Адже він довірений корпорацій, а корпорації дурням гроші не платять{26}. Як ви гадаєте, чому самі лише Сьєррські заводи виплачують полковникові Інгремові двадцять тисяч доларів на рік? Бо його послуги варті тих грошей, ось чому. А моя праця того не варта. Якби була варта, то я б не скнів отут, склавши зуби на полицю, й не брав би на себе такі справи, як Джексонова. Як ви гадаєте, скільки б я одержав, вигравши цю справу?
— Та, либонь, облупили б його дочиста, — відповіла я.
— Авжеж, облупив би! — вигукнув він сердито. — Мені теж треба жити{27}.
— У нього жінка й діти, — докірливо сказала я.
— І в мене жінка й діти, — відказав він. — І ні одна душа на світі, крім мене, не подбає, аби вони мали що їсти.
Обличчя його раптом злагідніло, він розкрив свого годинника і показав мені наліплену зсередини накришки невеличку фотографію жінки й двох маленьких дівчаток.
— Ось подивіться. Мені з ними теж дуже важко. Я сподівався вирядити їх на дачу, якби виграв Джексонів позов. У місті їм нездорово жити… Але яка вже там дача…
Коли я підвелася й стала прощатись, він знову забідкався:
— То було безнадійно. Полковник Інгрем і суддя Колдуел — приятелі. Я не кажу, що це приятельство вирішило б справу й тоді навіть, коли б я на суді витяг із свідків такі, як треба, свідчення. Та все ж мушу сказати, що суддя Колдуел зробив усе, що лиш міг, аби перешкодити мені витягти з них такі свідчення. Суддя і полковник Інгрем належать до однієї масонської ложі й ходять до одного клубу. І живуть вони поряд, у такому районі, де я не маю змоги жити. їхні жінки теж приятелюють; вони весь час одні до одних у гості ходять, і на віст збираються то в одного, то в другого…
— Значить, ви вважаєте, що правда тут була Джексонова? — спитала я, затримавшися на порозі.
— Я не вважаю, я знаю це, — відповів він. — Спочатку я вірив навіть, що виграю цей позов. Але жінці я про те сказати не насмів, щоб її потім не розчарувати. Вона так мріяла поїхати на дачу…
— Чому, свідчивши на суді, ви не сказали про те, що Джексон намагався врятувати машину? — спитала я Пітера Донелі, одного з майстрів, які виступали свідками на суді.
Він довго думав, перш ніж відповісти. Потім, сторожко озирнувшись навколо, сказав:
— Чому? Тому що у мене добра жінка і троє прегарних діток.
— Я вас не розумію, — промовила я.
— Ну тому, що воно б мені на зле обернулось.
— Ви хочете сказати… — почала я.
Але він палко перебив мене:
— Я хочу сказати те, що я сказав. Я вже багато років працюю на заводі. Я ще зовсім малим хлопчаком став до прядильного верстата. І тяжкою роботою добився до нинішньої високої посади. Я майстер, щоб ви знали. 1 навряд, чи знайшлася б на фабриці хоч одна душа, що простягла б мені руку, якби я потопав. Колись я, звичайно, був у профспілці, але в двох страйках роботи не кинув, і робітники за це стали називати мене штрейкбрехером. Зараз жоден з робітників чарки зі мною не схоче випити, хоч би й за мої гроші. Ви бачите осьде шрами в мене на голові? То на мене каміняччя кидали. Кожне хлоп'я, що в нас у прядильні працює, проклинає моє ім'я. Єдиний мій друг — це компанія. Та не з якогось там обов'язку тягну я руку за компанією, — я хочу, щоб діти мої мали хліб і масло й жили по-людському.
— Чи Джексон сам був винен? — спитала я його.
— Ні, йому слід було присудити пенсію. Він був добрий робітник, не баламут.
— Отже, на суді ви не сказали правди, як присягалися?
Донелі похитав головою.
— Ви ж присягалися говорити тільки правду, саму правду, — сказала я урочисто.
І знов обличчя йому спалахнуло: він звів очі вгору, ніби звертавсь не до мене, а до неба:
— Хай моя душа в пеклі горить, але мої діти матимуть хліб і масло.
Директор Генрі Даллес, чоловічок із лисячим обличчям, зухвало подивився на мене і зовсім відмовився розмовляти. Я не змогла витягти з нього жодного слова про суд та його власні свідчення. Але з іншим майстром мені пощастило більше. Його звали Джеймс Сміт. Це був чоловік із різкими, суворими рисами обличчя, і я зневірилася в успіху, щойно побачила його. Він теж справив на мене враження людини, що боїться за свою шкуру, але, розбалакавшись із ним, я зрозуміла, що розумово він розвиненіший за першого майстра. Сміт погодився з Пітером Донелі в тому, що Джексонові повинні були присудити пенсію. Він навіть сказав, що то було жорстоко і безсердечно — викинути на вулицю робітника, що скалічився на фабриці. Сміт теж розповів мені, як багато каліцтв трапляється на фабриці, й сказав, що компанія завжди якомога викручується від сплати пенсії покаліченим робітникам.
— Це ж означало б для акціонерів сотні тисяч доларів видатку на рік, — сказав він, і я згадала про останні дивіденди, які нещодавно одержав мій батько, про мою гарну сукню і нові батькові книжки, куплені на ті гроші. Ернестові слова про те, що моя сукня заплямована кров'ю, зринули в моїй пам'яті, і я здригнулася з огиди й жаху.
— Виступаючи свідком на суді, ви не сказали, що Джексон скалічився тому, що намагався врятувати машину від аварії? — спитала я Сміта.
— Ні, не сказав, — промовив він, і уста йому гірко скривились. — Я сказав, що Джексон покалічився через свою власну неуважність та необережність і що компанія відповідати за те не може.
— Але то справді була необережність?
— Ет, називайте так чи інак, не в тім річ. Річ у тім, що, працювавши стільки годин біля верстата, людина виморюється.
Я зацікавилася цим чоловіком. Безперечно, він розумово стояв вище за своїх товаришів.
— Ви, мабуть, здобули кращу освіту, ніж більшість робітників? — спитала я його.
— Я закінчив середню школу, — відповів він. — Щоб платити за навчання, мені довелося працювати двірником. Я хотів учитись в університеті, але як помер батько, мені довелось піти на завод. Колись я мріяв стати природознавцем, — пояснив він мені соромливо, ніби визнаючи якусь таємну ваду. — Я люблю тварин. А от довелося працювати на фабриці. Коли мене призначили майстром, я одружився, пішли діти… і я вже не хазяїн сам собі.
— Що ви хочете цим сказати?
— Я вам пояснюю, чому я свідчив на суді проти Джексона, чому я додержувався даних мені інструкцій.
— Чиїх інструкцій?
— Полковника Інгрема. Він сам сказав мені, як я повинен свідчити.
— І це згубило Джексона?
Густо червоніючи, він ствердно кивнув головою.
— А в Джексона жінка й двоє дітей, яких він повинен годувати.
— Знаю, — сказав Сміт спокійним голосом, хоч червонів дедалі дужче.
— Скажіть мені,— не вгавала я, — чи легко вам було стати з такого, як ви були, скажімо, в школі, людиною, здатною криво свідчити на суді?
Сміт ураз так скипів, що я аж злякалась. Він брутально вилаявся і стиснув кулаки, ніби хотів ударити мене, але швидко отямився.
— Пробачте, — відразу сказав він. — Ні, нелегко. Ну, а тепер вам, мабуть, уже час іти. Ви витягли з мене все, що вам треба було. Але дозвольте вас попередити, що ви нічого не доб'єтеся, коли десь будете переповідати мої слова. Я від усього відмагатимуся, свідків нашої розмови немає. Якщо доведеться, я навіть перед судом заприсягнуся, що нічого цього не казав.
Після розмови з Смітом я пішла до батька на хімічний факультет. У його кабінеті я зустріла Ернеста. Зустріч була цілком несподівана, але він привітався зі мною, так само сміливо дивлячись в очі й міцно потискаючи мені руку. І так само химерно поєднувались у ньому ніяковість і невимушеність. Здавалося, він забув про нашу бурхливу суперечку, але я була не в такому настрої, щоб її забути.
— Я познайомилась із справою Джексона, — випалила я зразу.
Він насторожився й зацікавлено чекав, що я скажу далі, хоч я вже бачила в очах його певність, що мої колишні переконання похитнулися.
— Здається, з ним справді повелися негарно, — призналась я. — Я… я… гадаю, що, мабуть-таки, його кров справді крапає з нашого даху.
— Авжеж, — відповів Ернест спокійно. — Якби з Джексоном та його товаришами поводилися не так безжально, дивіденди не були б такі великі.
— Ніколи вже більш мене не тішитиме нова гарна сукня, — промовила я.
Я почувалася покаянною грішницею, і мені було солодко на душі від того, що мій сповідник — Ернест. Уже й тоді, як завше потім, мене вабила його сила. Він ніби випромінював спокій і почуття безпеки.
— В ряднині вам не буде легше, — сказав він поважно. — Бо на джутових фабриках робиться те саме. Скрізь так. Наша хвалена цивілізація стоїть на крові, вся просякла кров'ю, ні ви, ні я, ніхто з нас не може уникнути її ганебного кривавого тавра. З ким ви розмовляли?
Я розповіла йому все.
— Ніхто з них не вільний, — сказав він, вислухавши мене. — Всі вони прив'язані до невблаганної промислової машини. І весь трагізм становища в тому, що вони прив'язані до цієї машини своїми живими жилами. Вони намагаються оборонити своїх дітей. І цей батьківський інстинкт у них сильніший за будь-яку моральність. Візьміть, наприклад, мого батька. Він і брехав, і крав, і ладен був зробити щонайганебнішу річ, аби тільки нагодувати мене, моїх братів і сестер. Він теж був рабом цієї машини, і вона вичавила з нього душу, виссала життя.
— Але ж ви, — перебила я, — ви ж вільна людина.
— Не цілком, — відповів він. — Щоправда, живими жилами я до цієї машини не прив'язаний. Я часто дякую своїй долі за те, що в мене нема дітей, хоч я дуже люблю їх. Навіть коли б я одружився, то не зважився б мати дітей.
— Ну, це вже негарний принцип, — вирвалося в мене.
— Знаю, що негарний, — сказав Ернест невесело, — зате практичний. Я революціонер, а це небезпечна професія.
Я недовірливо засміялася.
— Уявіть собі, що було б, якби я вночі заліз до вас у дім украсти гроші, які ваш батько одержує на акції Сьєррських заводів. Що б він зробив?
— У тата на нічному столику лежить револьвер, — відповіла я. — Напевне, він застрелив би вас.
— А що було б, якби я та кілька моїх товаришів привели півтора мільйона людей{28} в оселі багатіїв? Мабуть, багато було б стрілянини, як ви гадаєте?
— Але ж ви цього не робите, — заперечила я.
— Якраз це я й роблю. І ми маємо намір забрати не тільки все добро, що є в таких оселях, але й усі джерела того багатства — шахти, залізниці, заводи, банки, склади. Це і є революція. Це справді небезпечна професія, і я боюся, що стрілянини буде навіть більше, ніж я уявляю.