У ті часи навіть впливові особи брали в свої сани людей, що брели пішки через сніги, отже пояснення те цілком задовольнило Річарда. Він уважно вислухав негра, а тоді сказав:
— Ну, якщо хлопчину ще не зіпсували жителі Темплтона, то, мабуть, він і справді скромний молодик. А що наміри він мав добрі, то я про нього подбаю… Може, він шукає земельну ділянку… Стривай, а може, він шукає звіра? Може, він мисливець, га, Аггі?
— Е-е… так, маса Річард, — відповів негр, збентежившись. Річард виконував у маєтку всі екзекуції, і тому негр боявся його дужче, ніж судді. — Здається, мисливець…
— Мав він якийсь клунок чи сокиру?
— Ні, сер, тільки рушницю.
— Рушницю! — вигукнув Річард, помітивши занепокоєння негра, яке вже поступилося жахові. — Та це ж він убив оленя, їй-бо! Я ж бо знаю, що Мармедюкові нізащо не вбити оленя на бігу… То як це все було, Аггі? Розповідай мерщій, а я вже подбаю, щоб Мармедюкові смакувала його оленина! То як було, Аггі? Хлопець підстрелив оленя, а суддя його купив, еге ж? І повіз хлопця до себе, щоб розплатитися?
Настрій Річарда від цього відкриття настільки поліпшився, що страхи негра трохи розвіялись, і він знову згадав про панчоху Санта Клауса. Ковтнувши повітря, він видавив із себе:
— Рани ж то дві, сер…
— Не бреши, чорна пико! — заволав Річард, з батогом підступаючи до негра. — Кажи правду, бо відшмагаю!
Промовляючи так, Річард повільно піднімав правицю, в якій тримав батіг, а пальцями лівої руки перебирав ремінь. Агамемнон повернувся до нього одним боком, потім другим і, не вподобавши жодної з цих позицій, скорився. В кількох словах він розповів про перебіг подій, благаючи Річарда захистити його від гніву судді.
— Звичайно, звичайно, — запевнив той, задоволено потираючи руки. — Ти тільки мовчи, а я вже якось залагоджу цю справу з Дюком! Я хотів був покинути оленя тут, щоб Мармедюк сам потурбувався про нього, але ні! Хай-но він нахвалиться досхочу, а тоді вже я виведу його на чисту воду! Ану, поспішай, Аггі, я ще маю перев'язати рану тому хлопчині, бо наш янкі-лікар[17] нічого не тямить у хірургії — якби я не підтримував ногу Міллігана, він би не зміг її відтяти!
Річард уже знову сидів на своєму табуреті, Аггі — позад нього, і вони рушили у зворотну путь. Коні бігли швидким клусом, а кучер, раз у раз повертаючись до Аггі, теревенив, — недавню короткочасну пересварку було забуто, і між ними знову панувала сердечна злагода.
— Отож, маємо докази, що коней повернув я, бо хіба ж може поранений у праве плече дати раду таким упертим чортам? Я зразу це знав, тільки не хотів сперечатися з Мар-медюком… А, ти кусатися, тварюко! Но, коненята, но! Так, значить, і старий Натті тут приплутався, — куди краще! Ну-ну, тепер уже Дюк не буде кпити з мого оленя… Значить, суддя бабахнув із двох цівок, а поцілив лише в бідолашного хлопця, що стояв за сосною! Я таки мушу допомогти тому шарлатанові витягти картечину з його рани.
Так Річард з'їжджав з гори: бубонці дзвеніли, він молотив язиком, аж доки сани в'їхали в селище, а тут уже він думав лише про те, як би похизуватися своїм возійським мистецтвом перед жінками й дітьми, що обліпили всі вікна, видивляючись на приїзд свого пана та його дочки.
РОЗДІЛ V
Натаніелю куртка не готова, сер,
І в Габріеля не підшиті черевики;
Для шапки Пітера немає фарби,
А шпага Вальтера застрягла в піхвах, —
Лиш Ралф, Адам і Грегорі готові.
Шекспір, "Приборкання непокірної"
Біля підніжжя гори звивиста дорога виходила на пологий схил, а тоді під прямим кутом повертала до селища. Над бистрим потічком, про який ми вже згадували, був зведений міст із тесаних "колод, примітивність і розміри якого свідчили як про вартість праці, так і про надмір матеріалу. Цей потічок, темні. води якого мчали у вапняковому річищі, був не чим іншим, як одним із витоків Саскуеханни — річки, до якої простягав привітну руку сам Атлантичний океан. Саме тут гарячий четверик Джонса наздогнав спокійніших коней наших подорожан. Проминули пагорбок, і Елізабет опинилася серед неоковирних будинків селища. Вулиця була не дуже широка, дарма що за нею, скільки сягало око, розляглися десятки тисяч акрів, заселених лише лісовою живністю. Але так вирішив її батько, і так хотіли поселенці. Їм надзвичайно подобалася ця дорога, що нагадувала про Старий Світ; а містечко, хай навіть у нетрях, — це ж і є цивілізація! Вулиця, як називали цю частину дороги, в ширину мала футів сто, але для проїзду місця лишалося набагато менше. Обабіч громадилися і день у день росли стоси дров, дарма що в кожному домі палав яскравий вогонь.
Коли сани судді після зустрічі з Річардом знову рушили, Елізабет замилувалася величезним диском сонця, що тонуло є а горами, а по ньому повільно повзла тінь сосни. Проте останні промені ковзали по тому схилу, де була Елізабет, освітлюючи берези, гладенька блискуча кора яких своєю біли-кою змагалась із засніженими горами. Темні силуети сосон чітко окреслювалися навіть у глибині лісу, а стрімкі бескиди, на яких не тримався сніг, блищали, наче прощально усміхалися призахідному світилу. З кожним порухом саней, що з'їжджали в долину, Елізабет помічала, як день лишається позаду. В холодний морок долини не потрапляли навіть ці бездушні, хоч і яскраві промені грудневого сонця. Щоправда, на вершинах гір східного пасма ще грали ледь помітні відблиски, поступово, згасаючи в хмарах і вечірньому тумані, але замерзле озеро вже занурилося в сутінь; обриси будівель стали розпливчасті, похмурі; лісоруби із сокирами на плечах квапилися додому в передчутті довгого зимового вечора біля веселого вогнища, дрова для якого вони заготовили власними руками. Зупинялися вони тільки для того, щоб поглянути на сани, скидали шапки перед Мармедюком, дружньо кивали Річардові й зникали за дверима своїх жител. Подорожани їхали далі — і на вікнах опускалися паперові фіранки, заслоняючи від ночі освітлені затишні кімнати. Коли коні, рвучко повернувши, заїхали у відчинені ворота "палацу" й Елізабет побачила в кінці алеї з молодих тополь холодні моторошні стіни батькової кам'яниці, їй раптом здалося, що чарівний гірський краєвид був лише сном. Мармедюк ще був вірний квакерським звичаям настільки, що не чіпляв коням бубонців, зате запряг Джонса ввірвався у ворота з таким дзеленчанням, що за якусь мить у домі знялася радісна метушня.
На кам'яному ґанку, що здавався маленьким у порівнянні з будинком, Річард і Гайрам поставили чотири дерев'яні колони, які підтримували дашок з покрівлею із дранки, і цю вельми скромну споруду Джонс назвав "портиком". До нього вели п'ять кам'яних сходинок, які, певно, укладалися поспіхом, бо мороз уже позсував їх з місця. Але то були ще не всі наслідки холодного клімату і недбалості будівельників. Кам'яна платформа опустилась разом із східцями, так що між колонами й фундаментом, на який вони спиралися, утворився проміжок у цілий фут. На щастя, тесля, який втілював у життя цей задум, так міцно прибив навіс цього класичного ґанку до стіни, що він, утративши підтримку колон, тепер сам їх тримав. Однак цей дефект колонади, здавалося, виник тільки для того, щоб довести надзвичайну винахідливість її творця. Знову виручив змішаний стиль, і з'явилося друге видання фундаменту, доповнене й виправлене, як кажуть видавці. Він був, звичайно, більший і з ліпними прикрасами. Але сходинки опускалися далі, й на той час, коли Елізабет повернулася до рідної домівки, під колони були забиті кілька грубих клинів, щоб не відірвалися колони від фронтону, який повинні були підтримувати.
З великих дверей,' що вели на ґанок, вибігли челядники: дві чи три жінки й один чоловік. Той чоловік був без шапки, проте одягнений, очевидно, з більшою, ніж завжди, старанністю і взагалі такий незвичайний з виду, що, мабуть, варто описати його докладніш. Був він усього п'ять футів на зріст, "кремезний, могутньої будови, з плечима широкими, як у гренадера. Він здавався ще нижчим, ніж був, через дивну звичку, йдучи, нахилятися вперед, а робив він так, певно, для того, щоб легше було вимахувати руками. Обличчя він мав довге, червоне, з маленьким кирпатим, як у мопса, носом; у величезному роті блищали міцні зуби; сині очі, здавалося, поглядали на все довкола із звичною зневагою. Чверть усього його зросту припадала на голову, і ще одна чверть — на косу, що зависала з потилиці. На ньому був каптан із тьмяно-коричневого сукна, прикрашений ґудзиками завбільшки з доларову монету, на яких було вибите зображення якоря. Поли цього вбрання, надзвичайно довгі й широкі, сягали аж до литок. Під каптаном видніли жилет і червоні плисові штани, трохи потерті й засмальцьовані. Взутий він був у черевики з великими пряжками й панчохи в синьо-білу смужку.
Родом цей дивак був, як він сам казав, з графства Корнуолл у Великобританії. Дитинство його минуло поблизу олов'яних копалень, а юність — на контрабандистському судні, де він був кают-юнгою. Судно це плавало між Фалмутом й островом Гернсі. Від цього ремесла його відірвали, силою завербувавши на королівську службу. Оскільки не трапилося нікого кращого, він був призначений спочатку слугою до кают-компанії, а потім став стюардом капітана. Там він навчився готувати тушковану рибу з гарніром, печеню з овочами й сухарями і ще де! які морські страви. А ще, — як він полюбляв говорити, — він дістав змогу побачити світ. Насправді ж, за винятком двох-трьох французьких портів та ще Портсмута, Плімута й Дітія, він бачив не більше, ніж міг би побачити, працюючи погоничем віслюка на котрійсь із корнуолських копалень. Однак, коли його звільнили із флоту по укладенні миру 1783 року, він заявив, що, ознайомившись з усіма країнами цивілізованого світу, має намір здійснити подорож у дикі американські пущі. Ми не будемо супроводжувати його втих нетривалих мандрах, до яких його надихала жага пригод, що, буває, змушує лондонського чепуруна вирушити в далеку путь і приголомшує його ревом Ніагарського водоспаду, коли в його вухах ще не стих гамір лондонських вулиць. Досить сказати, що дуже давно, ще задовго до від'їзду Елізабет на навчання, він уже належав до челяді Мармедюка Темпла і завдяки різноманітним своїм чеснотам, мова про які піде пізніше, став управителем будинку під рукою Джонка.