Саме тоді вона жила в Боргергауті, поблизу Антверпена, і, почувши, що якийсь блазень хоче літати перед королем Філіппом, подумала, що це, певне, вже не хто інший, як її коханий Уленшпігель.
А тепер він ішов дорогою, задумавшись, і не чув, як хтось поспішає за ним, аж раптом відчув, що дві руки закрили йому очі. Він одразу впізнав Неле.
— Чи це ти? — запитав він.
— Авжеж, — відповіла вона, — я біжу за тобою від самого міста. Ходи зі мною.
— А де ж Катліна? — запитав він.
— О, ти й не знаєш, — сказала вона, — як її мучили, несправедливо вигадавши, що вона відьма, а потім вигнали з Дамме на три роки, попекли їй ноги, а на голові палили клоччя. Я для того розповідаю тобі про це, щоб ти не злякався, коли побачиш її, бо вона збожеволіла від нестерпної муки. Часто вона цілими годинами дивиться на свої ноги і говорить: "Гансе, мій солодкий дияволе, подивився б ти, що вони зробили з твоєю коханою". Бідні її ноги наче дві суцільні рани. А потім заплаче й каже: "Інші жінки мають чоловіків чи коханців, а я живу на цьому світі, як удовиця". Я їй кажу тоді, що Ганс зненавидить її, коли вона говоритиме про нього ще з ким-небудь, крім мене. І вона слухається мене, мов дитина, тільки як побачить корову чи вола, через яких постраждала, то, згадавши все, починає тікати щосили, і ніщо її тоді не зупинить — ні тин, ні річка, ні канава, аж поки не впаде на шляху або де під стіною. Там я її піднімаю і перев'язую ноги, які ще й досі кривавляться. Я гадаю, коли їй палили клоччя на голові, то спалили мозок.
Отак удвох вони і йшли, пригнічені думкою про Катліну.
Прийшовши додому, вони побачили, що Катліна сидить на лавці коло стіни і гріється на сонечку.
— Ти впізнаєш мене? — запитав Уленшпігель.
— Чотири рази по три, — мовила вона, — число священне, але тринадцять — чортова дюжина. Хто ти, дитино цього жорстокого світу?
— Я ж Уленшпігель, син Клааса і Сооткін, — відповів він.
Катліна підвела голову і впізнала його, потім, поманивши пальцем, нахилилась до його вуха і сказала:
— Коли ти побачиш того, чиї поцілунки, як сніг, скажи йому, Уленшпігелю, щоб прийшов. — Потім, показуючи на спалене волосся, простогнала: — Ой, болить! Вони забрали в мене розум, голова моя зовсім порожня, та коли прийде Ганс, то наповнить її. Чуєш? Дзвенить, як дзвін; це душа моя стукає у двері, щоб вийти, бо її пече. Коли Ганс прийде і не захоче наповнити голову, я скажу йому, щоб він зробив ножем дірку, бо душа там усе стукає, все хоче вийти і завдає мені жорстокого болю. Я таки не витримаю, вмру. Я вже більше не сплю, все чекаю його, хай він наповнить мою голову, хай наповнить.
Вона зовсім знесилилась і застогнала.
Селяни, зачувши ополудні церковний дзвін, йшли додому обідати і, проходячи мимо Катліни, говорили:
— Ось причинна.
І хрестилися.
А Неле з Уленшпігелем плакали. Уленшпігель мусив іти далі.
41
По дорозі на прощу найнявся він на роботу до одного чоловіка, що ім'я йому було Йост, а прізвисько Kwaebakker, тобто Сердитий пекар, яке він заслужив за свою злу пику. Kwaebakker давав йому для харчування три буханці черствого хліба на тиждень, а для спання приділив комірчину на горищі під дахом, де добряче дощами поливало і вітрами продувало.
Побачивши, що так зле з ним поводяться, він вирішив і сам устругнути йому капость, і між іншим ось яку: коли збираються пекти хліб удосвіта, то борошно треба сіяти вночі. От раз уночі, коли було ясно, місячно, Уленшпігель попросив свічку, щоб було видніше сіяти, але хазяїн так йому відповів:
— Сій там, де місяць світить.
Уленшпігель послухався і почав сіяти борошно на землю там, де світив місяць.
Вранці Kwaebakker, прийшовши подивитись, що робить Уленшпігель, побачив, що він і досі сіє на землю борошно.
— Що ти робиш? Хіба ж борошно вже нічого не варте, що ти сієш на землю?
— Я сіяв борошно там, де місяць світив, як ви й наказали, — відповів Уленшпігель.
Пекар зарепетував:
— Осле ти нав'ючений! Через сито треба було сіяти!
— А я гадав, що місяць у вас — це якесь нове сито, — відповів Уленшпігель. — Але шкода невелика, я зараз усе позбираю.
— Оглядівся по шкоді, — мовив Kwaebakker, — тепер уже пізно місити тісто і пекти хліб.
— Хазяїне, у мірошника-сусіда є готове тісто, я можу побігти принести, — жваво запропонував Уленшпігель.
— А йди ти на шибеницю, — відповів той, — і шукай там, може, що знайдеш.
— Біжу, хазяїне, — відповів Уленшпігель.
Він побіг на Поле шибениць, знайшов там висохлу руку якогось злодія, приніс її Kwaebakker'y і мовив:
— Ось зачарована рука, вона робить невидимим кожного, хто її носить. Чи не хотів би ти часом приховати свою погану вдачу?
— Я на тебе зараз же поскаржуся владі, — крикнув Kwaebakker, — тоді побачиш, як не слухати хазяїна.
Коли вони обидва стояли перед бургомістром і Kwaebakker почав уже перелічувати цілу низку його лиходійств, раптом він побачив, що Уленшпігель так і витріщився на нього. Він так розлютився, що припинив свої скарги і крикнув до нього:
— Чого тобі ще?
Уленшпігель відповів:
— Ти ж сам сказав, що так оскаржиш мене, що я побачу свою вину. Того я й дивлюся, щоб її побачити.
— Геть з моїх очей! — скрикнув булочник.
— Коли б я був у твоїх очах, то якби ти їх заплющив, мені б довелось вилазити через ніздрі.
Бургомістр, побачивши, що плещуть вони казна-що, не захотів їх більше слухати.
Уленшпігель і Kwaebakker вийшли разом. Kwaebakker замірився на нього кийком. Уленшпігель ухилився і сказав йому:
— Хазяїне, коли ти хочеш кийком вибити з мене борошно, то візьми собі висівки — твою злість, а я візьму борошно — свою веселість. — А потім, показавши йому свій зад, додав: — А оце челюсті печі, печи скільки хочеш.
42
Уленшпігель залюбки став би не злодієм з великої дороги, а злодієм великої дороги, але вона була вимощена надто важким камінням.
Він подався світ за очі дорогою на Ауденаарде, де тоді стояла залога фламандських рейтарів, що охороняли місто від французьких загонів, які, мов сарана, пустошили країну.
У фламандських рейтарів начальником був фрісландець, капітан Корнюен. Вони також гасали по всій окрузі і, як це завжди бувало, обдирали жителів незгірш за ворогів.
Все їм ішло на поживу: і кури, і курчата, і качки, і каченята, і телята, й поросята. Одного разу, коли вони верталися навантажені здобиччю, Корнюен і його лейтенанти помітили під деревом у холодочку Уленшпігеля, який спав і снив про печеню.
— Чим ти промишляєш? — спитав Корнюен.
— Вмираю з голоду, — відповів Уленшпігель.
— А що вмієш робити?
— Та ось ходжу на прощу та покутую гріхи свої, дивлюсь, як інші працюють, на линві танцюю, гарненькі личка малюю, вирізьблюю колодочки для ножів, граю на rommelpot'і і на сурмі.
Якщо Уленшпігель так сміливо назвав себе сурмачем, то лише тому, що чув, ніби старий сторож Ауденаардського замку віддав Богу душу і посада ця вільна.
Корнюен сказав йому:
— Ну, то будеш міським сурмачем.
Уленшпігель пішов за ним, і помістили його у найвищій вежі міських укріплень, у комірчині, що провівалася з усіх боків чотирма вітрами, крім хіба південного, який задував тільки в один бік.
Йому було наказано сурмити негайно в сурму, тільки-но він побачить, що йде ворог. Для цього треба завжди мати свіжу голову, ясні очі, а через те йому давали не надто багато їсти й пити.
Капітан і його вояки жили в вежі і щодня бенкетували за кошт округи. Вони зарізали і зжерли безліч каплунів, винних лише в тому, що були жирні. Про Уленшпігеля завжди забували, він харчувався лише пісною юшкою, і смачні пахощі різних підлив, що линули до нього знизу, мало його тішили. Тому Уленшпігель зовсім не сурмив, коли одного разу наскочили французи й захопили багато худоби.
Капітан піднявся до нього і запитав:
— Чому ж ти не сурмив?
— Хотів віддячити вам за харчі, та не вистачило духу, — відповів Уленшпігель.
Другого дня капітан та його вояки знов улаштували собі великий бенкет, але і цього разу про Уленшпігеля забули. Тільки-но вони почали бенкетувати, Уленшпігель засурмив у сурму.
Корнюен і його вояки, будучи певні, що йдуть французи, кинули їжу й питво, сіли на коней і учвал погнали за місто. Та в полі не було нікого, крім вола, що спокійно лежав собі на сонечку й ремигав. Вони забрали його з собою.
А тим часом Уленшпігель пригощав себе і вином, і м'ясом. Вернувшись, капітан побачив, що він стоїть, посміхаючись, у дверях бенкетної зали і ледве держиться на ногах.
— Тільки зрадники сурмлять тривогу тоді, коли нема ворога, і не сурмлять, коли його бачать, — сказав йому капітан.
— Пане капітан, — відповів Уленшпігель, — на моїй вежі мене так надуло чотирма вітрами, що понесло б у повітря, як пухир, коли б я не засурмив, щоб випустити зайвий дух. Тепер вішайте мене хоч зараз, хоч потім, коли вам буде потрібна осляча шкура на барабан.
Корнюен повернувся й пішов, не сказавши й слова.
Тим часом в Ауденаарде прийшла звістка, що до міста має прибути найласкавіший імператор у супроводі свого вельможного почту. З цієї нагоди міська влада видала Уленшпігелеві окуляри, щоб він міг краще розгледіти наближення його найсвятішої величності. Уленшпігель повинен був тричі просурмити, як тільки побачить, що імператор під'їжджає до Луппегема, до якого було чверть милі від Боргпоорта.
Бо таким чином городяни були б попереджені і мали б змогу задзвонити у всі дзвони, приготувати феєрверки, поставити на вогонь страву і відкрити бочки з вином.
І ось одного разу, близько полудня, коли небо було чисте, а вітер дув з Брабанту, Уленшпігель побачив на дорозі до Луппегема велику кавалькаду вершників. Коні під ними гарцювали, султани маяли на вітрі. Деякі тримали прапори. Той, що гордовито їхав попереду, мав на голові парчеву шапочку з довгими перами і одягнутий був у шати з брунатного оксамиту, гаптовані золотом.
Уленшпігель, надівши на носа окуляри, ясно побачив, що це імператор Карл V, який ласкаво дозволив жителям Ауденаарде, щоб вони почастували його своїми найкращими напоями і найсмачнішими стравами.
Всі вершники їхали поволі, крок за кроком, вдихаючи свіже повітря полів, що збуджує апетит. Та Уленшпігель вирішив, що всі вони дуже тілисті, вгодовані і нічого їм не станеться, якщо цього разу й попостяться. А тому спокійно дивився на них і не сурмив.
Вони їхали сміючись і жартуючи, а його найсвятіша величність подумки заглядав тим часом у свій шлунок, щоб побачити, чи є там місце для нового обіду в Ауденаарде.