Розумієте?
— Розумію. Це дуже дотепно. Таким чином, ви скидаєте з себе обвинувачення в тому, що різко зі мною вчора обійшлися. Але сьогодні ви починаєте тієї ж. Ви приписуєте мені обмеженість, однобічність, ницість, а це зовсім несправедливо. Кілька хвилин тому я казав, що, абстрактно беручи, ваш погляд бездоганний, але коли зважати на пристойне товариство, то воно зовсім не так.
— Ви не розумієте мене, Вансе. Ось послухайте! — Рука її лягла на його руку, і він з радістю почав слухати, — Я завжди вважала, що все існуюче справедливе. В цьому я підкоряюся мудрості суспільства, хоч це мені й прикро. Та так уже, мабуть, створена людина. Проте я підкоряюся лишень як представник загалу. Як окрема особа, як індивід, я дивлюсь на справу інакше. Тож поряд іншої такої ж особи чому мені критися із своїм поглядом? Ви розумієте? Тим-то я вважаю вас винним. Вчора на річці, де ми лише вдвох були, ви могли подивитися на це інакше, а ви виявили таку ж обмеженість, як і те ваше суспільство.
— Отже, ви проповідуєте дві правди, — заперечив він. — Одну для вищих істот, а другу для загалу? В теорії ви хочете бути демократкою, а на практиці — аристократкою? У всякому разі, всі ваші міркування мають єзуїтський характер.
— Ви, певно, зараз скажете, що всі люди родились вільні й рівні, з силою природжених прав. А от ви збираєтесь наймати Дела Бішопа. З якої ж рації повинен він на вас працювати, а ви будете тільки користуватись його працею? Де тут рівність, воля?
— Ні, — відказав Корліс, — в питання про рівність та волю я мушу внести деякі корективи.
— Ну, тоді ви пропали! — вигукнула Фрона. — Своєю корективою ви тільки підтвердите мої висновки і побачите, що мої погляди не такі вже й необгрунтовані, не такі єзуїтські, як вам здається. Але не заходьмо далі в нетрі діалектики. Я хочу знати факти. Розкажіть мені про ту жінку.
— Не зовсім приємна тема.
— Але я хочу знати!
— Навряд чи буде це вам корисно.
Фрона нетерпляче тупнула ногою й глянула на нього…
— Вона дуже, дуже вродлива, — сказала вона. — А вам як здається?
— По грішному вродлива.
— А таки вродлива, — стояла на своєму Фрона.
— Нехай і так. Але наскільки вона вродлива, настільки й немилосердна, зла, жорстока.
— Одначе коли я зустріла її на дорозі, на обличчі в неї був лагідний вираз, а в очах стояли сльози. Я, гадаю, відчула ту рису її вдачі, що вам не знайома. Я так задивилася на неї; коли ви підійшли, я тільки її одну й бачила! О жаль який, о жаль який! Вона жінка, така, як і я, ми маємо між собою багато спільного, я певна цього. Вона навіть декламувала Браунінга…
— А на тім тижні, — перехопив Корліс, — вона за один раз програла тридцять тисяч, не своїх, звісно, а Джека Дорсі. Той Дорсі й так уже двічі закладав свою заявку. На ранок його знайшли в снігу, і в револьвері бракувало однієї кулі.
Фрона нічого не відповіла. Вона підійшла до канделябра й сунула палець у полум'я. А потім показала палець Корлісові, щоб він міг побачити, як спеклася шкіра, і мовила, червоніючи з гніву:
— Я відповім вам порівнянням. Вогонь — чудова річ, але я ним надужила і він мене скарав.
— Ви забуваєте, — заперечив Корліс, — що вогонь — це сліпа сила, яка скоряється законам природи. А Люсіль має свою волю. Вона вчинила те, чого хотіла.
— Не я забуваю, а ви! Адже й Дорсі мав свою волю. Ви сказали "Люсіль". Це так її звати? Я б хотіла знати про неї докладніше.
Корліс насупився.
— Не треба. Мені тяжко з вами про це говорити.
— Чому?
— Тому, тому що…
— Ну?
— Тому що я дуже поважаю жіноцтво. Ви, Фроно, завжди були зі мною щирі, скажу і я по-щирості. Мені тяжко, бо я завжди вас поважав, бо я не хочу, щоб вас доторкнулось щось нечисте. Коли я побачив вас поруч з тою жінкою, — я… ви… ви не можете зрозуміти, що я відчув у ту хвилину.
— Нечисте? — Уста її міцно стулилися, але він цього не завважив. В очах Фрониних блиснув ледве помітний переможний вогник.
— Так, нечисте, заразливе, — сказав Корліс. — Є речі, яких не повинна розуміти порядна жінка. Не можна бабратись у багнюці й не закалятись.
— О, це добре, — вона нервово стуляла й розтуляла руки, — Ви кажете, що її звали Люсіль; ви з нею знайомі, ви мені про неї розповідаєте, але, безперечно, багато дечого не договорюєте; тобто, якщо не можна не закалятись, бабраючись у багнюці, то як же з вами?..
— Та я…
— Розумію. Ви чоловік! Чудово! Коли ви чоловік, то вам це не вадить. Вадить тільки жінці, пристає, як пошесть. Чи ж не так? Тоді чого ви тут сидите? Йдіть собі!
Корліс, сміючись, підніс руки.
— Здаюся! Ви перемогли мене своєю формальною логікою. Я можу послатись тільки на ту вищу логіку, що ви її не визнаєте.
— А саме?
— На силу. Чоловік, чого він хоче від жінки, те він і має.
— Ви самі на себе яму копаєте! — сказала Фрона. — Візьмім Люсіль. Чоловік має те, чого він сам хоче. Значить, бідолашний Дорсі мав те, чого хотів? Чому ви мовчите? Тоді дозвольте мені сказати дещо з приводу тої вашої вищої логіки, сили б то. Бачила я ту силу. Хоч би й учора, в вас.
— В мені?
— А так! Коли ви хотіли спинити мене. Ви не могли перемогти свого первісного інстинкту, ви навіть не усвідомлювали, що він панує над вами. У вас був такий вигляд, як у дикуна, що викрадає жінку. Ще хвилина — і, я певна, ви б мене схопили.
— Даруйте мені. Я зовсім не думав…
— Ну от, а тепер ви хочете все зіпсувати! Якраз це мені в вас і сподобалося! Хіба ви не пам'ятаєте, що я була не краща за дикунку, коли замірилася на вас батогом? Але я ще не поквиталася з вами, пане крутію, хоч ви вже й лаштуєтесь до втечі. Я хочу вивести вас на чисту воду. — Очі її хитро блиснули, на щоках проступили ямки.
— Що подієш — я у ваших руках! — засміявся Корліс.
— Отже, ви повинні дещо собі пригадати. Спершу, коли я покірливо перепрошувала вас, ви допомогли мені вийти із скрути, сказавши, що засуджуєте мій вчинок тільки з погляду суспільної моралі. Пригадуєте?
Корліс кивнув головою.
— Потім, коли ви назвали мене єзуїткою, я звела мову на Люсіль і сказала, що хочу знати про неї все, що тільки можливе.
Він знову кивнув головою.
— І так і вийшло, як я сподівалась. Ви зараз почали казати про чисте та нечисте, про заразу, про багнюку — все це, на вашу думку, могло причепитись до мене. Ось ваші два твердження, сер. А мати ви можете тільки одне, і я переконана, що це саме друге. Я не помиляюся, так воно і є. І ви були нещирі, коли казали, що моєї поведінки не схвалюєте тільки з суспільного погляду. Я люблю щирість.
— Так, — почав він. — Я був мимохіть нещирий. Але я цього сам не розумів, поки ви не довели своїм аналізом. А втім, кажіть, що хочете, Фроно, а я вважаю, що жінка не повинна торкатись бруду.
— А хіба ми не можемо, як ті боги, розуміти, що добре, а що зле?
— На жаль, ми не боги! — Він сумно похитав головою.
— Тільки чоловіки — боги?
— Це балачки сучасних жінок, — похнюпився він. — Рівноправність, право голосу й таке інше.
— Ні, зовсім ні! — запротестувала вона. — Ви не хочете чи не можете мене зрозуміти. Я обстоюю не права жінки, не нову жінку, а нову жіночість. Через те, що я щира, що я хочу бути природною, чесною, правдивою, що роблю так, як думаю, ви волієте не розуміти мої вчинки й критикувати їх. Я намагаюся не йти всупереч своїм переконанням і гадаю, що це мені щастить, а ви не бачите в моїх вчинках ні складу, ні ладу. Бо вам це первина — бачити природну жінку, в якої слово не розбігається з ділом. Вам більш зрозумілі квіти, викохані по теплицях, оті гарненькі, безпорадні, пухленькі, старанно виплекані істоти, чарівно невинні й злочинно неосвічені. Вони не природні і не дужі, і не можуть вони родити природних та дужих дітей.
Вона враз примовкла, бо почулась чиясь важка хода; хтось увійшов до вітальні і все ближче ступав м'якими мокасинами.
— Ми все ж приятелі, — так? — поквапливим шепотом спитала вона, і в Корлісових очах прочитала відповідь.
— Я не заважатиму? — мовив із притиском Дейв Гарней, повільно оглядаючись довкола, перше ніж привітатись за руку.
— О, нітрохи! — відказав Корліс. — Ми вже так одне одному надокучили, що тільки й думали, аби хто прийшов. Коли б не ви, то ми, певне, почали б сваритись. Адже так, міс Велс?
— Я вважаю, що він не зовсім правдиво освітлює факти, — усміхнулася Фрона. — Ми вже й так почали сваритись.
— Ви ніби аж почервоніли від запалу, — критично зауважив Гарней, витягуючись своїм довгим тілом на подушках канапи.
— Ну, що там чути про голод? — запитав Корліс. — Організовано вже громадську допомогу?
— Не треба ніякої громадської допомоги. Батько міс Велс уже про все подбав. Він усіх залякав. Три тисячі помандрувало льодом у гори, а півтори вернулося назад, туди, де їхні криївки з живністю. Тепер небезпеки немає. Трапилось так, як Велс і гадав: люди, щоб набити ціни, поховали харчові припаси. Це налякало тих, у кого їх не було, й вони цілим табором, з собаками, рушили до Солоної Води. Між іншим, — Гарней повагом підвівся, — навесні, саме на важку дорогу, буде великий попит на собак, і ціна на них значно підскочить. Я вже скупив штук до сотні. Думаю заробити доларів по сто на кожному.
— Ви так гадаєте?
— Я цього певний. Між нами кажучи, на тому тижні я думаю послати двох хлопців у Пониззя, хай закуплять там найкращих п'ятсот собак. Я вже досить пожив у цих краях, щоб не прохопитися.
Фрона засміялась.
— Аз цукром хто вклепався, Дейве?
— Мало що може трапитись! — відказав спокійно той.
До речі, про цукор. Я добув газету "Поштовий вісник Сіетла", лише місячної давності.
— Що там пишуть про Іспанію та Сполучені Штати?[11]
— А ви не хапайтесь, не хапайтесь! — довгов'язий янкі замахав руками, не давши Фроні змоги докинути й своє запитання.
— Ви її читали? — спитали Корліс та Фрона разом.
— Еге! Все перечитав, до останнього рядка. Навіть оголошення.
— То розкажіть, будь ласка! — попросила Фрона. — Чи…
— Стривайте, міс Фроно. Я розповім усе по черзі. Заплатив я за газету п'ятдесят доларів. Чоловіка, що мав цю газету, я перестрів дорогою на Клондайк і зараз же перекупив її. Той дурень міг би взяти за неї й сотню, коли б був дійшов до міста.
— Та про що ж там пишуть?
— Я ж вам кажу, що за газету дав п'ятдесят доларів. Це єдина газета, що сюди дійшла. Всіх нетерплячка бере, хочуть почути про новини.