Прерія

Джеймс Фенімор Купер

Сторінка 3 з 77

Як ти гадаєш, скільки звідси до Великої ріки?

— Олень, за яким женуться собаки, пробіжить не менше п'ятисот стомливих миль, перш ніж остудить свої боки в Міссісіпі.

— А як називається цей край?

— Як називається місцина, — промовив старий, урочисто показуючи вгору, — де ти бачиш он ту хмару?

Переселенець глянув на нього так, ніби нічого не зрозумів і запідозрив, що його беруть на кпини, але сказав лише:

— Здається мені, ти тут такий самий новачок, як і я, а то чого б це ти відмовився допомогти подорожньому порадою: слова коштують недорого, а часом здружують людей.

— Порада — не подарунок, а борг, що його старий повертає молодому. Що ти хочеш знати?

— Де я можу зупинитися на ночівлю? Мені байдуже про їжу й постіль, але бувалі мандрівники, як-от я, знають ціну свіжій воді й добрій паші для худоби.

— Тоді йди за мною — матимеш і те, й друге. А більше в цій голодній прерії я навряд чи можу щось запропонувати.

Так промовляючи, старий напрочуд легко, як на його вік, завдав собі на спину важку рушницю і, не додавши й слова, повів усіх через пологий горб у сусідню уголовину.

РОЗДІЛ II

Сюди шатро! Я нині тут ночую.

А завтра де? Ат, байдуже мені.

Шекспір. Річард III

Незабаром подорожні побачили звичайні й безпомилкові ознаки того, що необхідне для ночівлі місце зовсім близько. На схилі горба вибивалося чисте дзюркотливе джерело, яке зливалося з кількома такими самими джерельцями; разом вони утворювали потічок, і шлях його у прерії можна було простежити на багато миль по кущах і траві, що росли в тих місцях, куди сягала волога. Саме туди і йшов незнайомець, а коні охоче тягли фургони слідом, інстинктивно відчуваючи, що скоро попасуться й відпочинуть.

Дійшовши до місця, яке, на його думку, годилося для ночівлі, старий зупинився, дивлячись на переселенців, ніби питав, чи все тут є, що їм треба. Ватажок теж поглянув на нього, мовляв, зрозумів, і як завжди мляво й повільно обвів улоговину поглядом знавця.

— Так, це, мабуть, підійде, — нарешті сказав він, задоволений, очевидно, оглядинами. — Хлопці, сонце сіло, ворушіться!

Юнаки скорилися, але досить своєрідно. Наказ — бо слова ці прозвучали як наказ — вислухано поштиво, та ніхто не кинувся його виконувати. Щоправда, дві чи три сокири впали на землю, але їхні власники все ще байдуже поглядали навкруги. Тим часом ватажок, який, певне, звик до вдачі своїх синів, скинув з плечей вантаж і рушницю, а тоді спокійно почав розпрягати коней разом з чоловіком, про якого ми вже згадували і який недавно так поквапливо хапався за рушницю.

Аж ось старший син важкою ходою ступив наперед і без видимих зусиль по самісінький обух увігнав сокиру в м'який стовбур тополі. Якусь хвилину він стояв, роздивляючись наслідки свого удару, наче велетень, що зневажливо спостерігає жалюгідні спроби карлика опиратися. Тоді, вправно і навіть елегантно підносячи сокиру над головою, як досвідчений воїн-рубака свою благороднішу, але не таку корисну зброю, він швидко перерубав стовбур і змусив високу верхівку впасти йому до ніг. Решта чоловіків з лінивою цікавістю спостерігали його дії. Та коли дерево простерлося на землі, це стало ніби сигналом до загальної атаки, і всі разом заходилися коло роботи. З майстерністю, що подивувала б необізнаного спостерігача, вони розчистили від лісу потрібне їм місце так добре і майже так само швидко, як коли б тут промчав ураган.

Незнайомець мовчки, але уважно дивився на їхню роботу. Щораз, як ще одне дерево падало, із свистом розтинаючи повітря, він сумно поглядав угору, на новий просвіт у небі, й нарешті відвернувся, з гіркою посмішкою щось пробурмотівши собі, ніби вважав за негідне висловлювати своє невдоволення вголос. Потім, пробравшись крізь юрбу жвавих, клопітливих дівчаток, що вже розпалили веселе багаття, старий зосередив свою увагу на ватажкові переселенців та його похмурому помічникові.

Удвох ті вже розпрягли коней, що відразу почали жадібно общипувати рясне соковите листя з гілля зрубаних дерев, і тепер поралися коло фургона — того самого, вміст якого дбайливо ховали від стороннього ока. Хоч у цьому фургоні, як і в інших, було тихо й ніхто в ньому наче не їхав, чоловіки, взявшись за колеса, відкотили його трохи далі, на сухий пагорбок на узліссі. Потім вони принесли сюди кілька жердин, які, мабуть, не вперше вживалися для такої мети, і глибоко встромили їх у землю товстими кінцями, а тонкі припасували до ободів, на яких трималася парусина, що вкривала фургон. Тоді витягли решту парусини з боків фургона, де вона лежала великими складками, напнули її на жердини, а краї прикріпили кілочками до землі; таким чином утворився досить просторий і дуже зручний намет. Оглянувши свою роботу зірким, прискіпливим оком, де розправивши складку, а де глибше забивши кілочок, чоловіки за дишель потягли з намету фургон, поки він опинився назовні, вже без покрівлі й вантажу, — тільки трохи легких меблів лишилося в ньому. Ватажок зняв їх і сам заніс до намету, ніби входити туди було привілеєм, на який не мав права навіть його найближчий друг.

Цікавість — така пристрасть, якої самотність не притлумлює, ба навіть розпалює, і старий житель прерій мимохіть піддався їй, стежачи за цими загадковими приготуваннями. Він підійшов до намету й хотів був розсунути парусину, явно бажаючи подивитися, що там усередині, коли це чоловік, що недавно замірявся його вбити, схопив старого за руку й брутально відштовхнув од уподобаного ним місця.

— Є чесне правило, приятелю, — сухо сказав він, погрозливо дивлячись на старого, — іноді воно й рятівне: "Не пхай свого носа, куди не слід".

— В цю пустку люди рідко привозять щось таке, що треба ховати, — відповів старий, ніби хотів виправдатися, та не знав, як це зробити. — Я не мав на думці нічого лихого, просто хотів подивитися на ваші речі.

— По-моєму, люди взагалі рідко сюди забиваються. Край нібито старий, але, як на мене, не надто вже й заселений.

— Ця земля, гадаю, не старша за все інше, створене богом. А щодо людей, то ти правду кажеш. Я багато місяців, поки от вас зустрів, не бачив обличчя такого ж кольору, як моє. Кажу ще раз, друже: я не замишляв нічого поганого, лише подумав, що за цією парусиною побачу щось таке, що нагадає мені давні часи.

Закінчивши це нехитре пояснення, незнайомець покірно відійшов, як людина, що осягнула глибокий смисл закону, за котрим всяк має право спокійно, без докучливого втручання сторонніх, розпоряджатися своїм майном. Це корисне й справедливе правило він теж, мабуть, засвоїв разом із звичкою до свого самотнього життя. Ступивши кілька кроків до невеликого табору переселенців, — бо місцина й справді скидалася тепер на табір, — він почув, як ватажок крикнув своїм дужим, хриплим голосом:

— Еллен Уейд!

Уже знайома читачеві дівчина, що разом із старою та її дочками поралася біля вогню, схопилася на рівні й слухняно кинулась на цей оклик; промчавши, наче молода лань, повз старого, вона миттю щезла за запоною таємничого намету. Ані те, що вона так раптово зникла, ані клопоти з наметом, здавалося, не викликали в решти і найменшого подиву. Юнаки, закінчивши рубати дерева, покинули сокири і своїм звичаєм ліниво й незворушно взялися за іншу роботу: хто завдавав корм худобі, хто важким товкачем товк у ступі кукурудзу на вечерю, а двоє чи троє клопоталися біля інших фургонів, відкочуючи їх і розставляючи так, щоб утворити хоч якийсь заслін навколо незахищеного табору.

Незабаром усі впорались, а що прерію вже огортала пітьма, то сварлива господиня, яка, тільки-но зупинились на спочинок, ревно підохочувала своїх ледаркуватих синків, тепер голосно, не побоюючись, що її хтось може почути здалека, сповістила, що вечеря готова і чекає зголоднілих. Хоч би які були інші риси характеру жителів окраїн, але негостинні вони бувають рідко. Зачувши різкий голос дружини, переселенець оглянувся навкруги, шукаючи незнайомця, і запропонував йому почесне місце за вечерею, до якої всіх так безцеремонно покликали.

— Спасибі, друже, — відповів старий на грубувате запрошення підсісти ближче до повного казана. — Дякую від щирого серця. Я сьогодні вже попоїв, і того мені вистачить, бо я не з тих, хто риє собі могилу зубами. Та коли ти так бажаєш, я охоче посиджу з вами — давненько мені не доводилося бачити, як їдять свій хліб люди одного зі мною кольору шкіри.

— Значить, ти давно вже оселився в цьому краї, — більше ствердив, ніж запитав, ватажок, набиваючи рот смачною кукурудзяною кашею, яку приготувала його відворотна, але вправна дружина. — Там, на сході, нам казали, що тут не дуже й багато поселенців. І я бачу, що загалом так воно і є, — після канадських торговців на Великій ріці ти перша біла людина, яку я зустрів, пройшовши добрих п'ятсот миль, коли вірити твоїм підрахункам.

— Хоч я й живу в цьому краї вже кілька років, та навряд чи можна назвати мене поселенцем. Я не маю постійного житла й рідко залишаюся більш як на місяць на тому самому місці.

— Мисливець, чи що? — вів далі переселенець, скоса поглядаючи на одяг свого нового знайомця. — Для такої роботи рушничка в тебе не дуже, га?

— Вона стара, як і її господар, час уже на спочинок, — мовив старий і подивився на свою рушницю з дивною сумішшю любові й жалю в погляді. — Зізнаюсь, не дуже вона мені й потрібна. Ти помилився, друже, я не мисливець — я всього лиш трапер[5].

— Коли ти справжній трапер, то, значить, і мисливець, — в тутешніх місцях ці промисли не дуже розрізняють.

— Так, на сором тому, кому ще до снаги полювати! — відказав трапер, якого ми далі так і називатимемо, згідно з його ремеслом. — Понад п'ятдесят років я блукав пущами з рушницею й ні разу не поставив пастки навіть на птицю, що літає в небі, а про звіра, що має лише ноги, вже й казати годі.

— Про мене — яка тут різниця: добувати шкури рушницею чи капканом, — докинув похмурий товариш ватажка. — Земля створена нам на потребу, отже, для нас і всяка твар на землі.

— Щось у тебе обмаль пожитків як на людину, що зайшла так далеко, — безцеремонно урвав похмурого ватажок, чомусь бажаючи перевести розмову на інше. — Може, хоч із шкурами тут краще?

— Мені в мої літа багато не треба, — спокійно відповів трапер. — Харчі та одяг — оце й усе. А те, що ти називаєш "пожитками", мені й зовсім ні до чого, — хіба щоб час від часу обмінювати на ріг з порохом та шматок свинцю.

— Виходить, ти родом нетутешній, приятелю, — вів далі переселенець, завваживши собі, що старий не зрозумів двозначного слівця "пожитки", яке в його краях уживалося в значенні "багаж" чи "майно".

— Я народився біля моря, але більшу частину життя перебув у лісах.

Тепер усі дивилися на нього, як звичайно дивляться на те, що викликає загальну цікавість.

1 2 3 4 5 6 7