Ніхто не був спеціально зацікавлений в росіянах… І лише, коли поляки натрапили на велику порожнечу на сході, це породило польську концепцію Росії, розташованої "десь там, далеко" — по той бік світу".
Казімєж Брандис у своєму Варшавському щоденнику згадує цікаву історію зустрічі польського письменника з російською поетесою Анною Ахматовою. Поляк нарікав: його праці — всі до єдиної — були заборонені.
Поетеса перервала його: "Чи вас було ув'язнено?"
"Ні"
"Чи вас, принаймні, виключили зі Спілки письменників?"
"Ні"
"Тоді на що ж ви, власне, нарікаєте?" — Ахматова була щиро спантеличена. Брандис зауважив:
"Це типовий приклад російської втіхи. Ніщо їм не виглядає жахливим у порівнянні до долі Росії. Але такі втіхи не мають для нас сенсу. Доля Росії не є частиною нашої свідомости, вона чужа нам, ми не відповідаємо за неї. Вона тяжіє над нами, але не є нашою спадщиною. Такою була також моя реакція на російську літературу. Вона відлякувала мене. Навіть сьогодні мене жахають деякі розповіді Гоголя та все написане Салтиковим-Щедріним. Я волів би не знати їхнього світу, не знати, що він коли-небудь існував".
Зауваги Брандиса про Гоголя, звичайно, не заперечують мистецької цінності його творчости; вони радше висловлюють жах від світу, що його мистецтво викликає. Це той світ, що, за умови нашої віддалености від нього, чарує і приваблює нас, але в той момент, коли він замикається навколо нас, він відкриває нам свою страхітливу чужорідність. Не знаю, чи вона гірша за нашу, але напевно знаю, що вона, інша Росія, знає інший, більший, вимір небезпеки, інший образ простору (настільки величезного, що він проковтує цілі народи), інше осмислення часу (повільне та терпеливе), інший спосіб сміху, життя та смерті.
Ось чому країни Центральної Європи відчувають, що зміни, які сталися в їхній долі після 1945 р., не були просто політичною катастрофою: то був також напад на їхню цивілізацію. Глибоке значення їхнього опору полягає в боротьбі за збереження своєї ідентичности — або, якщо висловити це інакше, за збереження своєї "західности". [Слово "центральний" вміщує в собі небезпеку: воно нагадує про ідею мосту між Росією та Заходом. Т. Г. Масарик, президент-засновник Чехо-Словаччини — вже висловився за цю ідею перед 1895 р.: "Часто говорять, що місією чехів є служити посередниками між Заходом і Сходом. Ця ідея не має сенсу. Чехи не найближчі до Сходу (вони оточені німцями та поляками, тобто Заходом), але, крім того, немає жодної потреби в посередникові. Росіяни завжди мали значно ближчі та безпосередніші контакти з німцями та французами, ніж з нами, і все, що західні держави дізналися про росіян, вони дізналися безпосередньо, без посередників"].
V
Історія поляків, чехів, словаків, угорців була буйною та переривчастою. Їхні традиції державности були слабші та менш тривалі, ніж відповідні традиції більших європейських країн. Замкнуті між німцями з одного боку та росіянами з другого — країни Центральної Європи втратили сили в боротьбі за виживання та збереження своїх мов. Оскільки вони ніколи повністю не були складовою частиною європейської свідомости, то залишалися найменше відомою й найкрихкішою частиною Заходу — ще більше прихованою заслоною своїх дивних і малодоступних мов.
Австрійська імперія мала велику можливість перетворити Центральну Європу в об'єднану сильну державу. Але австрійці, на жаль, були поділені в своїх симпатіях між зарозумілим пангерманським націоналізмом і власною центральноєвропейською місією. Їм не вдалося побудувати федерацію рівноправних націй, і їхня невдача стала нещастям усієї Європи. Незадоволені народи Центральної Європи розкололи свою імперію 1918 р., не усвідомлюючи, що попри свої невідповідності, вона була незамінна. Отже, після закінчення першої світової війни Центральну Європу перетворено в зону малих, слабких держав, чия вразливість спочатку забезпечила їхнє завоювання Гітлером і, нарешті, перемогу Сталіна. Можливо, з цієї причини в європейській пам'яті ці країни завжди виглядатимуть як джерело жахливого нещастя.
І якщо бути відвертим, я вважаю, що помилка, яку допустили країни Центральної Європи, сталася через те, що я називаю "ідеологією слов'янського світу". Я кажу "ідеологія" навмисно, бо це лише приклад політичної містифікації, винайденої в XIX сторіччі. Чехи (незважаючи на суворі попередження своїх найповажніших лідерів) з великим задоволенням наївно виставляли свою "слов'янську ідеологію" як забороло проти німецької аґресивности. Росіяни, з іншого боку, діставали втіху від використання її для виправдання своїх власних імперіальних амбіцій. "Росіяни люблять називати все російське слов'янським, щоб пізніше називати все слов'янське російським", — зауважив 1844 р. великий чеський письменник Карел Гавлічек, намагаючись попередити своїх співвітчизників проти їхнього безглуздого та неуцького ентузіазму до Росії. То було неуцтво, бо чехи ніколи не мали безпосереднього контакту з Росією. Незважаючи на свою лінгвістичну спорідненість, чехи та росіяни завжди занадто по-різному дивилися на світ і не мали ні спільної історії, ні спільної культури. Хоч і взаємини між поляками та росіянами ніколи не ставили нічого іншого, як боротьбу не на життя, а на смерть.
Джозефа Конрада завжди дратував ярлик "слов'янська душа", який любили навішувати на нього завдяки польському походженню. Приблизно 60 років тому він писав: "Нічого не може бути чужішим тому, що називають у літературному світі "слов'янською душею", ніж польський темперамент з його лицарською посвятою моральним принципам і його надмірною пошаною до індивідуальних прав". (Як добре я розумію його! Я теж не знаю нічого безглуздішого, ніж цей культ темних глибин, цього галасливого та порожнього сантименту до "слов'янської душі", яку приписують мені час від часу!) [Прецікава маленька книжечка під назвою "Як бути чужим", в якій автор у главі, що називається "Душа та отримане висловлювання", говорить про слов'янську душу: "Найгіршим різновидом душі є "велика слов'янська душа". Люди, що терплять від того, звичайно дуже великі мислителі. Вони можуть сказати щось подібне до цього: "Часом мені так весело, а часом так смутно. Чи ви можете пояснити це?" (Ви не можете, не старайтеся). Або вони можуть сказати: "Я такий таємничий. Іноді я хотів би бути десь в іншому місті, не там, де я тепер". Або: "Коли я сам у лісі вночі та стрибаю з дерева на дерево, я часто думаю, що життя таке дивне"". Хто насмілився насміятися над великою слов'янською душею? Звичайно, автором є Джордж Майкс, угорець за походженням. Лише в Центральній Европі слов'янська душа виглядає смішною].
Тим не менше, ідея слов'янського світу стала вже загальноприйнятим поняттям світової історії. Поділ Європи після 1945 р. — який об'єднав уявний слов'янський світ (включно з бідними угорцями та румунами, чия мова, звичайно, не слов'янська — але пощо ламати собі голову над дурницями?) — виглядав з цієї причини майже як самозрозуміле рішення.
VI
Отже, чи то Центральна Європа винна в тому, що Захід навіть не помітив її зникнення?
Не зовсім. На початку нашого століття Центральна Європа була, попри свою політичну слабкість, великим культурним центром, можливо найбільшим. І хоч важливість Відня, міста Фройда та Малера, охоче визнається сьогодні, його важливість і оригінальність не матимуть великого сенсу, якщо не розглядати ці аспекти в пов'язанні з іншими країнами та містами, які разом брали участь і робили свій творчий внесок у культуру Центральної Європи. Якщо школа Шенберґа заснувала дванадцятитональну систему, угорець Бела Барток, один із найбільших музик XX століття, знав, як винайти останню оригінальну можливість у музиці, заснованій на тональному принципі. За допомогою праць Кафки та Гашека Прага створила великий відповідник у романі творчості віденців Музіля та Броха. Культурницький динамізм ненімецькомовних країн навіть підсилився після 1918 р., коли Прага запропонувала світові нововведення структуралізму та Празької лінгвістичної школи.
А в Польщі велика трійка Вітольда Ґомбровіча, Бруно Шульца та Станіслава Віткєвіча передувала європейському модернізмові 1950-х років, передусім так званому абсурдові.
Виникає запитання: чи був увесь цей творчий вибух просто географічною випадковістю? Чи, може, своїм корінням він сягав у давню традицію, в спільне минуле? Або, якщо висловити це інакше, чи складала Центральна Європа справжню культурну фігурацію зі своєю власною історією? А якщо така фігурація існує, чи її можна визначити географічно? Де її кордони?
Буде безглуздям намагатися точно окреслити її кордони. Центральна Європа не є державою: це культура або доля. Її кордони уявні, і їх треба накреслювати знову й знову з кожною новою історичною ситуацією.
Наприклад, на середину XIV сторіччя Карловий університет у Празі вже об'єднав інтелектуалів чеського, австрійського, баварського, саксонського, польського, литовського, угорського та румунського походження з зародком ідеї багатонаціональної спільноти, в якій кожна нація мала право на свою власну мову: і справді, саме під безпосереднім впливом цього університету (в якому релігійний реформатор Ян Гус був колись ректором) зроблено перший угорський та румунський переклад Євангелія.
Слідом за тим виникли інші ситуації: гуситські війни, угорське відродження за часів Матіяша Корвіна, виникнення Габсбурзької імперії як союзу трьох незалежних держав — Богемії, Угорщини та Австрії, війни проти турків, контрреформація XVII сторіччя. В цей час специфічний характер центральноєвропейської культури несподівано виявив себе в надзвичайному розквіті барокового мистецтва, явищі, яке об'єднало цей великий край від Зальцбурга до Вільна. На мапі Європи барокова Центральна Європа, яку характеризували перевага ірраціонального та панівне становище образотворчого мистецтва і особливо музики, стало протилежним полюсом класичної Франції, яку характеризували перевага раціонального та панівне становище літератури і філософії. Саме в бароковому періоді можна знайти джерела надзвичайного розвитку центральноєвропейської музики, яка від Гайдна до Шенберґа, від Ліста до Бартока, сконденсувала еволюцію всієї європейської музики.
У XIX сторіччі національна боротьба (поляків, угорців, чехів, словаків, хорватів, словенців, румунів, євреїв) поставила в опозицію народи, які — ізольовані, егоцентричні та замкнуті — тим не менш зазнали того самого великого екзистенціального досвіду: досвіду народу, що вибирає між своїм існуванням і неіснуванням, або, якщо висловитися інакше, між збереженням свого автентичного національного життя та асимілюванням більшою нацією.