Смерть знову загуляє по землі фландрській. Донощики матимуть половину майна своєї жертви, якщо воно не перевищуватиме ста флоринів.
— Та ми ж бідні, — сказала вона.
— Бідні, та не зовсім, — відповів Клаас. — Є ще чимало паскудних людей, шулік і круків, що живляться падлом, котрі й на нас будуть доносити, щоб поділитися здобиччю з його величністю. Вони не гребують ні мішком вугілля, ні мішком золота. Чи багато було у бідолашної Таннекен, удови кравця Сіса, яку в Гейсті закопали живцем у землю? Латинська Біблія, три золотих флорини, якесь там домашнє начиння з англійського олова[33], що на нього позаздрила її сусідка. Йоганну Мартене спалили як відьму, але перше кинули в воду, чи не потоне, ну, а що вона не тонула, то, отже, й була відьма! В неї були якісь жалюгідні пожитки та сім золотих каролю[34] в гаманці, і донощик поласився на половину. Е, я міг би тобі розказувати й до завтра, але краще звідсіль вибиратися, жінко, бо після таких указів життя не буде у Фландрії. Незабаром кожної ночі по місту їздитиме колісниця смерті і ми почуємо, як торохтітиме її сухий кістяк.
— Не наганяй на мене такого страху, чоловіче, — відповіла Сооткін. — Імператор — батько Фландрії і Брабанту, а батько повинен бути довготерпеливий, добрий, милосердний, вибачливий.
— Як буде такий, то багато втратить, — відповів Клаас, — бо до нього ж відходить відібране в засуджених майно.
Раптом засурмила сурма і загримів барабан міського оповісника. Клаас і Сооткін, несучи по черзі Уленшпігеля на руках, побігли на гомін за натовпом.
Вони прибігли до ратуші, перед якою оповісники верхи на конях сурмили в сурми і били в барабани. Тут-таки стояв профос[35], тримаючи в руках суддівський жезл, а прокурор, також верхи на коні, держав у руках імператорський указ, наміряючись прочитати його юрбі.
І тут Клаас почув, що віднині забороняється всім взагалі і кожному зокрема друкувати, читати, зберігати в себе і поширювати писання, книги або вчення Мартіна Лютера[36], Джона Вікліфа[37], Яна Гуса[38], Марсілія Падуанського[39], Еколампадія, Ульріха Цвінглі[40], Філіппа Меланхтона[41], Франциска Ламберта, Іоанна Померана, Отто Брунсельсія, Юстуса Йонаса[42], Іоанна Пуперіса і Горціана[43], а також Новий Завіт, виданий у Адріана де Бергеса, Крістофа де Ремонда й Іоанна Целя, оскільки ті видання повні лютеранської та іншої єресі і засуджені й прокляті богословським факультетом університету в Лувені[44].
"Забороняється також малювати і зображувати або замовляти блюзнірські малювання і зображення Господа Бога, Пресвятої Діви Марії і святих угодників, а також рвати й розбивати або стирати картини чи статуї, що служать для прославляння і звеличення Господа Бога, Пресвятої Діви Марії і святих угодників, визнаних святою церквою".
"Крім того, — говорилося в указі, — ніхто, хоч би якого він був стану, не смів обговорювати й тлумачити того, що написано у Святому письмі, навіть і неясні місця, крім хіба знаменитих богословів, і то, коли вони отримають на це дозвіл від якогось славетного університету".
Особи, на яких упала підозра, за постановою його найсвятішої величності назавжди позбавляються права на чесний труд. Ті ж, що знову вдалися в єресь або вперто її дотримуються, підлягають спаленню на вогні, повільному або великому, на солом'яному вогнищі або коло стовпа — за розсудом суддів. Інших же карати на горло мечем, якщо вони високородні дворяни або почесні громадяни; селян — вішати на шибениці, а жінок — закопувати в землю живцем. Голови скараних, для науки іншим, виставляти на стовпах. Все їхнє майно конфіскується і відходить у власність імператора, якщо воно в країнах, йому підвладних.
Його найсвятіша величність віддає донощикам половину майна засуджених і скараних, якщо вартість цього майна не більша від ста фландрських червінців. Свою ж частку імператор віддав на добрі справи, як він це зробив з коштами, награбованими в Римі.
І Клаас разом із Сооткін та Уленшпігелем зажурено пішов додому.
11
Рік був щасливий для Клааса. Він купив за сім флоринів віслюка, дев'ять мірок гороху і одного ранку, сівши на осла, примостив Уленшпігеля позад себе і вирушив у дорогу в гостину до свого старшого брата, Уленшпігелевого дядька, Йоста Клааса, який проживав недалеко від Мейборга, на землі німецькій.
Йост, бувши за молодих літ лагідним та добросердим, згодом натерпівся стільки всіляких несправедливостей і кривд, що зробився мстивим і злостивим. Серце його запеклося, він зненавидів людей і жив самітником.
Втіхою було для нього посварити двох так званих вірних друзів. І він давав три патари нагороди тому, чиє було зверху.
А ще любив він збирати до себе в добре натоплену кімнату повно кумась, щонайстаріших і найзліших на язик, пригощав їх грінками і солодким вином.
Потім тих, кому було вже за шістдесят, садовив десь по кутках прясти вовну або плести, але радив їм відпускати якнайдовші пазури. Йому приємно було слухати, як ті старі відьми, тримаючи під пахвою свої веретена, герготіли, шамкотіли своїми злими язиками, кахикаючи, харкаючи, зводили наклепи на своїх статечних сусідів.
Коли вони по-справжньому запалювалися, Йост кидав у вогонь щетину, вона загоралась, і кімната сповнялася смородом.
Тоді кумасі здіймали галас, докоряючи одна одній, що це вона насмерділа, і незабаром доходило до того, що вони чіплялися одна одній у волосся. Йост ще підкидав щетини в вогонь і сипав на підлогу. Коли в кімнаті від колотнечі здіймався такий ґвалт, такий дим і курява, що й розібрати було годі, що там робиться, він кликав двох слуг, перевдягнених стражниками, які виганяли старих, добре лупцюючи їх лозинами, наче стадо шкодливих гусей.
Після цього Йост оглядав поле бою, де валялися клапті спідниць, панчіх, сорочок і старечі зуби.
І він сумно казав сам до себе:
— Пропащий день. Жодна не втратила у колотнечі свого язика.
12
Клаас, наблизившись до околиць Мейборга, в'їхав у невеликий гайок. Ослик його хапав дорогою будяки. Уленшпігель ловив шапкою метеликів, не злізаючи з ослика. Клаас жував суху скибку хліба, мріючи про найближчу корчму, щоб зросити той хліб пивом. Нараз він почув здалеку дзвін і ніби гомін великого натовпу людей.
— Мабуть, якийсь відпуст, — сказав він, — і, напевне, зібралося тут безліч прочан. Тримайся ж, синку, міцніше, щоб не впасти. Побачимо, що там таке. Ану, ослику, гайда вперед!
І ослик почвалав.
Виїхавши з ліска, вони опинились на широкому полі, західний схил якого спускався до річки, а з протилежного, східного, боку видно було капличку, на даху якої стояла статуя Божої Матері, а коло її ніг два витесаних з каменю бички. На сходах каплиці стояв пустельник і, посміхаючись, дзвонив у дзвін, а навколо нього з півсотні озброєних прислужників з запаленими свічками, музикантів, дзвонарів, барабанщиків, сопілкарів, дударів, сурмачів і ціла валка веселих хлопців, що тримали в руках бляшані скриньки, повні залізяччя, але поки що всі ці люди стояли мовчки.
Дорогою йшло тисяч п'ять, а може й більше, прочан щільним строєм, по семеро в ряд, усі в шоломах, з свіжовирізаними палицями. Іноді до них з великим галасом приєднувалися збоку і ставали позаду нові прочани, також у шоломах і з палицями. Йдучи по семеро в ряду повз каплицю, вони підносили свої палиці під благословення, брали з рук прислужників свічки і платили по півфлорина.
Процесія була така довга, що в передніх прочан свічки вже догоряли, тоді як у задніх вони ще ледь розгорялися.
Клаас, Уленшпігель та ослик здивовано поглядали, як мимо них проходило безліч чоловіків з розмаїтими черевами: широкими, високими, довгастими, гордо випнутими або такими, що ледве трималися на своїх природних підпорках. І у всіх були на головах шоломи.
Тут були троянські шоломи і схожі на фрігійські ковпаки[45], оздоблені султанами з рудих кінських хвостів. Деякі з цих товстопиких череванів мали на шоломах орлині крила, хоч важко було уявити, щоб вони могли літати, у інших на головах стирчали такі високі шпилі, хоч флюгери на них чіпляй, мов на вежу.
Але більшість наділа на голови каски, такі старі та іржаві, що здавалось, ніби вони походили з часів Гамбрініуса[46], короля Фландрії й короля пива, який жив ще за дев'ятсот років до народження Христового і замість шолома носив пивний кухоль, щоб не проґавити випивки, не маючи кухля.
Раптом всюди задзеленчали, задзвонили, забухкали, загуділи, засвистіли, загриміли дзвони, козиці, сопілки, барабани, залізяччя.
На цей гармидер, що був, мабуть, гаслом для прочан, вони обернулись ряд до ряду і, немов викликаючи на герць, почали тикати один одного в обличчя запаленими свічками. Знялося неймовірне чхання. Затанцювали палиці по спинах. І почалась колотнеча. Билися ногами, головами, каблуками і чим попало. Деякі ринули на своїх супротивників, як барани, шоломами вперед, насунувши їх міцно на голову, і зосліпу трапляли на сімку несамовитих прочан, які давали доброго відкоша.
Плаксії і боягузи лементували під ударами, та поки вони бурмотіли свої отченаші, на них блискавично налетіли, б'ючись, дві сімки прочан, звалили на землю і без усякої пощади пройшлися по них.
А пустельник сміявся.
Інші сімки, посплітавшись у бійці, наче виноградні лози, скочувалися по схилу аж у річку, але й там лупцювали один одного, не охолодивши своєї люті.
А пустельник сміявся.
Ті, що залишились нагорі, ставляли один одному синці під очима, вибивали зуби, виривали чуби, на шматки роздирали штани, куртки.
А пустельник сміявся і підмовляв:
— Сміливіш, друзі, хто міцно б'є, той міцно любить. Найсильнішому — кохання красунь! Матінко Божа, от де славні хлопці!
Це піддавало ще більшої охоти прочанам.
Тим часом Клаас наблизився до пустельника, а Уленшпігель реготав і гучно плескав у долоні, дивлячись на цю колотнечу.
— Отче, — запитав Клаас, — що вони вчинили поганого, оці бідолахи, що їх примусили так жорстоко лупцювати один одного?
Та пустельник, не слухаючи його, кричав:
— Гей, ледацюги! Що, вже духу забракло? Якщо втомилися кулаки, то у вас є ноги! Милий Боже! Вони ж вам не для того дані, щоб утікати, наче зайці! Як добувають вогонь із каменю? Б'ють по каменю залізом. Що найкраще для душі літнього чоловіка? То це ж добра бійка, міцно заправлена злістю!
Від цих слів бідолахи прочани ще завзятіше почали лупцювати один одного руками, ногами, шоломами.