Ім'я Біллі неначе втихомирювало й найзапекліших галабурдників.
— Ви його знаєте? — спитав Біллі в неї.
Вона відповіла тільки поглядом, хоч їй хотілося крикнути так, щоб усі почули, як уївся їй у печінки цей нав'язливий залицяльник.
Біллі обернувся до коваля.
— Слухай, молодче, краще не лізь до мене. Бачив я таких, — ти мені не первина. Та й на який грець ми будемо битися? Може ж, у неї спитаємо, яка її думка?
— Ні, це її не обходить. Це моя справа і твоя.
Біллі повільно похитав головою.
— Ні, ти помиляєшся. її слово тут — вирішальне.
— Ну, то кажіть, — гарикнув Лонг, підступаючи ближче до Сексон. — 3 ким ви хочете йти? Зі мною чи з ним? З'ясуймо це зразу ж.
Замість відповіді Сексон поклала й другу руку на руку Біллі.
— Вже й сказала, — кинув Біллі.
Лонг злісно зиркнув на Сексон, а тоді на її оборонця.
— Я ще з тобою поквитаюся! — буркнув він крізь зуби.
Сексон гордо піднесла голову, коли вони відійшли вдвох
із Біллі. Її не спіткала доля Лілі Сендерсон, і цей незвичайний юнак, неквапливий та спокійно-розважливий, укоськав-таки велетня коваля, не завдавши йому жодного удару.
— Він напосідається на мене! — прошепотіла вона до Біллі.— Просвітку не дає і б'є кожного, хто до мене підійде. Я більше не хочу його бачити!
Біллі раптом зупинився. Лонг, що нехотя повернувсь був іти, теж зупинився.
— Вона каже, що не хоче з тобою водитися, — озвався Біллі до нього. — А як вона каже, то так воно й буде. Хай-но я ще раз почую, що ти чіпляєшся до неї,— я не так коло тебе заходжуся. Зрозумів?
Лонг люто спалахнув, але не озвався.
— Ти зрозумів? — спитав Біллі ще рішучіше.
Коваль рикнув щось у відповідь, що мало означати згоду.
— Ну, то гаразд. Пам'ятай. А тепер — геть з дороги, поки цілий!
Лонг ушився, погрожуючи нишком, а Сексон рушила далі, мов у сні. Чарлі Лонг сплохував. Він злякався цього хлопчика з ніжною шкірою й блакитними очима. Вона покінчила з Лонгом, — Біл зробив те, на що не зважувався дотепер ніхто з інших чоловіків. І він поставився до неї багато краще, ніж до Лілі Сендерсон.
Двічі намагалася Сексон розповісти Біллі детальніше про своє знайомство з Лонгом, але він щоразу перепиняв її.
— Те все мені байдуже, — сказав він за другим разом. — Тепер ви тут, і цього досить!
Проте вона наполягла на своєму, і коли, схвильована й обурена неприємними спогадами, закінчила, Біллі лагідно поплескав її по руці.
— Не журіться, Сексон, — сказав він. — Лонг просто великий нахаба. Я це враз зрозумів, лиш оком скинувши на нього. Більше він вас не турбуватиме. Знаю я таких молодчаг. Тільки загризається, мов той собака. Думаєте, він уже такий завзятий розбишака? Він тільки з немовлятами хоробрий.
— Але як це ви робите? — спитала вона захоплено. — Чому чоловіки так бояться вас? Ви якийсь незвичайний!
Він зніяковіло всміхнувся і перевів розмову на інше.
— Знаєте, — сказав він, — мені страшенно подобаються ваші зуби. Вони такі білі й рівні, але й не дрібні, як у дитинчат. Вони… вони саме такі, як треба, і пасують до вашого обличчя. Таких гарних зубів я ще в жодної дівчини не бачив! Слово честі,— почуваюся, немов який голодняк, дивлячись на них! Отак би й поїв їх — такі вони гарні!
Опівночі, залишивши Берта й Мері, що ніяк не могли натанцюватись, Біллі й Сексон подалися додому. Він настояв на тому, щоб не засиджуватись, і дорогою пояснив, чому саме:
— Бокс навчив мене берегти свої сили, — почав він. — Наш брат не може цілісінький день працювати, а потім до світу танцювати, і щоб не перевестися. Те саме й з випиванням. Я зовсім не янгол. Я теж колись напивався. Отож-бо знаю, що це таке. Випити я люблю. Люблю пиво, знаєте — такими великими кухлями; але ніколи не видудлюю досхочу. Я вже пробував, та переконався, що то кепська річ. Ось хоч би й цей довготелесий здоровило, що причепився до нас. Я б уже дався йому взнаки, якби до того дійшлося. Звісно, він таки, нівроку йому, галабурдник, але тут ще й пиво його підгарячило. Я це одразу помітив, — тож і всипав би йому бобу, не змигнувши. Фізичний стан людини — то найголовніше.
— Але ж він такий здоровань, — заперечила Сексон. — Його кулаки вдвоє більші за ваші.
— Кулаки — це дурниця. Важливо те, що криється за ними. Він би на мене накинувся, мов звір. Якби я його не зміг подужати одразу, я б ухилявся, оборонявся, вичікував. Це знесилило б його дощенту: серце сплохувало б, дихання — все, а тоді я б його пальцем поклав. І він і сам це добре знає.
— Досі мені не доводилося зустрічатися з боксерами, — сказала Сексон, помовчавши. — Ви перший.
— Та я вже давно не боксер, — хапливо заперечив Біл. — Ще однієї речі навчив мене бокс — що треба його кинути. Даремна праця. Сучать тебе, крутять, доки твоє тіло, м'язи, все, все стане міцне й пружне, а шкіра — гладенька, як шовк; здається, проживеш сто років з таким здоров'ям; аж раптом — вилізеш колись з-під канату на ринг, зробиш із двадцять клятих раундів з якимось дужим парубчаком, і за ті двадцять раундів пошарпаєш унівець увесь свій шовк; гульк — і вкоротиш собі віку на цілий рік! А часом то й на п'ять років, а то й на піввіку; трапляється, що й з місця не підведешся. Я стежив за боксерами. Буває — хлопець дужий, як бик, а не минуло й року — вмирає від сухот, або запалення нирок, чи з якої іншої хвороби. То що ж тут путнього? Адже ж ні за які гроші не купиш того, що загубив. Ось чому я покинув бокс і знову за хурщика. Я набув собі цього шовку і хочу його якнайдовше зберегти, — ото й усе.
— Ви, мабуть, дуже пишаєтеся, що ви найдужчий з чоловіків, — сказала Сексон тихо, сама пишаючись його силою та спритністю.
— Звичайно, це приємно, — відказав він щиро. — Я радий, що спробував боксу, і радий так само, що кинув його… Так, він багато дечого навчив мене; він навчив бути обережним і стримувати себе. О, якби ви знали, яка в мене була колись вдача, — мов сірник, одразу ж спалахую вогнем! Часом я сам себе боявся, — такий був задерій, що й хто зна… Але бокс навчив мене тримати себе в шорах і не робити такого, щоб потім каятися.
— Та ну вас — адже ви найспокійніша, найдобродушніша людина в світі! — заперечила вона.
— Ні-ні, ви помиляєтесь. Постривайте, побачите ще: часом я можу так вибухнути, що й сам не тямлю, що роблю. О, я скаженію одразу, тільки-но попускаю повіддя!
Від цього натяку на те, що їхнє знайомство триватиме й далі, у Сексон щось радісно затріпотіло в грудях.
— Скажіть, — спитав, він, коли вони підходили до її домівки, — що ви збираєтеся робити найближчої неділі?
— Нічого. Покищо нічого не надумала.
— А що б ви сказали, якби я запросив вас поїхати ресоркою на цілий день у гори?
Сексон відповіла не одразу; на мить вона здригнулася з жаху, згадавши свою останню подорож із ковалем, свій страх, стрибок з екіпажа, а тоді довгі милі блукань крізь темряву ночі, у черевичках на тоненьких підошвах, непевними стежками, де кожен камінець різав ноги. І враз радісна хвиля пойняла її всю: цей-бо чоловік обіч неї — зовсім інший.
— Я люблю коні,— промовила вона. — Я люблю їх, здається, навіть більше за танці, тільки я майже нічого про них не знаю. Мій батько їздив на чалому полковому коні. Мій же батько був капітан кавалерії. Я його ніколи не бачила, але він мені чомусь завжди ввижається верхи на цьому коні, з шабельтасом та шаблею при боці. Та шабля тепер у мого брата Джорджа, але Том — це мій другий брат, з яким я живу, — каже, що вона належить мені, бо вони обоє від іншого батька. Бачите, Том і Джордж мені брати тільки наполовину, — ми зведенята. Від другого шлюбу моєї матері знайшлася тільки я одна. То був її справжній шлюб… тобто шлюб з любові.
Сексон раптом зніяковіла від власної балакучості; проте їй непереможно хотілось усе розповісти про себе цьому юнакові: адже ці далекі спогади — були неначе велика частка її самої.
— Кажіть, кажіть далі,— заохочував Біл. — Я люблю слухати про давні часи та про давніх людей. Мої батьки теж такого зазнали, і часом мені здається, що нашим батькам жилося чи не краще, ніж нам. Усе було тоді простіше й природніше. Я гаразд не потраплю сказати, що думаю… Але тільки скажу: не розумію я теперішнього життя. Тепер у нас завелися професійні спілки й об'єднання підприємців, і страйки, і скрута, і безробіття, і ще багато чого. А за давніх часів цього не було. Кожен обробляв свою землю, приносив додому м'ясо з полювання, мав досхочу поживи та піклувався про своїх старих. А тепер усе пішло шкереберть — і я нічого не второпаю. Може, я такий уже дурний, не знаю… Але ж розповідайте далі про свою матір.
— Бачте, коли моя мати була зовсім молода, вона покохалася з капітаном Брауном. Тоді, ще перед війною, він був простий солдат. Потім почалася війна, і його послали на схід, де точилися бої, а мати поїхала до своєї хворої сестри Лаури, доглядати її. А згодом прийшла звістка, що його вбито під Шайлоу{15}. І вона віддалася тоді за одного чоловіка, що кохав її вже багато-багато років… Він — тоді ще хлопчик, — був із нею в одному гурті, і разом з ним вона переїздила преріями. Він їй подобався, але вона не кохала його по-справжньому. А потім знову прийшла звістка, що мого батька зовсім не вбито. Мати зажурилася, та не змарнувала свого життя. Вона була добра мати й добра дружина, і, хоч завжди сумна, але така лагідна й привітна. Мені здається, що голос вона мала наймелодійніший у світі.
— Була, виходить, молодця, — похвалив Біллі.
— А мій батько так і не одружився. Кохав мою матір ціле життя. В мене зберігається чудовий вірш, що мати йому присвятила. Чарівний вірш, наче музика… Ну ось, минуло чимало часу, як помер мамин чоловік, і тоді вони, нарешті, побралися. Сталося це 1882 року, і жилось їй тоді добре.
Сексон ще багато розповідала Біллі, стоячи коло хвіртки, а коли вони розійшлись, їй дуже хотілося переконати себе, що їхній прощальний поцілунок був трошечки довший, ніж звичайно.
— Отож о дев'ятій? — гукнув він їй через хвіртку. — Про сніданок не турбуйтеся. Я сам усе влаштую. Ви тільки будьте готові рівно о дев'ятій.
РОЗДІЛ IX
У неділю вранці Сексон була готова навіть завчасу. Коли вона вдруге поверталася з кухні, куди ходила виглядати крізь вікно на вулицю, Сара, як завжди, почала їй вимовляти.
— Сором, гріх накуповувати собі тих шовкових панчіх! — почала вона. — Глянь на мене: день і ніч тупаю, відпочинку не маю, а однак шовкових панчіх не ношу, трьох пар черевичок теж не купую!..