Усі питали один одного, де можна знайти лікаря, але його так і не розшукали. Аж тут із дверей свого дому вийшов статечно Елнатан у супроводі білявого сахеканого хлопчиська. Наступного дня сусіди, побачивши Елнатана на вулиці, як тут називали дорогу, були вражені його поважністю. Того ж тижня він купив собі нову бритву, а наступної неділі з'явився у молитовний дім з червоним шовковим носовичком у руці, весь такий серйозний і задуманий. Увечері він завітав до одного фермера, в якого була дочка на порі, — вельможніших родин, на жаль, в околиці не було. І, лишаючи молодика наодинці з красунею, її передбачлива матуся назвала його "лікарем". Отже, перший крок був зроблений, і відтоді всі почали його величати цим титулом.
Минув іще рік, протягом якого молодий лікар набирався знань у того самого вчителя і "їздив до хворих із старим лікарем", хоча здебільшого вони обирали собі різні дороги. Під кінець цього періоду доктор Тодд досягнув повноліття. Тоді він вирушив до Бостона, щоб закупити ліки і, подейкували люди, пройти практику в лікарні; чи так воно було насправді, невідомо, тільки, коли це й правда, то пройшов він ту практику, не зупиняючись, і вже через два тижні повернувся з підозрілою скринькою, що дуже тхнула сіркою.
Наступної неділі він одружився, а на ранок виїхав з молодою на однокінних санях, маючи при собі ту саму скриньку, ще одну скриньку з білизною, обклеєну папером валізу з притороченою до неї червоною парасолькою, два нові шкіряні сідельні в'юки й коробку для капелюха. Невдовзі його друзі одержали звістку, що молодята "оселилися в штаті Нью-Йорк і доктор Тодд успішно практикує в Темплтоні".
Коли кваліфікація Темпла як судді могла викликати посмішку юриста-фахівця, то медик, випускник Лейденського чи Едінбургського університету, попосміявся б, почувши Цю правдиву історію про служіння Елнатана у храмі Ескулапа. Але й медики хай задовольняться тією самою відповіддю: в цих краях доктор Тодд був нітрохи не гірший за своїх колег, достоту як суддя Темпл не поступався своїм побратимам по судовій лаві.
Час і практика чудесним чином перетворили нашого лікаря. Добрий з природи, він мав неабияку мужність; іншими словами, він ставився з надзвичайною обережністю до життя й здоров'я своїх пацієнтів і ніколи не експериментував з корисними, на загальний погляд, членами суспільства; проте, коли йому до рук потрапляв який волоцюга, лікар, не вагаючись, випробував на ньому вміст усіх пляшечок із шкіряних в'юків. На щастя, їх було небагато, й дія їхня була здебільшого нешкідливою. Отак Елнатан набув деякого досвіду в лікуванні пропасниць і лихоманок і міг вельми багатозначно розводитися про щоденні, переміжні й поворотні напади. В Темплтоні та його околицях свято вірили в його уміння зціляти різні нашкірні хвороби, і вже ж, звісно, жодне дитя не з'явилося на світ без його допомоги. Одне слово, на піску і з крихкуватих матеріалів він зводив досить міцну, цементовану практикою, будівлю свого авторитету. Одначе він не забував і про науки, час від часу поновлював свої знання й, мавши здоровий глузд, з успіхом застосовував свою практику до своєї ж таки теорії.
Правда, в хірургії він не дуже покладався на свої сили, бо досвіду тут мав найменше; проте залюбки лікував мазями опіки, видирав зуби й зашивав лісорубам рани. Якось йому навіть довелося зробити одному лісорубові операцію на нозі, розтрощеній деревом. Для нервів і душевних сил нашого героя це було неабияке випробування, та в цю скрутну годину він таки виправдав надії, що покладалися на нього. В нових поселеннях і раніше часто виникала потреба в ампутаціях, і виконував їх звичайно хірург-самоук: напрактикується і виправдає добру славу, якої спочатку зовсім не заслуговував. Елнатанові траплялося два чи три рази бути присутнім під час таких операцій. Проте цього разу такого практика саме десь не було, і виконувати його обов'язки довелося докторові Тодду. Він узявся за цю справу, затамувавши в душі глухий відчай, але з виду сповнений розуміння власної важливості й високої кваліфікації. Прізвище потерпілого було Мілліган, і саме на цей випадок натякав Річард, коли оповідав, як він допомагав лікареві робити ампутацію — тримав ногу! її врешті-решт одрізали, і пацієнт вижив. Щоправда, потім цілих два роки він нарікав, що його ногу поховали в надто тісному ящику, й тому він відчуває біль у куксі. Мармедюк гадав, що річ тут у судинах і нервах, проте Річард, який вважав ампутацію в значній мірі справою своїх рук, гаряче заперечував проти цих образливих здогадів, запевняючи, ніби не раз чув про людей, котрі можуть передбачати дощ за тим, як у них ниють пальці відрізаних ніг. Через два-три роки, дарма що Мілліган уже майже не нарікав, ногу викопали й поклали в просторіший ящик. Відтоді нарікання потерпілого припинилися зовсім. Завдяки цьому випадку віра в мистецтво доктора Тодда зросла незмірно, але, на щастя для його пацієнтів, разом із славою росло і його вміння.
А втім, попри весь свій досвід та успішну ампутацію тієї ноги, доктор Тодд з деяким острахом переступив поріг суддівського дому. В залі було світло як удень; її розкішна обстановка так різнилася від убогого вмеблювання нашвидкуруч побудованих будиночків, де жили його постійні клієнти, і тут було так багато добре вдягнених і чимось стурбованих людей, що міцні нерви лікаря не витримали. Посланець повідомив Тодда, що йдеться про кульову рану, і поки лікар долав снігові замети, перекинувши через руку свої в'юки, уява його все малювала страшні картини розірваних артерій, пробитих легень і пошкоджених життєво, важливих органів, так ніби йшов він на поле битви, а не в мирну оселю судді Темпла.
Перша йому впала в око Елізабет у гаптованому золотом костюмі для верхової їзди, яка дивилася на нього з виразом глибокої тривоги на гарному обличчі. Величезні кістляві коліна лікаря застукотіли одне об одне, — через свою розгубленість він подумав на дівчину, що то пробитий кулями генерал полишив поле бою, щоб дістати від нього медичну поміч. Але омана тут-таки розвіялася, й він перевів погляд з дочки на поважну постать батька, далі — на Річарда, який, намагаючись приборкати роздратування, викликане відмовою мисливця скористатися його допомогою, походжав по залі, ляскаючи бичем; потім глянув на француза, що вже кілька хвилин тримав стілець для дівчини, яка того зовсім не помічала; потім — на майора Гартмана, що незворушно розкурював довжелезну люльку від свічки; з нього — на містера Гранта, який при світлі люстри переглядав рукопис проповіді; тоді на Ремаркабль, що, згорнувши руки, із заздрістю й захопленням споглядала Елізабет, і, зрештою, на квадратну постать Бенджаміна, який, широко розставивши ноги і впершись руками в боки, злегенька похитувався із виглядом людини, звиклої до ран і кровопролиття. Всі вони, очевидно, були здорові, й хірург полегшено зітхнув, але тут до нього підійшов суддя, дружньо потис руку й промовив:
— Ласкаво просимо, ласкаво просимо! Ось юнак, якого я ненароком поранив, коли підстрелив оленя. Він потребує вашої допомоги.
— Не підстрелив оленя, ні! — втрутився Річард. — Хотів підстрелити, ось як буде точніше! Бо хіба можна поставити правильний діагноз і прописати потрібні ліки, не знавши, як воно все відбулося насправді? От люди завжди так — думають, що лікаря можна обдурити так само безкарно, як і всякого іншого.
— Нехай і так, хотів підстрелити, — усміхаючись, відповів суддя, — і думаю, що якоюсь мірою допоміг його вбити. А втім, хай там що, а юнака я поранив, і ваше вміння повинне його вилікувати, а мій гаманець щедро винагородить вас за це.
— Дві речі, на які можна покластися, — зауважив Лекуа, ввічливо вклоняючись судді й лікареві.
— Дякую, мосьє, — мовив суддя. — Але хлопець страждає. Ремаркабль, принесіть, будь ласка, полотна для корпії і пов'язок.
Це зауваження поклало край обмінові компліментами й змусило лікаря звернути увагу на пораненого. А той уже скинув куртку й лишився в простій, світлій сорочці, очевидно, пошитій зовсім недавно. Він хотів уже скинути й сорочку, як раптом поглянув на Елізабет, — вона, співчуваючи пораненому, була надто захоплена своїми переживаннями, щоб устежити за його діями. Юнак зашарівся.
— Вигляд крові може злякати панночку. Краще мені перейти в іншу кімнату.
— Ні в якому разі! — заперечив доктор Тодд, який, зрозумівши, що поранений — особа незначна, дуже підбадьорився й готовий був приступити до виконання своїх обов'язків. — Яскраве освітлення багато важить під час операції, тим паче, що в нас, учених, рідко буває добрий — зір.
Так промовляючи, Елнатан начепив окуляри в залізній оправі, які своїм звичаєм відразу сповзли на кінчик кирпатого носа, — хай вони й не допомагали йому дивитись, але, принаймні, і не заважали, оскільки його маленькі сірі оченята виблискували над ними, ніби дві зірки з-над заздрісної хмари. Ніхто на це не звернув уваги, лише Ремаркабль сказала Бенджамінові:
— Доктор Тодд — показний мужчина, і як добре він говорить! А окуляри йому дуже личать — додають його обличчю поважності. Я й собі хочу дістати пару.
В цю хвилину Елізабет, яку слова незнайомця змусили прогнати задуму й густо почервоніти, вийшла із зали, поманивши за собою молоденьку покоївку.
Тепер лікар міг вільно зайнятися своїм пацієнтом, а всі, хто лишився в залі, зацікавлено обступили їх. Тільки майор Гартман зостався на своєму місці, пускаючи з люльки хмари диму. Він то підводив очі до стелі, ніби розмірковуючи про непевність людського життя, то співчутливо поглядав на пораненого.
Тим часом Елнатан, який оце вперше в житті побачив кульову рану, почав з належною врочистістю й увагою готуватись до операції. Бенджамін приніс стару сорочку й подав її лікареві, а той дуже вправно подер її на бинти. Далі доктор Тодд, уважно перебравши ті стьожки, взяв одну й, простягши її Джонсові, поважно мовив:
— Добродію, ви маєте досвід у таких справах; будь ласка, наскубіть корпії. Вона має бути м'яка й тонка; тільки глядіть, щоб туди не потрапила бавовняна нитка, бо вона ще внесе зараження. Сорочка ця зшита бавовняними нитками, але їх можна легко повисмикувати.
Річард багатозначно подивився на суддю, — мовляв, бачиш, цей зцілитель не може обійтися без мене, — й почав ретельно скубти корпію.
На столі з'явилися флакони, слоїки з мазями, різні хірургічні інструменти.