Потім запитав: — А скільки ти разів літала на мітлі справляти шабаш? А скільки разів гноїла жита на полях? Нищила плоди у садах? Умертвляла немовлят в материнському лоні? Скільки разів робила двох братів заклятими ворогами, двох сестер — злостивими суперницями?
Катліна хотіла говорити, та не могла, вона тільки ворухнула заперечливо руками. Тоді суддя сказав:
— Вона в мене заговорить тоді, як розтопимо її диявольський жир. Присуньте її ще ближче.
Катліна закричала. Суддя сказав їй:
— Проси сатану, хай тебе освіжить.
Вона зробила рух, наче хотіла скинути черевики, що аж диміли біля вогню.
— Проси сатану, щоб тебе роззув, — сказав суддя.
Вибило десяту годину — настала пора снідати для цього недолюда. Він вийшов з катом і писарем, залишивши Катліну саму біля вогню в катівні.
Об одинадцятій вони вернулись і застали Катліну заціпенілу, нерухому. Писар сказав:
— Начебто дала дуба!
Суддя наказав катові зняти її з віка і роззути. Але роззути не можна було, мусили розрізати черевики. Ноги в Катліни були червоні, закривавлені.
Суддя, згадуючи смачні страви, мовчки дивився на неї. Незабаром вона прийшла до пам'яті, але впала на землю і не могла підвестися, незважаючи на всі зусилля.
Тоді сказала до судді:
— Ти хотів колись мене сватати, але тепер уже зась, не матимеш мене. Чотири рази по три — число священне, а тринадцять — це наречений.
Потім, коли суддя хотів щось сказати, вона перебила його:
— Цить, бо в нього слух тонкий, як в архангела, що лічить удари серця у праведників. Чого ти приходиш так пізно? Чотири рази по три — число священне, воно вбиває всіх, хто мав до мене хіть.
— Вона перелюбствує з дияволом, — сказав суддя.
— Вона збожеволіла від болю й тортур, — мовив писар.
Катліну відпровадили в тюрму.
Через три дні зібрався суд старшин, який присудив Катліну до кари вогнем.
Кат зі своїми помічниками привели її на Великий ринок і звели на ешафот, що був там споруджений. Судді, профос та оповісник були вже на своїх місцях.
Прозвучала три рази сурма оповісника, і він, звернувшись до народу, вигукнув:
— Суд міста Дамме змилостивився над жінкою Катліною і звільнив її від найсуворішої кари, яка належала їй по закону, та, щоб засвідчити, що вона відьма, її коси будуть спалені, вона муситиме заплатити двадцять золотих червінців королю штрафу і на три роки буде вигнана з міста Дамме. Коли ж вона порушить цей присуд, їй буде відтято руку.
І народ схвалив оплесками цю жорстоку ласку.
Кат прив'язав Катліну до стовпа, поклав на її голену голову жменю клоччя і запалив його. Клоччя горіло довго, і Катліна кричала й плакала.
Потім її одв'язали, посадили на воза і відвезли за межі міста Дамме, бо вона не могла йти попеченими ногами.
39
Коли Уленшпігель був у місті Буа-ле-Дюк у Брабанті, отці міста запропонували йому стати їхнім блазнем, але він відмовився від такої честі, сказавши: "Мандрівний прочанин не може бути на постійній посаді, він повинен блазнювати на шляхах і по шинках".
Тим часом Філіпп, що був також і королем англійським[69], приїхав відвідати ці краї, свою майбутню спадщину — Фландрію, Брабант, Ено, Голландію, Зеландію. Йому пішов двадцять дев'ятий рік. В його сіруватих очах світилася злісна туга, прихована лютість, жорстока рішучість. Холодне було його лице, нерухома голова, вкрита рудуватим волоссям, негнучке, худе тіло на тонких ногах, млява і невиразна мова, наче рот його був набитий вовною.
У перервах між турнірами, різними змаганнями і бенкетами він оглядав веселе герцогство Брабантське, багате графство Фландрське та інші свої володіння. Всюди він присягався зберігати їх привілеї. Та коли в Брюсселі давав клятву на Євангелії не порушувати золотої булли Брабанту[70], його руку так зсудомило, що він мусив прийняти її зі святої книги.
Коли він прибув до Антверпена, там на його честь спорудили двадцять три тріумфальні арки. Двісті вісімдесят сім тисяч флоринів витратило місто на ці арки, на костюми для тисячі восьмисот сімдесяти дев'яти купців, одягнутих у червоний оксамит, на багаті лівреї для чотирьохсот шістнадцяти служників та пишні шовкові шати для чотирьох тисяч одягнутих однаково городян. Ритори мало не всіх нідерландських міст виголошували тут блискучі промови.
Тут можна було побачити оточеного почтом із блазнів Принца кохання з Турне, що їхав верхи на свині на ім'я Астарта; Короля дурнів з Лілля, що йшов за своїм конем, держачись за хвіст; Принца розваг з Валансьена, який розважався тим, що лічив, скільки разів бухне його віслюк; Абата веселощів з Арраса, який попивав брюссельське винце з пляшки, що мала вигляд молитовника, і це було для нього приємне читання; Абата злидарів з Ати, що мав на собі лише діряве простирало і рвані черевики, зате держав у руці ковбасу, якою напихав своє черево; Ватажка шалених — молодого хлопця, що їхав на полохливій козі серед натовпу, його з усіх боків наділяли штурханами; Абата срібної таці з Кенуа, що їхав на коні і вдавав, ніби хоче сісти на тацю, примовляючи: "Нема такої великої скотини, яку б не можна було засмажити на вогні".
Отак уся ця компанія бавила людей невинними витівками, але король залишався сумний і похмурий.
Того ж таки вечора маркграф антверпенський, бургомістр, воєначальники і священнослужителі зібралися порадитись, яку ж їм вигадати забаву, щоб розвеселити короля.
Маркграф сказав:
— Чи ви не чули про такого собі П'єркіна Якобсена, блазня з міста Буа-ле-Дюк, який так уславився своїми витівками?
— Чували, — підтвердили всі.
— Ну так ось, — мовив маркграф, — покличмо його до нас, нехай він щось устругне, а то в нашого блазня ноги немов олов'яні.
— Покличмо, — погодились усі.
Коли посланець з Антверпена прибув до Буа-ле-Дюка, йому сказали, що П'єркін луснув від сміху, але в них є один проїжджий блазень, на ім'я Уленшпігель. Посланець знайшов його в одній таверні, де він їв печених устриць, а водночас залицявся до служниці.
Уленшпігель був дуже потішений, що по нього приїхав спеціальний громадський гонець верхи на доброму вернамбахському коні і привів ще одного коня, напевне, вже для нього.
Не злізаючи з коня, гонець запитав Уленшпігеля, чи зможе він устругнути щось таке, щоб розсмішити короля Філіппа.
— Та тих жартів я маю до біса у себе в черепку, — відповів Уленшпігель.
І вони поїхали. Коні пустились учвал, несучи Уленшпігеля й гінця до Антверпена. Коли в місті Уленшпігель став перед маркграфом, двома бургомістрами і старшинами, маркграф його спитав:
— Чим ти думаєш нас потішити?
— Літатиму в повітрі, — відповів Уленшпігель.
— Як же ти це зробиш? — запитав маркграф.
— А чи ви знаєте, що коштує менше ніж булька з мила, коли вона лусне?
— Ні, не знаю, — відповів маркграф.
— Розкрита таємниця, — відповів Уленшпігель.
Тим часом герольди, верхи на чудових конях у збруї з червоного оксамиту, їздили по всіх вулицях, площах, перехрестях, сурмили в сурми і били в барабани. Вони оголошували всім signork'ам і signorkinn'ам[71], що Уленшпігель, блазень із Дамме, буде літати в повітрі над набережною в присутності короля і його високоіменитого, вельможного і благородного почту, які сидітимуть на високому помості.
Навпроти помосту стояв дім, збудований на італійський зразок, вздовж усього даху цього дому простяглася ринва, на яку відчинялося вікно з горища.
У день вистави Уленшпігель проїхав містом верхи на віслюку. Поруч із ним біг скорохід. Уленшпігель був одягнутий у чудові шати з червоного шовку, які дала йому міська управа. На голові у нього був червоний ковпак з двома ослячими вухами, на кінці яких висіли дзвоники. На шиї блищав ланцюг з мідних блях, на яких був викарбуваний герб міста Антверпена. На рукавах коло ліктів бряжчали дзвоники. Ноги були взуті в позолочені капці, на носках яких також висіли дзвоники.
Його осел був накритий попоною з червоного шовку, на ній з обох боків був майстерно вигаптуваний золотом герб Антверпена.
Слуга одною рукою вів осла за вуздечку, а в другій тримав прута, на кінці якого дзеленькав коров'ячий дзвіночок.
Уленшпігель, покинувши на вулиці слугу й віслюка, заліз на дах. Тут, задзеленькавши своїми дзвониками, він розчепірив руки, немовби хотів летіти. Потім, нахилившись до короля Філіппа, промовив:
— Я думав, що я — єдиний дурень в Антверпені, але бачу, що дурнів тут повне місто. Якби ви мені сказали, що хочете літати, я б не повірив, та коли дурень приходить і каже вам, що літатиме, ви йому вірите. Як же я можу літати, коли в мене немає крил?
Одні реготались, інші лаялись, але всі говорили:
— Він хоч і дурень, а каже щиру правду.
Але король Філіпп залишався незворушний, наче з каменю витесаний.
А міські старшини нишком говорили між собою:
— Чи варто ж було для такої кислої пики таке пишне свято влаштовувати?
Вони дали Уленшпігелеві три флорини і силою здерли з нього шати з червоного шовку, в яких він хотів чим скоріше втекти.
— А що таке три флорини в кишені молодого хлопця? Це все одно, що грудка снігу перед вогнем, що пляшка вина перед п'яницею з широкою пелькою. Три флорини! Листя опадає з дерева, але й наростає знову, а флорини як вийдуть з кишені, то вже не повернуться ніколи. Метелики відлітають з літом, і флорини також летять, хоч і важать вони два естерліни[72] і дев'ять асів.
Так міркуючи, Уленшпігель пильно розглядав своїх три флорини.
— Яка ж пихата міна! — мурмотів він, дивлячись на імператора Карла в панцирі й шоломі; Карл в одній руці тримав меч, а в другій глобус, зображення нашого жалюгідного світу. — Він, з Божої ласки, імператор римський, король іспанський і таке інше. І він таки милостивий до нашої країни, цей імператор у панцирі. А на другому боці викарбувано герби його герцогств, графств та інших володінь з таким прекрасним написом: "Da mihi virtutem contra hostes tuos" — "Дай мені силу проти ворогів твоїх". І справді, він був хоробрий супроти реформатів[73], у яких геть усе відбирав на свою користь. Ах! Якби я був імператором Карлом, я б накарбував флоринів на цілий світ, і кожен став би багатим, і більше ніхто б не працював.
Та хоч як Уленшпігель милувався своїми монетами, всі вони майнули в країну згуби, де бряжчать кухлі і дзеленчать пляшки.
40
Коли Уленшпігель з'явився на ринві у своїх шатах із червоного шовку, він не бачив Неле, яка стояла в натовпі, дивилася на нього і радісно сміялась.