— Чи так розмагнітити йому пам'ять, щоб ошалів дорешти?
— Нізащо! — відказали вони. — Над нами не повинна тяжіти смерть короля. Нехай Розпорик подавиться власними бажаннями, хай його з'їсть і вб'є власна хтивість, тільки не ми!
— Гаразд, — відповів Хитріян, — тоді розставлю на нього сильця, сплетені зі снів. Спершу роздражню його принадою, щоб ухопив її і розсмакував. А коли це станеться, він уже сам прагнутиме уявних шаленств, а як увійде в сни, я його так задурю еротикою, що живим зі снів не повернеться!
— Добре, добре, — кажуть вони, — тільки не хвалися, кібернере, нам треба не слів, а дії, та такої, щоб Розпорик став королевбивцею, тобто вбивцею самого себе!
Кібернер Хитріян засів тоді за свою зловісну роботу і цілий рік працював, вимагаючи від королівського скарбника все нових брил золота, міді, платини й безлічі коштовних каменів. А коли Розпорик нетерпеливився, Хитріян запевняв його, що творить щось таке, чого, напевно, не має жоден монарх у світі!
Через рік з кібернерської майстерні урочисто винесли одну за одною три величезні шафи, які довелося поставити в передпокої особистих апартаментів короля, бо у двері вони не пролазили. Почувши стукіт і гупання носіїв, Розпорик вийшов і побачив попід стінами величезні, як замки, чотири сажні заввишки і два завширшки шафи, викладені коштовностями. Перша, яку називали ще Білою Скринею, була вся перламутрова, викладена осяйними альбітами, друга, чорна, як ніч, уся в агатах і моріонах, а третя, інкрустована рубінами і спінелями, мінилася червінню. Кожна шафа мала золоті ніжки у вигляді крилатих грифів, поліровані одвірки, а всередині електронний м'якуш, наповнений снами, які снилися самі собі, не потребуючи ні свідків, ані учасників. Король Розпорик дуже здивувався, почувши такі пояснення, і вигукнув:
— А що ж це ти, Хитріяне?! Чому, до лиха, шафам має щось снитися? Яка мені з того користь? І взагалі, звідки відомо, що їм таки щось сниться?
Тоді Хитріян, запобігливо вклонившись, показав Розпорикові ряди дірочок на одвірках шаф, що бігли згори вниз, з написами на перламутрових табличках, і здивований король прочитав: "Сон військовий з фортецями і дамами", "Сон про любчика-шурупчика", "Сон про лицаря Фиртана і прекрасну Рамольду, Гетерикову доньку", "Сон про кібермарини і кібермаринади", "Ложе королівни Гопсалі", "Сармата, чи гармата без пороху й кулі", "Сальто еротале, чи Амористична акробатика", "Солодкий сон в обіймах восьмипестливої Октопіни", "Перпетуум-аморобіле", "Трапезування олов'яними галушками в молодикову ніч", "Сніданок з дівчатами й музикою", "Як підбити сонце ватою, аби любо гріло", "Пошлюбна ніч королівни Недотепи", "Сон про шріт у черевику", "Про котяче", "Про боже ля", "Фруктові кіборгії для кіберів,воркую-чі грушки, компот з цикути й пишні спокусливки", "Як любилися синогорлиця з дочкогорлицею", "Сон сластолюбний, гуляшо-гулящий із потапцями", "Мона Ліза, або Лабіринт солодкої нескінченності".
Перейшовши до другої шафи, король почав читати: "Сни-дрімоти й ігри". А далі: "У шибеника й шибеницю", "В солене-перчене", "У Клопштока і критиків", "У давчинку-чередничку", "В пику", "У ковдрочку з дірочками", "В споглядачки", "В пику ще раз", "У змучені п'яти і сп'ячені мути", "В катехніку чи у стинанки й витинанки", "В чортівню", "В кібжоржину", "В комухляй", "В кібаядеру", "В кібернера і кібернантку", "В гурійські перегони". Хитріян, інженер душ, одразу ж пояснив королю, що кожен сон сниться сам собі тільки доти, поки хтось не встромить свого штекера, причепленого до годинникового ланцюжка, у відповідні дірочки. Тоді він так гарно під'єднується до шафового сну, що переживає цей сон як справжній, явний і реальний. Король Розпорик зацікавився, взявся за ланцюжок і знічев'я ввіткнув контактик до білої шафи під написом "Сніданок з дівчатами й музикою". Тільки-но він під'єднався, аж чує, що його хребет поростає колючками, ззаду прокльовуються величезні крила, руки й ноги розлазяться в розтоптані лаписька з пазурями, а з пащі, де стирчать у шість рядів ікла, валить сірчастий дим і полум'я. Він страшенно здивувався й хотів кахикнути, але з горла видобувся громовий рик, аж земля задвигтіла. Він здивувався ще дужче, ширше розплющив очі, освітив темряву власним вогненним подихом і побачив, що до нього несуть у зелених, як салат, паланкінах з фіраночками дівчат — по чотири в кожному, та таких запашних, що аж слинка котиться. Стіл уже накритий, тут перець, там сіль, отож король облизався, зручно вмостився і давай їх по черзі з паланкінів вилущувати, як горішки, аж очі йому туманилися від насолоди, а остання дівиця була така розкішна, така смачна, що він аж прицмокнув і погладив себе по животі, хотів був попросити ще, та тільки мигнуло, і він прокинувся. Дивиться — стоїть він, як і перед тим, у палацовому передпокої поруч з Архімудритом Хитріяном, а перед ним самосонні шафи виблискують коштовним камінням.
— Ну, як вам дівчата? — питає Хитріян.
— Та нічогенькі, але де музика?
— Та куранти в шафі заїло, — пояснив кібернер. — Може Ваша Королівська Величність схоче скуштувати іншого смачного сну?
А певне, королеві хотілося, але вже з іншої шафи. Отож він підійшов до чорної і підключився до сну під назвою "Про лицаря Фиртана і прекрасну Рамольду, Гетерикову доньку".
Дивиться — і бачить, що це, власне, романтично-електрична доба, а сам він, увесь закутий у крицю, стоїть у березовому гаю, а перед ним щойно переможений дракон. Далі — шумлять дерева, вітерець повіває і річечка тече. Глянув він на себе у воду і зрозумів, що саме він є Фиртаном, лицарем високої напруги, незрівнянним героєм. Усю історію свого лицарства мав написану на собі й пам'ятав її як власну. Забрало шолома повигинав йому своїми п'ястуками в передсмертних корчах фиртанічно переможений ним Морбідор. Завіси наколінників понадламував Кувенцит Дужобій, заклепки надплічників пообгризав, конаючи, Рипуць Мордавий, решітки в передсмертній агонії повгинав Монстерицій Грубіян, на гвинтах, налокітниках, клямрах, передніх і задніх застібках, з'єднаннях, засувках були сліди панцирних сутичок. Глянув на щит — а він весь у жужелиці від блискавок, зате плечі — чисті, як у дитини, бо досі нікому не показував спини у збройному герці! Сказати по правді, йому до цього було байдуже, бо від слави не було йому ні холодно, ні душно; проте, згадавши про Рамольду, він сів на коня й почав шукати її по всьому сні. Так доїхав до фортеці її батька, князя Гетерика. Задудніли під вершником і румаком колоди підйомного мосту, а сам князь вийшов назустріч з розкритими обіймами — привітати і провести до своїх покоїв.
Кортить лицареві до Рамольди, та не випадає так одразу питати. Тим часом старий князь розповідає йому, що в замку гостює чужий лицар, Винодур з роду Полімериків, фехтмайстер-еласт, котрий ні про що інше не марить, як тільки про поєдинок із самим Фиртаном. Аж ось і Винодур, гнучкий і гінкий, підійшов та й каже:
— Знай, що я прагну домогтися високонапружної Рамольди, з стегнами із живого срібла, персами, яких не намалює й діамант, і з магнетичним поглядом! Вона твоя суджена, але я викликаю тебе на смертельний двобій, аби з'ясувати, котрий із нас візьме з нею шлюб!
І кидає білу нейлонову рукавичку.
— Шлюб одразу ж після турніру! — додає батько-князь.
— Згода, — каже Фиртан, а Розпорик у ньому думає собі: "Мені що, після шлюбу візьму та відразу й прокинуся! Але чорти принесли цього Винодура!"
— Ще сьогодні, мій лицарю, — править своєї Гетерик, — зустрінешся на цій утоптаній землі з Полімеричним Винодуром, бій при смолоскипах. А тепер прошу відпочивати!
Розпорик у подобі Фиртана трохи занепокоївся, але що вдієш? Пішов до призначеного йому покою, а за хвилю чує — стук-стук у двері, і хильцем, бочком всувається стара кіберівниця, підморгує і каже так:
— Не бійся нічого, лицарю, ти здобудеш прекрасну Рамольду і ще сьогодні схилиш голову на її живосрібне лоно! Тільки про тебе мріє вона і вдень, і вночі! Одне затям: сміливо атакуй, нічого тобі Винодур не вдіє, ти переможеш!
— Легко сказати, моя кіберівнице, — відповідає лицар, — а коли щось вийде не так? Якщо я, скажімо, послизнуся чи не заслонюся вчасно? Не мені так легковажно ризикувати! А може, ти знаєш якісь надійні чари?
— Хи-хи-хи! — зарипіла стара. — Де там, крицевий пане! Нема таких чарів, та, зрештою, вони тобі й не потрібні зовсім, бо я добре знаю, що буде, і обіцяю, що ти й незчуєшся, як переможеш його!
— І все-таки з чарами було б певніше, — відповів їй лицар, — а надто уві сні. Але, стривай-но, чи тебе не Хитріян прислав, аби впевнити мене в собі?
— Не знаю я ніякого Хитріяна, — відказує кіберівниця, — і не знаю, про який сон ти говориш. Це ніякий не сон, а реальність, мій крицевий пане, і невдовзі переконаєшся в цьому, коли Рамольда поцілує тебе своїми магнетичними устами!
— Це дивно, — муркнув Розпорик і вже навіть не зауважив, що кіберівниця вийшла з кімнати так само тихенько, як і ввійшла. — Невже це не сон? Чомусь мені так здавалося. Сказала, що це наяву. Гм, важко вирішити, але обережність слід подвоїти!
А вже сурми сурмлять, уже чути ходу озброєних воїнів, галереї тріщать від натовпу, всі чекають одважних. Іде тоді Фиртан на арену, а йому коліна підгинаються, бачить, як солодко поглядає на нього прекрасна Рамольда, Гетерикова донька, але не до її принад зараз! На освітлену смолоскипами арену дитинця ступає Винодур, і ось, брязнувши, стялися мечі Тут уже Розпорик лякається не на жарт і будь-що-будь вирішує прокинутися. Старається, як тільки може, але зброя його міцно тримає, сон не відпускає, а ворог атакує! Щораз дужче лунає брязкіт зброї, вже Розпорикова рука мліє, але раптом його ворог скрикнув і показав зламаного меча. Лицар хотів кинутися на нього, але той вибіг з утоптаного кола, зброєносці подали йому іншого меча, а до Фиртана з натовпу глядачів виходить стара кіберівниця й шепоче на вухо:
— Крицевий пане! Коли ви опинитесь біля відчиненої брами, котра веде на міст, Винодур опустить меча, а ти тоді бий сміливо, це буде певним знаком твоєї перемоги!
Прошепотіла і зникла, а озброєний противник уже біжить з новим мечем. Б'ються, Винодур гатить, наче ціпами молотить, але згодом таки знесилів, став усе слабше відбивати удари, ось відслонився.