх доброзичливців.
Вони мусили погодитись. Коли Буйний День загнуздував життя й стискав його острогами, годі було йому перечити.
О першій годині він побачив, що Ілайджа Девіс, Генрі Фін та Джо Гайне пропихаються до дверей. Буйний День перейняв їх.
— Це куди? — спитав він, тягнучи їх назад до прилавка.
— Спати! — відповів Девіс, худорлявий чоловік, що вічно жував тютюн. Родом він був з Нової Англії і єдиний з цілої сім'ї мав рішучу й сміливу вдачу та відгукнувся на поклик Заходу, що долинув до нього через ліси й прерії.
— Треба виспатись, — додав Гайне, ніби виправдовуючись. — Узавтра рано ми виряджаємось.
Та Буйний День не пускав їх.
— Виряджаєтесь? Куди? Що вас сполошило?
— Ніщо не сполошило, — пояснив Девіс, — а тільки ми надумали звідати, чи правду тобі каже твоє серце. Підемо в Горішню Країну. Може, й ти до нас пристанеш?
— А далебі, пристану, — потвердив Буйний День.
Питавши жартома, Ілайджа пустив ту відповідь повз вуха.
— Ми хочемо спробувати щастя на Стюарті, — казав він далі. — Ель-Майо казав мені, що як спускався вперше річкою, то бачив непогані мілизни. Ми й хочемо, поки річка замерзла, поколупатись там. Згадаєш моє слово, Буйний Дню, настане час, і то навіть незабаром, коли золото добуватимуть цілу зиму, та ще й сміятимуться з нас, що ми тільки влітку греблися зверху.
Тоді на Юконі нікому й не снилося, що можна й серед зими копати землю та шукати золота. Земля промерзала аж до материкових верств, нарінок ставав твердий, як камінь, і його не можна було вгризти ні заступом, ані кайлом, тим-то золото добували тільки влітку, щойно земля поволі підтавала під сонцем і можна було її зверху згрібати. А взимку підвозили припас, полювали на лосів, лагодили все потрібне до літньої роботи. Найхолоднішими темними місяцями били байдики по великих таборах, таких як Серкл-Сіті та Сорокова Миля.
— Авжеж, до того йдеться, — згодився Буйний День, — пождіть лишень, поки золото виявиться на горішньому Юконі. Тоді побачите не таку роботу. Що нам завадить палити багаття, розморожувати грунт, копати шурфи, а тоді йти поземно за верствою? І ніяких підпорок не треба буде, нарінок і болото вистоять, доки й саме пекло замерзле, а зі смоли морозиво вийде. Коли добрий прошарок, то й на сто футів завглибшки будуть працювати. Я вам без жартів кажу, що йду з вами, Ілайджо.
Той засміявся, взяв попідруч своїх товаришів і рушив був до дверей.
— Та стривайте, я ж направду, — знову гукнув Буйний День.
Усі троє разом обернулись. На обличчях їм видно було й подив, і радість, і недовіру.
— Годі тобі! Не мороч голови, — промовив Фін, спокійний, поважний вісконсінець.
— Санки й собаки мої тут, — відповів на це Буйний День, — отже, в нас два запряги, вантаж поділимо порівну, й буде легше.