Розгніваний Аполлон ввійшов у грот Майї і побачив, що Гермес з невинним виглядом лежить у своїй колисці. Він почав докоряти Гермесові за крадіжку корів і вимагати, щоб він повернув їх йому, але Гермес від усього відрікався. Він запевняв Аполлона, що й не думав красти в нього корів і зовсім не знає, де вони.
— Послухай, хлопчику! — скрикнув у гніві Аполлон— Я скину тебе в похмурий Тартар, і не врятує тебе ні батько, ні мати, якщо ти не повернеш мені моїх корів.
— О сину Латони, — відповів Гермес, — не бачив я, не знаю і від інших не чув про твоїх корів. Хіба цим я займаюся — інша тепер у мене справа, інший клопіт. Я дбаю лише про сон, молоко матері та свої пелюшки. Hi, присягаюсь, я навіть не бачив злодія.
Хоч як сердився Аполлон, він нічого не міг добитися від хитрого, спритного Гермеса. Нарешті золоточубий бог витяг з колиски Гермеса і примусив його іти в пелюшках до батька їхнього, Зевса, щоб той розв'язав їхню суперечку. Прийшли обидва боги на Олімп. Хоч як викручувався Гермес, хоч як хитрував, усе ж Зевс звелів йому віддати Аполлону вкрадених корів.
3 Олімпу повів Гермес Аполлона в Пілос, узявши по дорозі зроблену ним з щита черепахи ліру. В Пілосі він показав, де сховані корови. Поки Аполлон виганяв корів з печери, Гермес сів коло неї на камені і заграв на лірі. Чудові звуки сповнили долину. Здивований Аполлон з захопленням слухав гру Гермеса. Він віддав Гермесу за його ліру вкрадених корів, — так полонили його звуки ліри. А Гермес, щоб бавитися на пасовиську, винайшов собі сопілку, яку так люблять пастухи Греції.
Меткий, спритний, прекрасний син Майї і Зевса, що носиться по світу з швидкістю думки і уже в ранньому дитинстві своєму довів свою хитрість і спритність, був також і втіленням юнацької сили. Скрізь у палестрах стояли його статуї. Він бог молодих атлетів. Його закликали вони перед боротьбою і змаганнями в швидкому бігу.
Хто тільки не шанував Гермеса в Стародавній Греції: і мандрівник, і оратор, і купець, і атлет, і навіть злодій.
Арес
Бог війни, несамовитий Арес, — син громовержця Зевса і Гери. He любить його Зевс. Часто каже він своєму синові, що він найненависніший йому серед богів Олімпу. Зевс не любить сина за його кровожерність. Якби Арес не був його сином, він давно скинув би його в похмурий Тартар, туди, де страждають титани. Серце лютого Ареса радують тільки жорстокі битви. Несамовитий, носиться він серед гуркоту зброї, криків та стогону битви поміж бійцями, в блискучому озброєнні, з величезним щитом. Слідом за ним несуться його сини, Деймос і Фобос — жах і страх, а поряд з ними богиня розбрату Еріда. Кипить, гуркоче бій; радіє Арес; зі стогоном падають воїни. Тріумфує Арес, коли уб'є своїм жахливим мечем воїна і хлине на землю гаряча кров. He розбираючи, разить він і направо, і наліво; купа тіл навколо жорстокого бога.
Лютий, несамовитий, грізний Арес, але перемога не завжди супроводить його. Часто доводиться Аресові поступатися на полі битви войовничій дочці Зевса, Афіні-Палладі. Перемагає вона Ареса мудрістю і спокійною свідомістю сили. Нерідко і смертні герої здобувають перемогу над Аресом, особливо якщо їм допомагає ясноока Афіна-Паллада. Так уразив Ареса мідним списом герой Діомед під мурами Трої. Сама Афіна спрямувала удар. Далеко рознісся по війську троянців і греків жахливий крик пораненого бога. Немов десять тисяч воїнів скрикнули враз, стаючи до завзятого бою, так закричав від болю вкритий мідними доспіхами Арес. Здригнулися з жаху греки і троянці, а несамовитий Арес понісся, оповитий темною хмарою, закривавлений, із скаргами на Афіну до батька свого Зевса. Але батько Зевс не став слухати його скарг. Він не любить свого сина, якому приємні лише чвари, битви та вбивства.
Якщо навіть дружина Ареса, найвродливіша з богинь Афродіта, приходить на поміч своєму чоловікові, коли він у розпалі бою зустрінеться з Афіною, і тоді перемагає улюблена дочка громовержця Зевса. Войовниця Афіна одним ударом кидає на землю прекрасну богиню кохання Афродіту. Зі сльозами підіймається на Олімп вічно юна, дивно прекрасна Афродіта, а вслід їй лунає тріумфуючий сміх і глузування Афіни.
Афродіта
He зніженій, легковажній богині Афродіті втручатися в криваві битви. Вона пробуджує в серцях богів і смертних любов. Завдяки цій владі вона панує над усім світом.
Ніхто не може втекти від її влади, навіть боги. Тільки войовниця Афіна, Гестія та Артеміда не підкоряються її могутності. Висока, струнка, з ніжними рисами обличчя, м'якою хвилею золотого волосся, що, як вінець, лежить на її прекрасній голові, Афродіта — втілення божественної краси і нев'янучої юності. Коли вона йде, у сяйві своєї краси, в запашних шатах, тоді яскравіше світить сонце, пишніше розцвітають квіти. Дикі лісові звірі біжать до неї з лісових хащ, до неї зграями злітаються птахи, коли вона проходить лісом. Леви, пантери, барси та ведмеді лагідно лащаться до неї. Спокійно йде серед диких звірів Афродіта, горда зі своєї променистої краси. Ії супутниці Ори і Харити, богині краси і грації, прислуговують їй. Вони одягають богиню в розкішні шати, зачісують її золоте волосся, вінчають її голову виблискуючою діадемою. Коло острова Кіфери народилася Афродіта, дочка Ура-на, з білосніжного шумовиння морських хвиль. Легкий, пестливий вітрець приніс її на острів Кіпр. Там оточили юні Ори створену з морських хвиль богиню кохання. Вони прибрали її в золототкані шати й увінчали вінком із запашних квітів. Де тільки ступала Афродіта, там буйно виростали квіти. Все повітря сповнене було чудовими пахощами. Ерот і Гімерот повели прекрасну богиню на Олімп. Гучно вітали її боги. 3 того часу завжди живе серед богів Олімпу золота Афродіта, вічно юна і найвродливіша з богинь.
Пігмаліон
Викладено за поемою Овідія "Метаморфози"
Афродіта дарує щастя тому, хто вірно служить їй. Так дала вона щастя і Пігмаліонові, великому кіпрському митцеві. Пігмаліон ненавидів жінок і жив самотньо, уникаючи шлюбу. Одного разу зробив він з блискучої білої слонової кістки статую дівчини незвичайної краси. Немов жива, стояла ця статуя в майстерні художника. Здавалося, вона дихає; здавалося, що ось-ось вона зрушиться, піде і заговорить. Цілими годинами милувався художник своїм твором і покохав нарешті створену ним самим статую. Він дарував статуї дорогоцінне намисто, зап'ястки і сережки, одягав її в розкішний одяг, прикрашав голову вінками з квітів. Як часто шепотів Пігмаліон:
— О, якби ти була жива, якби могла відповідати на мої слова, о, який би був я щасливий!
Але статуя була німа.
Настали дні святкувань на честь Афродіти. Пігмаліон приніс богині кохання в жертву білу телицю з визолоченими рогами; він простяг до богині руки і з молитвою прошепотів:
— О вічні боги і ти, золота Афродіто! Якщо ви можете дати все благаючому, то дайте мені дружину, таку ж прекрасну, як та статуя дівчини, що зробив я сам.
Пігмаліон не наважився просити богів оживити його статую, він боявся прогнівити такою просьбою богів-олімпійців. Яскраво спалахнуло жертовне полум'я перед зображенням богині кохання Афродіти; цим богиня нібито давала зрозуміти Пігмаліонові, що боги почули його благання.
Повернувся художник додому. Він підійшов до статуї, і о щастя, о радість! — статуя ожила! Б'ється її серце, в її очах світиться життя. Так дала богиня Афродіта красуню-дружину Пігмаліонові.
Нарцісс
Викладено за поемою Овідія "Метаморфози"
Але хто не шанує золотосяйної Афродіти, хто відкидає дари її, хто повстає проти їі влади, того нещадно карає богиня кохання. Так покарала вона сина річкового бога Кефіса і німфи Лавріони, прекрасного, але холодного гордого Нарцісса. Нікого не любив він, крім самого себе, лише себе вважав гідним любові.
Одного разу, коли він заблудився в густому лісі під час полювання, побачила його німфа Ехо. Німфа не могла сама заговорити з Нарціссом. На ній тяжіла кара богині Гери: мовчати повинна була німфа Ехо, а відповідати на запитання вона могла лише повторюючи їх останні слова. 3 захопленням дивилась Ехо на стрункого красеня юнака, схована від нього лісовою гущавиною. Нарцісс оглянувся навколо, не знаючи, куди йому йти, і голосно крикнув:
— Гей, хто тут?
— Тут! — почулась відповідь Ехо.
— Іди сюди! — крикнув Нарцісс.
— Сюди! — відповіла Ехо.
3 подивом оглядається прекрасний Нарцісс на всі боки. Нікого немає. Здивований цим, він голосно вигукнув:
— Сюди, швидше до мене!
I радісно відгукнулась Ехо:
— До мене!
Простягаючи руки, поспішає до Нарцісса німфа з лісу, але гнівно відштовхнув її прекрасний юнак. Пішов він поспішно від німфи і сховався у темному лісі.
Сховалась у лісовій непрохідній гущавині і знехтувана німфа. Вона страждає з кохання до Нарцісса, нікому не показується, і тільки сумно відгукується на кожний поклик нещасна Ехо.
А Нарцісс лишився, як і раніше, гордим, самозакоханим. Він відкидав кохання всіх. Багатьох німф зробила нещасними його гордість. I якось одна із знехтуваних ним німф вигукнула:
— Покохай же і ти, Нарціссе! I хай не відповідає тобі на твою любов людина, яку ти покохаєш!
Здійснилося побажання німфи. Розгнівалась богиня кохання Афродіта на те, що Нарцісс відхиляє її дари, і покарала його. Одного разу навесні під час полювання Нарцісс підійшов до струмка і захотів напитися холодної води. Ще ні разу не торкалися вод цього струмка ні пастух, ні гірські кози, ні разу не падала в струмок зламана гілка, навіть вітер не заносив у струмок пелюстків пишних квітів. Вода його була чиста і прозора. Як у дзеркалі, відбивалося в ній все навколо: і кущі, що розрослися на березі, і стрункі кипариси, і блакитне небо. Нагнувся Нарцісс до струмка, спершись руками на камінь, що виступав з води, і віддзеркалився в струмку весь, в усій своїй красі. Отут-то і спіткала його кара Афродіти. 3 подивом дивиться він на своє відображення у воді, і сильне кохання опановує його. Повними любові очима дивиться він на своє відображення у воді, він манить його, кличе, простягає до нього руки. Нахиляється Нарцісс до дзеркала вод, щоб поцілувати своє відображення, але цілує тільки холодну, прозору воду струмка. Все забув Нарцісс; він не йде від струмка; не відриваючись, милується самим собою. Він не їсть, не п'є, не спить.