Повернення з зірок

Станіслав Лем

Станіслав ЛЕМ

ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК

Науково-фантастичний роман

1

Я не мав з собою ніяких речей, навіть плаща. Мені сказали, що не потрібно. Дозволили взяти тільки чорний светр: мовляв, нехай уже! А сорочку я таки відвоював. Сказав, що одвикатиму поступово. Вже в самому проході, під черевом корабля, серед найбільшої штовханини, де ми зупинилися, Абс подав мені руку і багатозначно посміхнувся:

— Тільки обережно...

Я пам'ятав про це і не сплющив йому пальців. Був зовсім спокійний. Він хотів іще щось сказати, але я не дав йому вимовити й слова. Відвернувся, ніби нічого не помітив, і піднявся східцями всередину. Стюардеса повела мене поміж рядами м'яких крісел на самий перед. Я не замовляв окремого купе, але не знав, чи її про це попередили. Крісло безшумно розсунулось. Вона поправила спинку, всміхнулася до мене й пішла. Я сів. Подушки бездонно м'які, як і скрізь. Спинки такі високі, що майже не видно з-за них пасажирів. Барвистість жіночого одягу не викликала вже в мене протесту, але чоловіків я все ще, хай безпідставно, підозрівав у маскараді і все ще плекав надію побачити нормально одягнутих людей. Марна надія! Всідалися швидко, ніхто не мав багажу. Навіть портфеля чи пакунка. Жінки теж. Їх було наче більше. Передо мною — дві мулатки в пір'ясто настовбурчених, наче в папужих, шубках. Видно, панувала така пташина мода. Далі — якесь подружжя з дитиною. Після яскравих селенофонів на пероні і в тунелях, після нестерпно крикливої люмінесцентної рослинності на вулицях світло вгнутої стелі, здавалося, ледь жевріло.

Я поклав руки на коліна, бо вони мені якось ніби заважали. Всі пасажири вже сиділи. Вісім рядів сірих крісел, запах хвої, стихаючі розмови. Я очікував оголошення старту, якихось сигналів, наказу прикріпитися ременями, але нічого подібного не було. По матовій стелі спереду назад побігли невиразні тіні, неначе силуети вирізаних з паперу птахів. "Що це, в біса, за птахи, — подумав я розгублено, — це щось означає?" Я мало не дерев'янів від надмірної уважності, викликаної постійним побоюванням зробити щось недоречне.

І так уже протягом чотирьох днів. З першої ж хвилини. Я марно намагався збагнути все те, що діялося навколо; від постійного намагання вловити зміст розмов я так стомлювався, що інколи мною оволодівало неприємне почуття, подібне до розпачу. Я був переконаний, що і мої товариші відчувають те ж саме, але ми не говорили про це, навіть коли залишалися самі. Тільки кепкували з своєї сили, з надміру нашої енергії. І дійсно, треба було стежити за собою.

Спочатку я не міг керувати своїми рухами: коли намагався встати, то підскакував аж до стелі, а як брав у руку якусь річ, то майже не відчував її — такою вона здавалася мені легкою, начеб паперовою, порожньою. Але я швидко навчився координувати рухи свого тіла. Вітаючись, нікому вже не стискав пальців до болю. Та це, на жаль, було не найголовніше.

Мій сусід зліва, огрядний, загорілий чоловік з надто блискучими очима (може, від контактних лінз), раптом зник: боки його м'якого крісла розширилися, піднялися догори й зійшлися, утворивши кабіну, немов яйцеподібний кокон або розбухлий саркофаг. Ще кілька чоловік опинилось в таких самих кабінах. Що вони там робили? Але з такими незвичайними явищами я зустрічався тут часто і вже не дивувався з них. Принаймні тоді, коли це не торкалося мене безпосередньо. Цікаво, що до людей, які, довідавшись, хто ми такі, витріщали на нас очі, я ставився майже байдуже.

Їх подив мене мало обходив, я сприймав його як цілком природний. Обурення викликали вже швидше наші опікуни — працівники Адапту. Певне, найбільше — доктор Абс, бо ставився до мене як лікар-психіатр до ненормального пацієнта, вдаючи при цьому, зрештою, досить уміло, що має справу з цілком нормальною людиною. А коли ж це вже стало неможливим, він перейшов на дотепи. Я був уже по горло ситий його безпосередністю та благодушністю. Якби запитати про нас першого зустрічного, — так мені, принаймні, здавалося, — то він визнав би мене чи Олафа таким же, як сам. Подив викликало у нього хіба що наше минуле: це воно було незвичайним. Та доктор Абс, як і кожен працівник Адапту, добре знав, що ми й справді інші. Наша відмінність шкодила нам навіть у найпростішому — ми не могли з ними як слід порозумітися, обмінятися думками, та що там! Ми не могли призвичаїтися відчиняти їхніх дверей, адже дверні ручки, до яких ми звикли колись, вийшли тут з ужитку ще десь п'ятдесят чи шістдесят років тому.

Старт відбувся несподівано. Тяжіння не змінилося й на волосинку, в герметичне нутро корабля не проникали ніякі звуки, по стелі повільно пливли тіні — може, лише багаторічний досвід та інстинкт підказали мені в одну мить, що ми вже в просторі, й це була впевненість, а не припущення.

Але мене цікавило інше. Я спокійно відпочивав напівлежачи, випроставши ноги. Надто вже легко мені вдалося домогтися свого. Навіть Освам не дуже перечив моєму намірові. Контраргументи, які я чув від них, були не дуже переконливими — я сам спромігся б на ліпші. Вони обидва наполягали лише на одному: кожен з нас повинен летіти окремо. Не ставили мені за провину і того, що я збунтував Олафа (бо якби не я, він напевне б погодився залишитись надовше). Тут було над чим задуматись. Я чекав ускладнень, чогось, такого, що раптом розладнає мій план, але нічого не сталося, і ось я вже лечу. Ця остання подорож мала закінчитися через п'ятнадцять хвилин.

Ясно стало одне: моя вигадка, а також моя боротьба за передчасний від'їзд не були для них несподіванкою. Реакція такого типу, очевидно, вже значилася в їхньому каталозі. Це була звичайна поведінка, властива таким зухам, як я, позначена в їх психотехнічних таблицях відповідним порядковим номером. Вони дозволили мені летіти — але чому? Може, з досвіду вже знали, що сам я не дам собі ради? Але як таке могло статися, якщо вся моя "самостійна" подорож полягала в перельоті з одного вокзалу на другий, де мене мав чекати хтось із земного Адапту і де я мав всього-на-всього зустрітися з тією людиною в домовленому місці?

Щось трапилося. Почулися збуджені голоси. Я визирнув з крісла. За кілька рядів передо мною якась жінка відштовхнула стюардесу, яка повільно, автоматично (ніби від того, зрештою, не такого вже й сильного поштовху) позадкувала поміж кріслами. А та сама жінка репетувала: "Я не дозволю! Хай воно мене не торкається!" Обличчя тієї крикливої пасажирки я не бачив. Якийсь чоловік тримав її за руку і пропонував щось заспокійливе. Що означала ця сцена? Ніхто з пасажирів не звернув на неї уваги. Мною знову оволоділо почуття неймовірної відчуженості. Я підвів очі на стюардесу, яка зупинилася біля мене й усміхалася, як і раніше. Це не була посмішка обов'язкової зовнішньої люб'язності, якою прикривають роздратування. Вона не вдавала з себе спокійної, а справді була нею.

— Може хочете чогось випити? Прум, екстран, мор, сидр? — почувся мелодійний голос. Я заперечливо хитнув головою. Хотів сказати їй щось приємне, але спромігся лише на стереотипне запитання:

— Коли прибуваємо?

— За шість хвилин. А може б, ви з'їли що-небудь? Не мусите поспішати. Можна залишитися тут і після приземлення.

— Дякую, не хочу.

Вона відійшла. В повітрі, перед самим моїм обличчям, коло спинки переднього крісла, засвітився, наче виписуваний кінцем запаленої сигарети, напис: СТРАТО. Я нахилився, щоб розглядіти, звідки взявся цей напис, і здригнувся. Спинка мого крісла подалася вперед разом з моїми плечима, м'яко облягаючи їх. Я знав уже, що меблі реагують на кожну зміну положення тіла, але завжди забував про це. То було не дуже приємно — ніби хтось стежив за кожним твоїм рухом. Я спробував прийняти попередню позу, але, мабуть, зробив це надто енергійно. Крісло погано мене "зрозуміло" й розсунулося майже як ліжко. Я схопився. Що за біс! Більше витримки! Нарешті всівся. Літери рожевого СТРАТО затремтіли, й на їх місці стали інші: ТЕРМІНАЛЬ. Ніякого струсу, попередження, свисту. Нічого. Почувся далекий звук — наче хтось засурмив, подаючи сигнал, четверо овальних дверей в кінці проходів поміж сидіннями розчинилися, і досередини корабля увірвався глухий всепоглинаючий шум, схожий на шум моря. Голоси пасажирів, що підводилися із своїх місць, танули в ньому безслідно. Я все ще сидів, а люди виходили, їхні силуети миготіли на тлі зовнішніх вогнів зелено, бузково, пурпурово — наче справжній костюмований бал.

Коли всі вийшли, я встав. Машинально обсмикнув на собі светр. Якось дивно так, з пустими руками. Крізь відчинені двері потягло прохолодою. Я оглянувся. Стюардеса стояла в одному з відсіків, не доторкуючись до стіни плечима. На її обличчі застигла та сама привітна усмішка; тепер вона була спрямована до рядів порожніх крісел, які почали повільно згортатися, складатись, наче якісь м'ясисті квіти, — одні швидше, інші трохи повільніше — то був єдиний рух у цьому протяжному шумі, що плив крізь овальні отвори, нагадуючи відкрите море. "Хай воно мене не торкається!" Я раптом помітив у посмішці стюардеси щось недобре. Вже виходячи, промовив:

— До побачення...

— До ваших послуг.

Значення цих слів, таких незвичайних в устах молодої вродливої жінки, я усвідомив не відразу, бо вони наздогнали мене щойно тоді, коли я, одвернувшись від неї, виходив уже з корабля. Хотів був поставити ногу на сходинку, але її не виявилось. Між металевим корпусом корабля і краєм перону зяяла метрова щілина. Не сподіваючись потрапити в таку пастку, я незграбно стрибнув і втратив рівновагу. Вже в повітрі відчув, як знизу мене наче підхопив струмінь невидимої сили, проніс над порожнечею і м'яко опустив на білу еластичну поверхню, яка м'яко увігнулася. Певне, летючи, я мав не дуже розумний вираз обличчя, бо помітив кілька глузливих поглядів — а може, то мені тільки здалося? Я швидко повернувся й рушив уздовж перону. Ракета, якою я прибув, лежала в глибокому ложі, відділена від країв перону нічим не загородженою щілиною. Я ніби ненароком наблизився до щілини й знову відчув невидимий пружний повітряний струмінь, який не давав мені переступити за білий край. Хотів був шукати джерело тієї таємничої сили, але раптом схаменувся: я ж уже на Землі!

Мене підхопила хвиля пішоходів: підштовхуваний ними, я рушив уперед.

1 2 3 4 5 6 7