Це була така люта колотнеча, що й сам стоокий Аргус[47] не побачив би нічого, крім куряви та вершечків шоломів.
Раптом пустельник вдарив у дзвін. Сурми, барабани, сопілки, козиці, дримби, залізяччя враз стихли. Це був сигнал миру.
Прочани позбирали поранених. Серед них були такі, що їм від гніву язики розпухли і повилазили з рота. Та згодом вони самі повлазили на своє місце. Найважче ж довелося тим, у кого шоломи були насунуті аж по саму шию. Хоч як вони трусили головами, а шоломи трималися міцніше, ніж зелені сливи на дереві.
Нарешті пустельник сказав їм:
— Тепер заспівайте Ave[48] та йдіть до своїх жіночок. Через дев'ять місяців у нашій окрузі народиться стільки немовлят, скільки було хоробрих вояків у сьогоднішній бійці.
Пустельник заспівав Ave, а за ним і всі прочани. Дзвонив дзвін.
Тоді пустельник благословив їх ім'ям Божої Матері Ріндбібельської і сказав:
— Ідіть з миром!
І вони всі з криком, гамором, співом юрбою посунули до Мейборга. Їхні жінки, старі й молоді, чекали на порогах домів, і вони вдиралися до своїх власних осель, як зграя солдатні в завойоване місто.
А в місті дзвонили в усі дзвони; хлопчаки свистіли, галасували, грали на rommelpot'ах.
Кухлі, келихи, склянки, кварти, пляшки, чарки весело бряжчали. І вино потоком лилось у горлянки.
Тим часом як дзвонили дзвони, а вітер доносив до Клааса гомін і співи чоловіків, жінок, дітей, він знову підійшов до пустельника і запитав його, якої ж ласки сподіваються від неба ці добрі люди за таку сувору єпітимію.
Пустельник, сміючись, відповів йому:
— Ти бачиш онде на даху двох кам'яних бичків? Вони там стоять на спомин про чудо святого Мартіна, що перетворив двох волів на двох бугаїв, примусивши їх битись лобами й рогами. А потім годину, а то й більше, натирав їм морди лойовою свічкою і свіжою корою. Довідавшись про це чудо, я придбав собі дозвіл у святого отця нашого папи за добрі гроші, прийшов сюди і тут оселився.
З того часу всі старі шкарбуни та черевані з Мейборга та всієї околиці, наслухавшись моїх проповідей, повірили, що після такої бійки і миропомазання свічками та палицями з свіжого дерева, — а така палиця є ознакою сили, — вони сподобляться ласки Матері Божої і чоловічої сили. Жінки женуть сюди своїх слабосилих чоловіків. Діти ж після такої прощі народжуються міцні, сміливі, спритні, люті. З них виходять чудові вояки.
Раптом пустельник мовив до Клааса:
— Ти впізнаєш мене?
— Атож, — відповів Клаас, — ти мій брат Йост.
— Авжеж він, — підтвердив Йост. — А що це за хлопчина он там викривляється до мене?
— Це твій небіж, — відповів Клаас.
— А яка різниця поміж мною та імператором Карлом?
— Велика, — мовив Клаас.
— Ні, не дуже, — заперечив Йост. — Ми обидва дбаємо про свою користь і втіху. Тільки він для цього примушує людей убивати один одного, а я — битися один з одним. От і все.
Потім він повів їх у свою хатину, де вони пили-гуляли одинадцять днів без перерви і відпочинку.
13
Нарешті Клаас попрощався зі своїм братом, сів на ослика, посадив Уленшпігеля позад себе і поїхав. Проїжджаючи по головній площі Мейборга, він помітив, що прочани, які стояли там цілими юрбами, побачивши їх, мало не казилися і, погрожуючи палицями, кричали: "От паскуда!" А все через те, що малий Уленшпігель, спустивши штанці і задерши сорочку, показував їм свій задній образ.
Клаас, побачивши, що вони погрожують його синові, запитав Уленшпігеля:
— Що ти там робиш, що вони так сердяться на тебе?
— Любий таточку, — відповів Уленшпігель, — я собі сиджу, нічого до них не кажу, а вони обзивають мене паскудою.
Клаас посадив його поперед себе. Тоді Уленшпігель став показувати прочанам язика. Ті знову зчинили галас, погрожували кулаками і, піднявши свої палиці, кинулись лупцювати Клааса та його віслюка.
Та Клаас вдарив осла п'ятами під боки і, тікаючи від переслідувачів, що, захекані, бігли за ним, звернувся знову до свого сина:
— Народився ти, мабуть, синку, в нещасливу годину, бо сидиш попереду, нікого не зачіпаєш, а вони ладні вбити тебе.
Уленшпігель сміявся.
Проїжджаючи Льєж[49], Клаас довідався, що жителі поріччя дуже голодують, перебуваючи під владою судів духовних. Вони зчинили повстання, вимагаючи хліба і світського суду. За це милостивий архієпископ, лагідний монсеньйор де ля Марк[50] наказав одним стяти мечем голови, інших повісити або вигнати геть із краю.
По дорозі Клаас бачив вигнанців, що втікали з тихої Льєзької долини, а на деревах біля міста тіла повішених за те, що вони хотіли їсти. І він плакав над ними.
Клаас привіз додому повну торбу грошей, що йому дав брат Йост, а також і гарного кухля з англійського олова, і тепер у його хаті бенкетувалося і у свято, і в будень, бо тут щодня було м'ясо й квасоля.
Клаас частенько наливав по вінця у свій англійський кухоль доброго пива, dobbelkuyt'а, і випивав його до дна.
Уленшпігель їв за трьох і бабрався в мисці, наче горобець у зерні.
— Ти диви, — казав Клаас, — він ще й сільничку з'їсть.
Уленшпігель відповідав:
— Якщо сільничка зроблена з хлібної шкоринки, як у нас, то її таки й треба з'їдати, щоб черви не завелись.
— А навіщо це ти, — мовила Сооткін, — витираєш свої масні руки об штани?
— Це для того, щоб стегна ніколи не змокли, — відповів Уленшпігель.
Тут саме Клаас хильнув чималий ковток зі свого кухля.
— Чому в тебе великий кухоль, а в мене малесенька скляночка? — спитав його Уленшпігель.
— А тому, що я твій батько і господар у домі, — відповів Клаас.
Уленшпігель йому на те:
— Ти п'єш уже сорок років, а я тільки дев'ять. Твій час пити вже минув, а мій тільки починається, отже, це я повинен пити з кухля, — а ти зі скляночки.
— Сину, — сказав Клаас, — хто хоче влити велику бочку в невеличке барильце, той тільки марно розіллє пиво.
— То будь же розумний і лий своє барильце в мою бочку, бо я ж таки більший, ніж твій кухоль, — відповів Уленшпігель.
Клаас, задоволений з синка, подав йому випити зі свого кухля.
Так Уленшпігель учився теревенити за випивкою.
15
Сооткін носила під фартухом ознаки нового материнства. Катліна була також вагітна і тому боялася навіть із дому вийти.
Коли Сооткін прийшла до неї, вона почала жалісно бідкатися.
— Ах, — мовила зажурено Катліна, — що мені робити з нещасним плодом утроби моєї? Чи не задушити його? Ні, краще вмерти. Бо коли стражники знайдуть у мене, незаміжньої, дитину, вони з мене, наче з якоїсь повії, здеруть двадцять флоринів, ще й до того відшмагають на Ринковій площі.
Сооткін сказала їй кілька лагідних слів, щоб заспокоїти, і, попрощавшись, пішла замислено додому. І ось одного разу вона й каже Клаасові:
— Скажи, чоловіче, якщо в мене замість одної та народиться двійня, ти мене битимеш?
— Не знаю, — відповів Клаас.
— А якщо ця друга дитина буде не моя, а як ось у Катліни, хто й зна від кого, може, від самого диявола?
— Від диявола, — заперечив Клаас, — може народитись тільки смерть, вогонь, сморід, але не діти. А Катлінину дитину я прийняв би за свою.
— Справді прийняв би? — запитала Сооткін.
— Я ж сказав, — мовив Клаас.
Сооткін понесла до Катліни цю новину.
Катліна аж нестямилася від радості і захоплено вигукнула:
— От добрий чоловік! Його слова — це рятунок моєї дитини, — додала вона тремтячим голосом, — хай вона буде благословенна від Бога і від диявола, якщо тільки він зродив її, бідну крихітку, чую вже — вона ворушиться у мене під серцем.
Сооткін і Катліна породили разом, перша — хлопчика, друга — дівчинку. Обох понесли хрестити як Клаасових дітей. Синові дали ім'я Ганс, і він зразу й помер, дівчинці дали ім'я Неле, і вона вижила.
Пила вона трунок життя з чотирьох глеків: з двох у Катліни і з двох у Сооткін. І дві матері лагідно сперечалися, хто даватиме пити дитині. Та хоч як хотіла Катліна годувати дитину, а мусила від цього відмовитись, щоб не запитали, звідкіль же в неї молоко, раз вона не була матір'ю.
Коли маленьку Неле, її донечку, відлучили від грудей, вона взяла її до себе і пустила до Сооткін лише тоді, як дівчинка почала звати її мамою.
Сусіди казали, що Катліна добре зробила, взявши на виховання доньку Клаасів, бо вона живе в достатку, а Клааси ніяк із злиднів не можуть вилізти.
16
Якось одного ранку Уленшпігель сидів сам удома і, щоб не нудитись, робив собі кораблика з батьківського черевика. Він уже вставив грот-щоглу в підошву і зробив дірку в носку, щоб туди вставити бушприт, як раптом у напіврозчинених дверях з'явилась кінська голова і верхня частина тіла вершника.
— Чи є хто в хаті? — спитав вершник.
— Є, — відповів Уленшпігель, — людина, півлюдини і кінська голова.
— Як, як? — здивувався вершник.
— А ось так, — відповів Уленшпігель, — ціла людина — я, половина — ти, кінська голова — це голова твого коня.
— Де твої батько-мати? — запитав той, і Уленшпігель відповів:
— Батько пішов робити з поганого гірше, а мати намагається завдати нам ганьби або шкоди.
— Скажи-но ясніше, — мовив вершник.
Уленшпігель відповів:
— Батько пішов у поле копати ями, щоб мисливці там ноги поламали і нашого жита не топтали. А мати пішла грошей позичати. Як віддасть мало — завдасть нам ганьби, як багато — завдасть нам шкоди.
Вершник спитав, як виїхати на дорогу.
— Стежкою, де ходять гуси, — показав Уленшпігель.
Але той незабаром вернувся, саме тоді, як Уленшпігель робив з другого черевика галеру з веслярами.
— Ти мене підманув, — сказав він, — там є тільки баюра, де вони бовтаються.
Уленшпігель відповів:
— Я ж тобі не казав іти туди, де гуси бовтаються, а де вони ходять.
— Покажи мені нарешті дорогу, що йде в Гейст, — сказав подорожній.
— У нас у Фландрії ходять люди, а не дороги, — відповів Уленшпігель.
17
Одного дня Сооткін сказала до Клааса:
— Чоловіче, у мене аж серце нив. Ось уже третій день, як Тіля нема дома. Чи не знаєш, де він?
Клаас відповів сумно:
— Мабуть, там, де й бродячі собаки. Волочиться десь на шляхах з такими волоцюгами, як і сам. Тяжко покарав нас Господь таким синком. Коли він народився, то я думав, що це буде нам радість і підтримка на старості у домі. Я сподівався зробити з нього доброго робітника, а лиха доля створила з нього ледацюгу й волоцюгу…
— Не будь такий вже суворий до нього, чоловіче, — мовила Сооткін. — Нашому синкові лише дев'ять років, і він пустує, як і всі діти.