Втрачені листи

Мілан Кундера

Сторінка 2 з 6

Двоє втрачено назавжди. Вона намагалася розмістити ці дев'ять віднайдених канікул в окремих частинах зошита. Легко це вдавалося лише тоді, коли йшлося про чимось визначний рік. У 1964 померла мама Таміни, а місяць по тому почалися їхні сумні канікули в Татрах. Наступного року вони їздили на море в Болгарію. Відпустки 1968–1969 років вона пам'ятає тому, що вони були останніми з проведених у Чехії.

Таміні сяк-так вдалося реконструювати більшість канікул (хоча так і не згадала, в котрому році були деякі з них), та в згадуванні Різдвяних свят і новорічних ночей на неї чекала остаточна поразка. У закутках пам'яті вона віднайшла тільки двоє з одинадцяти Різдвяних свят і лише п'ять новорічних ночей.

Вона прагнула згадати всі імена, якими він її називав. Мабуть, лише перших чотирнадцять днів він кликав її справжнім іменем. Ніжність породжувала в нім натхнення безперервно вигадувати їй прізвиська. Їх у Таміни було багато, а чоловік придумував усе нові й нові, так, ніби кожне з них швидко зношувалося. За дванадцять років, протягом яких вони зналися, вона мала десь зо двадцять-тридцять прізвиськ, і кожне з них припадало на певний період їхнього життя.

Та як віднайти втрачений зв'язок між прізвиськом та ритмом часу? Це вдавалося їй лише в небагатьох випадках. Наприклад, пригадала дні після смерті мами. Чоловік настирливо шепотів їй на вухо ім'я (її ім'я того періоду), так, ніби хотів розбудити її зі сну. Те прізвисько вона пам'ятала і з упевненістю могла занести його в частину зошита із заголовком "1964". Усі решта імен шалено кружляли понад часом, немов птахи, що вирвалися з клітки.

Тому їй так відчайдушно хотілося мати пакунок зі своїми нотатниками й листами.

Безперечно, вона знала, що ті нотатники приховують у собі багато неприємних речей — дні незадоволення, сварок, навіть нудьги — та не це було суттєво. Вона не хотіла віддавати минулому його поезію. Прагнула повернути йому втрачену об'ємність. До цього її спонукала не туга за красою, а туга за життям.

Адже Таміна пливе на поромі й дивиться назад, лише назад. Сенсом її існування є винятково те, що вона бачить далеко позаду себе. Таміна зменшується, її силует втрачає обриси у міру того, як зменшується, розпливається й втрачає контури її минуле.

Вона прагне мати свої нотатники, щоб вмурувати стіни в нетривкий каркас подій, витворений нею в купленому зошиті, побудувати дім, в якому можна було б жити. Адже якщо, немов погано поставлений намет, завалиться хистка споруда її спогадів, то від Таміни залишиться сама лише теперішність, невидима точка, ніщо, яке повільно наближається до смерті.

6.

Чому ж тоді вона раніше не сказала свекрусі, щоб та послала їй пакунок? У Чехії листування із закордонними адресатами проходить через руки таємної поліції, й Таміна не могла змиритись з тим, що поліцейські сунутимуть свого носа до її особистих справ. Окрім того, прізвище її чоловіка (що досі залишалося також її прізвищем) ще не викреслено з чорних списків, а поліцію все ще цікавлять будь-які документи із життя супротивників, навіть якщо вони вже мертві. (Тут Таміна не помилялася — наше єдине безсмертя міститься у папках поліцейських архівів).

Тому Бібі була її єдиною надією, й Таміна зробить усе, щоб та почувалась їй зобов'язаною. Бібі хотіла познайомитися з Банакою, і Таміна подумала, що її подруга мусить знати зміст хоча б однієї його книжки. Адже у розмові з ним Бібі неодмінно мусить сказати: власне, саме так ви пишете у своїй книжці! Або: ви дуже схожі на своїх героїв, пане Банако! Таміна знала, що вдома в Бібі нема жодної книжки, бо читання здається їй нудним. Тому, щоб підготувати свою приятельку до зустрічі з Банакою, Таміна хотіла довідатися, про що йдеться в його творах.

У шинку сидів Гуґо, Таміна подала йому каву: "Гуґо, ви знаєте Банаку?"

Тихий, несміливий, десь на років п'ять молодший від неї Гуґо здавався Таміні цілком симпатичним, хоча в нього і пахло з рота. Він ходив до винарні раз на тиждень й кидав погляди то до книжок, які приносив з собою, то на Таміну за стійкою бару.

"Знаю", — відповів він.

"Мені треба знати зміст хоча б однієї його книжки."

"Запам'ятайте, Таміно, що ніхто ніколи не читав жодної книжки Банаки. Читати їх означало б зовсім осоромитись. Ніхто не сумнівається в тому, що він письменник другорядний, якщо не третьорядний чи десятирядний. Запевняю вас, що сам Банака до такої міри є жертвою власної репутації, що погорджує людьми, про яких знає, що вони читали котрусь з його книжок".

Після того вона не шукала більше творів Банаки, та зустріч з ним хотіла влаштувати особисто. Іноді вона позичала свою протягом дня порожню квартиру малесенькій заміжній японці Жужу, яка зустрічалась там з одним одруженим професором філософії. Професор знав Банаку, й Таміна змусила коханців привести його, коли Бібі буде у неї в гостях.

Довідавшись про це, Бібі сказала: "Може якраз Банака гарний, і твоє статеве життя нарешті зміниться".

7.

Справді, відколи чоловіка не стало, Таміна ні з ким не кохалася. Не тому, що це було для неї принциповим. Вірність, що триває й після смерті, здавалась їй майже смішною, вона нікому нею не хвалилася. Та кожного разу, коли уявляла собі (а це було досить часто), що роздягається перед якимось мужчиною, з'являвся образ її чоловіка. Знає, що при цьому бачила б його обличчя. Знає, що його очі спостерігали б за нею.

Звичайно, Таміна усвідомлювала, що це недоречно, навіть нерозумно. Вона не вірила у потойбічне життя чоловікової душі, не думала, що кохання з кимось іншим могло б осквернити його пам'ять. Та нічого не могла вдіяти.

Їй навіть прийшла в голову дивна думка: зраджувати чоловіка за його життя для неї було б набагато простіше, ніж тепер. Чоловік був веселий, успішний, сильний, Таміна почувалась набагато слабшою від нього і здавалося, що навіть дуже стараючись, вона б не змогла його ранити.

Та зараз усе було по-іншому. Тепер вона б зробила боляче комусь, хто не може захищатися, хто перед нею безборонний, мов дитина. Адже її мертвий чоловік не має в цілому світі нікого, зовсім нікого, крім неї!

Тому досить було Таміні подумати про можливість фізичного кохання з кимось іншим, перед нею з'являвся образ її чоловіка; цей образ викликав болісну тугу й нестримне бажання плакати.

8.

Банака був потворний, так що навряд чи міг би пробудити в котрійсь жінці почуття, що задрімали. Таміна наливала йому горнятко чаю, він вельми ввічливо дякував. У Таміни всі почували себе затишно, а Банака невдовзі сам розпочав невимушену розмову, з посмішкою звертаючись до Бібі.

"Я чув, Ви збираєтесь писати книжку. Про що в ній ітиме мова?"

"Нічого особливого, — сказала Бібі, — це буде роман. Про те, як я бачу світ."

"Роман?" — з явною незгодою в голосі перепитав Банака.

"Це не мусить бути обов'язково роман", — невпевнено виправила себе Бібі.

"Лише уявіть собі: роман. Багато різних персонажів. Ви хочете переконати нас, що усе про них знаєте? Знаєте, як вони виглядають, про що думають, як одягаються, з якої сім'ї походять? Але зізнайтеся, що вас усе це зовсім не цікавить!"

"Ви маєте рацію, — зізналась Бібі, — не цікавить."

"От бачите, — сказав Банака. — Роман — це плід людської ілюзії, що ми можемо зрозуміти іншого. Та що ми знаємо один про одного?"

"Нічого", — відповіла Бібі.

"Справді", — сказала Жужу.

Професор філософії кивнув на знак згоди.

"Єдине, що ми можемо зробити, — продовжував Банака, — це дати про себе знати. Усе решта понад наші повноваження. Все решта — брехня".

Бібі захоплено погодилася: "Це дійсно так! Це незаперечна правда! Та я й не хотіла писати роман! Я неправильно висловилась. Я хотіла писати саме так, як ви сказали: про себе. Повідомити про своє життя. Втім не хочу приховувати, що життя моє цілком буденне, звичайне; нічого особливого я не пережила".

Банака посміхнувся: "Це не має жодного значення! Якщо дивитися ззовні, то і я не пережив нічого особливого."

"Саме так, — вигукнула Бібі, — ви правильно підмітили! Якщо дивитися ззовні, я нічого не пережила. Якщо дивитися ззовні! Та я відчуваю, що мій внутрішній досвід вартує того, щоб його описати, він міг би бути цікавим для всіх."

Таміна доливала всім чаю й була задоволена, що обидва чоловіки, які спустилися до її помешкання з Олімпу духа, уважні до її подруги.

Професор філософії попахкував люлькою, ховався в диму, немов би чогось соромився.

"Ще Джеймс Джойс говорив, — сказав він, — що найцікавішою подією в нашому житті є відсутність пригод. Одіссей, який воював у Трої, повертаючись додому, поневірявся морями, сам стояв за стерном свого судна, на кожному острові мав коханку — це не наше життя. Гомерова "Одіссея" перемістилась досередини. Зробилась внутрішньою. Море, острови, сирени, що нас спокушають, Ітака, що кличе нас повернутись до неї — сьогодні усе це лише наші внутрішні голоси."

"Цілком згідна! Я також так гадаю! — вигукнула Бібі, знову звертаючись до Банаки. — Тому я хотіла запитати вас, що робити? Часто в мене таке відчуття, що все моє тіло наповнене прагненням висловитись. Сказати. Говорити. Іноді мені здається, що збожеволію, лусну від переповнення, хочеться кричати — вам, пане Банако, це, звичайно, відоме. Я хотіла б висловити своє життя, свої почуття, які — я в цьому переконана — є цілком особливими; та коли я сідаю за письмовий стіл, не знаю, про що писати. Я сказала собі, що це, безперечно, справа техніки. Мені, напевно, бракує якихось знань, якими ви володієте. Адже ви написали такі цікаві книжки…"

9.

Не буду обтяжувати вас лекцією про мистецтво писання, яку обидва Сократи прочитали молодій пані. Хочу сказати про дещо інше. Нещодавно я їхав на таксі з одного кінця Парижу в інший, і таксист мав охоту поговорити. Мовляв, уночі не може спати. Страждає безсонням. Усе почалося під час війни. Він був моряком. Його корабель потонув. Він три доби поневірявся серед моря. Потім його врятували. Кілька місяців перебував між життям і смертю. Видужав, але втратив сон.

"Моє життя на третину довше, ніж ваше," — посміхаючись, сказав він.

"А що ви робите з тією додатковою третиною?" — запитав я.

"Пишу", — відповів він.

Я поцікавився, що він пише.

Пише про своє життя. Історію людини, яка три доби провела серед морських хвиль, воювала зі смертю, позбулася сну та, не зважаючи на це, не втратила снагу жити.

"Це ви пишете для своїх дітей? Сімейну хроніку?"

Він гірко засміявся: "Моїх дітей це не цікавить.

1 2 3 4 5 6