Відкинуто було принцип злочину, якого можна зректися, тимчасового божевілля, кратера, що ритмічно пульсує у суспільному порядку, і тепер усі ці сили мусять ходити в запрягу, тягти лямку, — відігравати ролі, до яких вони кепсько пристосовані, і тому ці сили, наче іржа, роз'їдають повсякденність, у прихованому вигляді вони є скрізь, хоча не здатні виявити себе не анонімно. Кожен з нас змалку тримається за обраний ним і дозволений суспільством власний шматок, що здобув consensus omnium , і цей свій шматок кожен доглядає, плекає, вдосконалює, дмухає на нього, щоб найкраще розвивався, і вдає з себе, будучи часткою, ціле — обрубок, який претендує на те, щоб його вважали цілісністю.
Скільки пам'ятаю себе, мені завжди бракувало породженого вразливістю етичного почуття. Я свідомо створив собі його замінник, однак мусив знайти для цього поважні мотиви, бо засновувати моральні принципи на порожнечі — все одно, що причащатися без віри. Певна річ, я не планував своє життя у такий теоретичний спосіб, як тут зображено, і заднім числом не підганяв під свої вчинки якихось правил. Я діяв завжди однаково, хоча спершу й несвідомо; про мотиви своїх учинків я здогадався пізніше.
Якби я вважав себе добрим від природи, то, мабуть, не здатний був би зрозуміти зло. Я думав би, що люди чинять зло завжди із наперед обдуманим наміром, тобто роблять те, що замислили, бо не знайшов би у своїй душі інших спонук для підлості. Але я знав більше, я знав водночас і власні нахили і те, що моєї провини тут нема, бо мене створено таким, який я є, не питаючи на це моєї згоди.
Мій розум ображало те, що один раб пригнічує іншого раба, аби задовольнити властиві їм обом інстинкти, один невинуватий завдає мук іншому такому ж, хоча існує шанс, хай незначний, успішного опору цьому насильству. Ми такі, які є, безнадійна справа піддавати сумніву своє "я", але коли з'являється найменший шанс протиставити себе незалежній від нас реальності, — то як же не скористатись з нього? Лише такі ухвали й такі дії і є винятково нашою, людською, властивістю, так само як можливість самогубства; це сектор свободи, в якому ми відкидаємо непрохану спадщину.
Тільки не кажіть, що я суперечу сам собі — тому, хто у кам'яному віці вбачав добу своїх найліпших втілень. Процес пізнання необоротний, і не можна повернутися у морок блаженного невідання. В ті часи я не мав би ніяких знань і не міг би їх здобути. А нині я повинен використовувати ті знання, якими володію. Невже ж, знаючи, що нас творив і формував випадок, я мав би бути слухняним виконавцем усіх велінь, що випадають нам у незліченних тиражах історичної лотереї?
Особливість мого principium humanitatis така, що якби його схотів застосувати хтось від природи добрий, то він змушений був би — згідно з настановою "перемогти власну натуру" — чинити зло, щоб утвердитись у своїй людській свободі. Тож мій принцип не надається для загального застосування, але я й не збирався знайти етичну панацею для всього людства — для цього нема жодних підстав. Несхожість, неоднаковість людей існує одвіку, отже, Кантів постулат про загальне право як про засаду вчинків окремої особи означає насильство над людською натурою і, підкоряючи властиві кожній особистості вартості зверхній щодо них культурі, чинить несправедливість. Я зовсім не наполягаю на тому, що нібито кожний тільки такою мірою є людиною, якою зміг сам приборкати в собі чудовисько. Я виклав суто особисті погляди, свою власну стратегію, яка, зрештою, нічого в мені не змінила. Ще й тепер першою моєю реакцією на звістку про чиєсь нещастя буває іскра задоволення, і таких душевних порухів я вже навіть не намагаюся притлумлювати, бо знаю, що не діткну того місця, де й досі живе той тваринний сміх. Але все ж я відповідаю опором і дію всупереч собі тому, що можу так робити.
Якби я справді мав намір написати автобіографію, котра, якщо зіставити її з томами на полиці, виявилася б антибіографією, я не повинен був би виправдовуватися за ці визнання. Але моя мета інша. Випадок, який я хочу змалювати, зводиться до того, що людство зіткнулося з чимось невідомим, висланим у зоряний морок істотами, котрі не належать до роду людського. Як перша в історії, ситуація досить-таки серйозна, отже, виникла потреба докладнішого, ніж прийнято, з'ясування, — хто, власне, репрезентував людство у цій зустрічі. Тим паче, що ані моєї геніальності, ані математики виявилося не досить, аби ця зустріч не дала отруєних плодів.
І
Про проект MAVO (Master's Voice ) існує величезна література, ширша й набагато різнорідніша, ніж про Манхеттенський проект. Коли його розсекретили, Америку й весь світ затопила така щедра повінь статей, праць і монографій, що бібліографія на цю тему являє собою чималий том завгрубшки як енциклопедія. Офіційну версію викладено у доповіді Белойна, яку "Амерікен Лайбрері" видала згодом десятимільйонним тиражем; квінтесенцію цієї доповіді вміщено у восьмому томі "Encyclopedia Americana". Про Проект писали також ті, хто працював у ньому на головних посадах, — С. Раппопорт ("Перша спроба міжзоряного зв'язку"), Т. Ділл ("Голос Неба" — я був свідком"), Д. Протеро ("Фізичні аспекти Проекту MAVO"). Ця остання праця, що належала перу мого вже покійного друга, є однією з найдокладніших, хоча, власне, її слід віднести до спеціальної літератури, яка з'являється там, де об'єкт дослідження цілком відчужений від його дослідників.
А от історичних праць надто багато, щоб можна було їх перелічити. Монументальною є чотиритомна "Хроніка 749-и днів" фахівця з історії науки Вільяма Енджерса. Вона вразила мене своєю скрупульозністю; адже Енджерс знайшов усіх колишніх співробітників Проекту і виклав їхні погляди, але я не дочитав його працю до кінця — як на мене, це так само неможливо, як прочитати телефонний довідник.
Окремий розділ становлять не фактографічні книжки, а різноманітні інтерпретації Проекту, від філософських і теологічних аж до психіатричних. Читання таких публікацій завжди викликало в мене роздратування і нудьгу. Напевне, не випадково, що найбільше подробиць повідомляли про Проект ті, хто не мав до нього безпосереднього стосунку.
Це нагадує відмінність у ставленні до гравітації чи електронів фізиків і просто культурних людей, котрі читають популярні книжки. Таким людям здається, що вони розуміються на справах, про які фахівці навіть говорити не зважуються. Інформація не з перших рук завжди справляє враження точної на відміну від тієї, сповненої пропусків і неясних місць, яка є в розпорядженні вчених. Автори праць про MAVO, котрі вважали себе інтерпретаторами, намагались, як правило, увібгати одержану ними інформацію у тісні рамки своїх переконань, безпардонно й без вагань відкидаючи все те, що не влізало. Деякі з цих книжок можуть навіть викликати захоплення винахідливістю їхніх авторів. Але подібні книжки з часом непомітно переходять у різновид літератури, який можна назвати графоманією на теми Проекту. Науку від самих її витоків завжди оточувала аура псевдонауки, що струмувала з голів різних недоумків, тож немає нічого дивного, що MAVO як безпрецедентне явище викликав бурхливе бродіння схибнутих умів, яке увінчалося появою низки релігійних сект.
Кількість інформації, необхідної для того, щоб хоча б у загальних рисах орієнтуватись у проблематиці Проекту, значно перевищує можливості місткості мозку будь-якої окремої людини. Проте необізнаність, вгамовуючи запал розважливих людей, анітрохи не стримує дурнів, отож в океані друкованої продукції, яку породив "Голос Неба", кожен може відшукати те, що йому найбільше до смаку, особливо коли йому не надто йдеться про істину. Зрештою, про Проект писали дуже поважні особи. "Нове Одкровення" шановного Патріка Гордінера, принаймні, логічне й ясне, чого не скажеш про "Антихристів лист" превелебного Бернарда Пігнена, бо святий отець звів MAVO до демонології (заслуживши тим самим nihil obstat у своїх церковних можновладців), а його остаточну поразку приписав заступництву провидіння. Припускаю, що це пішло, мабуть, від Пана Мух, назви, жартома вигаданої співробітниками Проекту, яку отець Пігнен сприйняв поважно, зовсім як дитина, котра гадає, що астрономи, дивлячись у свої телескопи, читають назви зірок і планет, написані на них.
Що вже говорити про безліч сенсаційних версій, які нагадують загорнуті в целофанову плівку заморожені страви, готові до негайного споживання, наче аж пережовані, а проте набагато приємніші на вигляд, аніж на смак. Їхні ті самі складові частини присмачені щоразу іншим, але завжди навдивовижу яскравим соусом. Так, шпигунсько-політичним соусом присмачив свою серію репортажів журнал "Лук" (приписавши мені слова, яких я ніколи не говорив), у "Нью-Йоркері" смак публікацій був тонший, бо до них додали певні філософські екстракти, а от у "Правдивій історії MAVO" доктор медицини В. Шейпер подав версію подій з погляду психоаналітика, з якого випливало, нібито людьми Проекту керувало лібідо, протиприродно викривлене проекціями найновішої, космічної, міфології сексу. До того ж, доктор Шейпер, як виявилося, має точні дані про сексуальне життя космічних цивілізацій.
Я не можу втямити, чому людям, що не мають шоферських прав, забороняється їздити по дорогах, а тим часом на полиці книгарень потрапляє хтозна-скільки книжок, написаних особами, яким бракує звичайної порядності, — не кажучи вже про компетентність. Інфляція друкованого слова залежить, певна річ, від експоненціального зростання кількості тих, хто пише, але однаковою мірою — й од видавничої політики. Дитинству нашої цивілізації властиве було таке становище, коли читати й писати вміли тільки окремі високоосвічені особи, і подібний критерій діяв також після винаходу друку, а якщо навіть і видавалися праці дурнів (а цього неможливо, мабуть, цілком уникнути), то їхня загальна кількість не була астрономічною, як тепер. Нині у купах мотлоху губляться цінні публікації, бо вартісну книжку легше відшукати з-поміж десяти кепських, аніж тисячу їх — з-поміж мільйона. Та й неможливо до того ж уникнути явища псевдоплагіату — мимовільного повторення чужих, але не відомих саме цьому авторові думок.
Я теж не певен, чи те, про що я пишу, не повторює вже написаного кимось іншим.