Несподівано, нас залишилося тільки двоє. Тепер я зрозумів, чому четверговий сказав, що п'ятничний забрав у нього скафандр: за цей час я сам став четверговим, — це у мене його забрав п'ятничний. Я не думав так просто здаватися. "Почекай, я тобі покажу", — подумав я, вибіг в коридор, звідти в реакторний відсік, де озброївся важкою залізною палицею, що слугувала мішалкою для атомного казана. Не гаючи ні хвилини, я помчав до каюти. П'ятничний був у скафандрі, тільки шолома ще не встиг надіти.
— Знімай скафандр! — грізно крикнув я, стискаючи палицю.
— І не подумаю.
— Знімай, кажу тобі! — На мить я завагався.
Мене не дуже бентежило, що у нього не було ні синця під оком, ні гуль на лобі, як у того п'ятничного, що булькотів у ванній, — я зрозумів, що саме так і повинно бути. Той п'ятничний тепер уже напевно став суботнім, а можливо, навіть незабаром стане недільним, а присутній тут п'ятничний недавно був четверговим, в якого я перетворився опівночі, — по низхідній кривій петлі часу я наближався до місця, де п'ятничний, ще непобитий, повинен був перетворитися у побитого п'ятничного. Але ж він сказав, що його понівечив недільний, а його поки ніде не було — в каюті ми були удвох, він і я. Раптом у мене промайнула блискуча ідея.
— Знімай скафандр! — гаркнув я грізно.
— Четверговий, відчепися! — закричав він.
— Я не четверговий! Я недільний! — заволав я, кидаючись у бійку.
Він спробував опиратися, але черевики у скафандра дуже важкі, і поки він піднімав ногу, я встиг ударити його палицею по голові. Зрозуміло, не занадто сильно, адже, в майбутньому, перетворившись з четвергового на п'ятничного, я сам отримаю по лобі — тож проламувати самому собі череп мені зовсім не хотілося. П'ятничний впав і, застогнавши, схопився за голову, а я грубо стягнув з нього скафандр. Похитуючись, він пішов у ванну, бурмочучи: "Де вата… де свинцева примочка?.." — тим часом я вдягав трофей за який ми так вперто боролися. Раптом я помітив ногу, що стирчала з-під ліжка. Вставши на коліна, я зазирнув туди. Під ліжком лежав чоловік, який похапцем намагався впоратися з чавканням і плиткою молочного шоколаду, яку я залишив на чорний галактичний день; негідник так поспішав, що їв шоколад разом зі шматочками фольги, що виблискували у нього на губах.
— Облиш шоколад! — заволав я, смикаючи його за ногу. — Ти хто такий? Четверговий?..
— запитав я вже тихіше, охоплений раптовою тривогою: можливо, я ось-ось стану п'ятничним і мені дістануться побої від самого себе?
— Я недільний, — процідив він крізь зуби.
Мені стало ніяково. Або він брехав, і тоді це не мало значення, або говорив правду — у такому разі перспектива отримання гуль була неминуча: адже це недільний побив п'ятничного. П'ятничний сам мені про це сказав, а я, прикинувшись недільним, стукнув його палицею. Але, подумав я, якщо навіть він бреше, що він недільний, то, у всякому випадку, можливо, він пізніший, ніж я, а раз так — пам'ятає все, що пам'ятаю я, отже, він вже знає, як я обдурив п'ятничного, і тому може надути мене аналогічним чином, — те, що було моєю військовою хитрістю, для нього просто спогад, яким можна скористатися. Поки я розмірковував, як бути, він доїв шоколад та виліз із-під ліжка.
— Якщо ти недільний, де твій скафандр?! — вигукнув я, що осяяний новою думкою.
— Зараз він у мене буде, — сказав він спокійно, і тут я помітив палицю в його руці… а потім побачив сильний спалах, немов вибухнули десятки зір одночасно, та знепритомнів.
Прокинувся я, сидячи на підлозі у ванній, в яку хтось ломився. Я почав оглядати синці і гулі, гуркіт в двері не стихав: це був середовий. Я показав йому мою голову, прикрашену гулями, він пішов з четверговим за інструментами, потім почалася гонитва, бійка за скафандр; нарешті, я якось пережив цей бедлам і суботнім ранком вліз під ліжко, у пошуках моєї омріяної шоколадки. Хтось потягнув мене за ногу, коли я доїдав останню плитку, знайдену під сорочками; це був я, не знаю вже, з якого дня, але про всяк випадок я стукнув його палицею по голові, зняв з нього скафандр і вже збирався одягнутися, як ракета увійшла до нового вихору.
Коли я опам'ятався, каюта була набита людьми. Пересуватися по ній було майже неможливо. Як виявилось, всі вони були мною з різних днів тижнів, місяців, а один, здається, навіть з майбутнього року. Багато було побитих, з синцями, а п'ятеро з присутніх були в скафандрах. Але замість того щоб негайно вийти назовні і полагодити пошкодження, вони почали сперечатися, лаятися, торгуватися і сваритися. Вони з'ясовували, хто кого побив і коли. Положення ускладнювалося тим, що вже з'явилися дообідні і післяобідні, я почав побоюватися, що, якщо так триватиме, я розмножусь на хвилинних і секундних. Окрім того, більшість присутніх безсоромно брехали, і я до цих пір не знаю кого я бив насправді і хто бив мене в трикутнику четверговий — п'ятничний — середовий, якими я був по черзі. Саме тому, що я сам брехав п'ятничному, ніби я недільний, мене побили на один раз більше, ніж належало за розкладом. Я навіть подумки не хочу повертатися до тих сумнозвісних подій. Людині, яка цілий тиждень давала собі в пику — пишатися нема чим.
Сварки продовжувалися. Мене охоплював відчай через безглузду втрату часу. Ракета, тим часом, мчала наосліп, час від часу, потрапляючи в гравітаційні вихори. Врешті-решт ті, що були в скафандрах, побилися з іншими. Я намагався хоч якось втихомирити цей хаос, і нарешті, після нелюдських зусиль мені вдалося організувати щось подібне до зборів. Головою проголосили вихідця з майбутнього року, як найстаршого.
Потім ми вибрали облікову комісію, погоджувальну раду і редакційну комісію, а четверо з майбутнього місяця взялися за охорону порядку. Наступний негативний вихор зменшив наші ряди наполовину. Замість того, щоб висунути кандидатів на ремонт керма, нам довелося змінювати регламент. Карта прогнозувала наближення до чергових вихорів, які звели б нанівець досягнуті успіхи. Ситуація не тішила: то зникали вже вибрані кандидати, то знову з'являлися вівторковий і п'ятничний з обмотаними рушниками головами і починали традиційні скандали… Після проходу через величезний позитивний вихор ми опинилися в такій собі рукавичці, що от-от трісне. Найгірше було те, що часові відстані збільшувалися — я побачив себе в ролі діда і згадав себе хлопчиськом.
Чесно кажучи, я не знаю, чи був я все ще недільним або вже понеділковим. Втім, це все одно не мало ніякого значення. Перелякані діти плакали і кликали маму; голова — Тихий з майбутнього року — лаявся як швець, тому що Тихий з середи, який в марних пошуках шоколаду заліз під ліжко, укусив голову комісії за ногу, коли той наступив йому на палець. Поміж сивих голів і дитячого лементу — я втратив будь-яку надію на хепі енд. Між сто сорок другим і сто сорок третім вихорами я запропонував моїм клонам анкету; але виявилось, що багато хто з присутніх безсоромно бреше. Навіщо — одному Богові відомо; можливо, атмосфера, що панує на кораблі, остаточно збила їх з пантелику. Шум і галас були такі, що доводилося кричати. Раптом, одному з торішніх Іонів прийшла в голову вдала ідея про те, щоб найстарший з нас розповів історію свого життя; ми сподівалися саме так дізнатися хто ж полагодить кермо. Адже найстарший вміщав в своєму досвіді досвід всіх присутніх з різних місяців, днів і років.
З цим проханням ми звернулися до сивого діда, який, трохи невпевнено, стояв біля стіни. Він почав довго і детально розповідати нам про своїх дітей і онуків, а потім перейшов до космічних подорожей — за свої, мабуть, дев'яносто років, він здійснив їх чимало. Про те, що відбувалось зараз, єдине, що нас цікавило, старий не пам'ятав і був настільки самовпевненим, що не хотів признаватися у склерозі, а все торочив про своїх онуків і численні ордени; ми не витримали, накричали на нього і веліли замовкнути.
Після двох наступних вихорів натовп значно порідшав. Після третього не лише стало вільніше, а й зникли всі у скафандрах. Залишився тільки один порожній скафандр. Ми гуртом повісили його в коридорі і продовжували засідати. Після нової бійки за цей цінний експонат, ракета увійшла до чергового вихору, а потім спорожніла.
Я сидів на підлозі, з припухлими очима, на диво в просторій кімнаті, серед розбитих меблів, обривків одягу і роздертих книг. Підлога була встелена бюлетенями для голосування. Карта повідомила, що я вже минув зону гравітаційних вихорів. Втративши надію на дуплікацію, а значить, і на усунення дефекту, я впав у повний відчай.
Визирнувши, через деякий час, в коридор, я із здивуванням побачив, що скафандр зник. Туманно, я почав пригадувати — перед останнім вихором двоє хлопчиськ крадькома вислизнули з каюти. Невже вони вдвох влізли в один скафандр?! Спантеличений, я кинувся до керма. Їм вдалося! Поки ми безпросвітно сперечалися — хлопчаки займалися ділом! Ймовірно, один засунув руки в рукави скафандра, а інший — у штанини; так вони змогли одночасно тримати два ключі. Порожній скафандр я знайшов за люком. Я вніс його до ракети немов реліквію, відчуваючи безмежну подяку тим відважним хлопчиськам, якими я був так давно!
Так завершилась одна з найдивовижніших моїх пригод. І саме завдяки сміливості і розуму тих дітей, я зміг написати ці рядки.
Потім казали, що цю історію я вигадав, а злостивці поширювали мерзотні плітки, ніби я такий собі пияк, і ретельно приховуючи це на Землі, грішу протягом довгих років космічних подорожей. Одному Богові відомо, які ще плітки розповсюджували із цього приводу, але такі вже люди: вони охочіше повірять у найнеймовірнішу нісенітницю, ніж у справжні факти, які я дозволив собі тут викласти.