Уленшпігель склав їх собі у фартух, що був на ньому, і почав танцювати на канаті, хоч це і не легко було.
Хлопці кричали йому знизу:
— Ти казав, що танцюватимуть всі наші черевики. Ану взувай їх або плати заклад!
Уленшпігель, танцюючи, відповів:
— Я й не обіцяв, що взуватиму їх, я казав, що вони танцюватимуть зі мною. Отже, я танцював, і вони танцювали зі мною у моєму фартуху. Ну, чого витріщились на мене, як жаби? Платіть моїх три патари.
Тоді вони заверещали, щоб віддав їхні черевики.
Уленшпігель почав жбурляти їм черевики один по одному. Зчинилася страшенна буча, бо ніхто з них у тому гармидері не міг знайти одразу свого черевика.
Тоді Уленшпігель зліз із дерева та й ну поливати їх, тільки не водою.
25
Інфант у п'ятнадцять років мав звичку тинятися по коридорах, сходах, кімнатах палацу. Але найчастіше бачили його біля жіночих покоїв, де він заводив свари з пажами, що так само, як і він, тільки там і стовбичили, наче коти. Інші походжали на подвір'ї або, позадиравши носи вгору, співали під вікнами ніжні балади.
Почувши співи, інфант раптом виглядав у вікно, і бідолашні пажі злякано сахалися, побачивши його бліду пику замість лагідних облич своїх красунь.
Поміж придворних дам була одна вельможного роду фламандка з Дюдзееле біля Дамме, пишна тілом, наче стиглий плід, і вроди надзвичайної — зеленоока, з кучерявим волоссям, що блищало, як золото. Вдачі веселої і палкої, вона ні від кого не приховувала своєї прихильності до того щасливця з кавалерів, якому надавала на цій прекрасній землі божественний привілей вільно втішатися її коханням. Саме того часу вона кохала гарного і високородного кавалера. Кожного дня у певний час вони зустрічались, і про це дізнався Філіпп.
Отож він сів на лаві біля вікна і став її чатувати; і коли вона, щойно викупавшись, з блискучими очима, напіврозтуленими устами, свіжа, приваблива, проходила повз нього, шурхотячи своїми шатами з золотої парчі, він, не встаючи з лавки, мовив до неї:
— Сеньйоро, чи не зупинитесь ви на хвилинку?
Мов нетерпляча кобилиця, яку несподівано затримали на повному чвалі до красеня жеребця, що ірже десь на луці, вона стала і мовила:
— Ваша високість, тут у палаці кожен мусить підкорятися вашій найяснішій волі.
— То сядьте біля мене.
Потім, глянувши на неї хтивим, недобрим, хитрим поглядом, він сказав:
— Прокажіть мені "Отче наш" фламандською мовою. Я колись знав, та забув.
Бідолашна дама почала читати "Отче наш", а він примушував її проказувати якнайповільніше.
Так вона прочитала йому десять разів молитву, все думаючи про те, що давно вже настав час молитися іншому богові.
Потім він став вихваляти її прегарне волосся, ніжний колір її обличчя, ясні її очі, але не посмів нічого сказати ні про чарівні плечі, ні про високі перса, ні про решту її принад.
Коли вона вже думала, що може йти, і нетерпляче поглядала у двір, де на неї чекав кавалер, він спитав її, чи знає вона, в чому полягають чесноти жінки.
Боячись відповісти не до ладу, вона мовчала. Тоді він відповів за неї повчальним тоном:
— Чесноти жінки — це її цнотливість, добра поведінка і турботи про свою честь.
Потім порадив їй скромніше одягатись і приховувати свої принади.
Вона схилила голову на знак згоди і сказала, що перед його гіперборейською високістю[55] вона скоріше загорнеться в десять ведмежих шкур, ніж натягне на себе хоч трохи мусліну.
Збентеживши його такою відповіддю, вона весело втекла від нього.
Тим часом полум'я юності запалало в грудях інфанта. Проте це було не те могутнє полум'я, що збуджує сильних духом на величні подвиги, і не той лагідний вогник, від якого плачуть ніжні серця, — це був зловісний пекельний вогонь, запалений самим сатаною.
Цей вогонь блискотів у його сірих очах, як місячне сяйво зимової ночі на бойовищі. Але він палив його немилосердно.
Не почуваючи любові до інших, цей нещасний недолюдок не смів зблизитись із жінками. Він забивався десь у темний закуток, у комірчину, вибілену вапном, з вузькими вікнами, де звичайно гриз тістечка і куди на солодощі зліталося безліч мух. Пестячи себе, він чавив їх сотнями на шибках, аж поки пальці його терпли і нездатні були далі чинити цю гидоту. Він почував якесь мерзенне задоволення від цієї жорстокої розваги, бо хіть і жорстокість — дві ганебні сестри. Він виходив зі своєї схованки ще похмуріший, ніж раніш, і всі чимдуж тікали від нього, лише вгледівши його обличчя, синювато-бліде, наче він живився отруйними грибами.
І його злостива високість страждав, бо люте серце не дає спокою.
26
Нарешті юна красуня покинула Вальядолід і поїхала у Фландрію, у свій Дюдзеельський замок.
Проїжджаючи через Дамме зі своїм гладким управителем, вона побачила хлопчака років п'ятнадцяти, що примостився на лавці коло будиночка і грав на дуду. Навпроти нього сидів рудий песик, який, видно, не полюбляв музики, бо сумно вив. Сонце яскраво світило. Поруч із хлопцем стояла гарненька дівчина і аж заходилася від реготу, як тільки пес починав вити.
Прекрасна дама і її гладкий супутник, порівнявшися з будинком, задивилися на те, як Уленшпігель грає на дуду, Неле регоче, а Тіт Бібул Шнуффій завиває.
— Капосний хлопче, — звернулась дама до Уленшпігеля, — перестань дратувати собачку, хай не виє.
Та Уленшпігель, поглянувши на неї, загудів ще дужче, Бібул Шнуффій завив ще сумніше, а Неле зареготала ще голосніше.
Управитель дуже розсердився і, показуючи на Уленшпігеля, промовив до дами:
— От як я полоскочу цього поганця піхвами моєї шпаги, то він одразу припинить оте огидне пищання.
Уленшпігель позирнув на управителя, обізвав його Яном Пузанем за його черево і грав собі й далі на дуду. Управитель кинувся до нього, погрожуючи кулаками, але Бібул Шнуффій перехопив його і вкусив за ногу. Управитель упав від страху і закричав:
— Рятуйте!
Дама засміялась і спитала Уленшпігеля:
— Не зміг би ти мені сказати, дударику, чи дорога з Дамме в Дюдзееле та сама, що й раніше?
Уленшпігель, не перестаючи грати, кивнув головою, а очима аж прилип до дами.
— Чого ти так пильно дивишся на мене? — запитала вона.
Але він, все граючи, не відривав від неї очей, немов заворожений.
Вона сказала до нього:
— І не сором тобі у твої юні літа так дивитися на дам?
Уленшпігель трохи зашарівся, але ще більше втупив у неї очі.
— Я тебе питала, — знову сказала вона, — чи не змінилася дорога з Дамме до Дюдзееле?
— Вона вже не зеленіє відтоді, як ви перестали по ній їздити, — сказав Уленшпігель.
— Може, ти мене проведеш? — мовила дама.
Та Уленшпігель не вставав, а все дивився на неї. Вона зрозуміла, що то юнацькі примхи, і радо йому це пробачила. Аж раптом він устав і намірився йти.
— Куди ж ти? — запитала вона.
— Якнайкраще одягнутися, — сказав він.
— То йди, — мовила дама і сіла на лаві коло порога, а управитель біля неї. Вона хотіла поговорити з Неле, але та не відповідала нічого, бо ревнувала.
Уленшпігель вернувся чисто вимитий та вдягнутий у святкове вбрання, в якому хлопчак мав дуже гарний вигляд.
— Ти й справді поїдеш з цією вродливою дамою? — запитала Неле.
— Я скоро вернусь, — відповів Уленшпігель.
— Може, краще мені піти? — мовила Неле.
— Ні, — сказав він, — дорога дуже брудна.
— А чому це ти, — мовила дама розгнівано і також ревниво, — чому це ти, дівчино, не хочеш, щоб він їхав зі мною?
Неле не відповіла нічого, лише великі сльозинки набігли їй на очі, і вона сумно і гнівливо поглянула на красуню.
Вони вирушили в дорогу вчотирьох: дама, наче королева на своєму білому, сумирному коні, вкритому чорною оксамитною попоною; управитель, черево якого коливалося в лад кінській ході; Уленшпігель, що йшов поруч з дамою і вів її коня за вуздечку, а за ним біг Бібул Шнуффій, гордо задерши хвоста вгору.
Так ішли вони деякий час. Уленшпігель почував себе незручно. Мовчазний як риба, він тільки вдихав ніжний аромат парфумів, що йшли від дами, і скоса поглядав на чудову збрую з різними пряжечками, на дорогоцінні прикраси, що були на дамі, на її ніжне обличчя і ясні очі, на звабливі перса, на волосся, що блискотіло на сонці, як золотий чепчик.
— Чому це ти такий неговіркий, хлопче? — запитала вона.
Він не відповів нічого.
— Хоч тобі й відібрало мову, проте гадаю, що зумієш виконати моє доручення.
— Дивлячись яке, — озвався Уленшпігель.
— Далі я поїду сама, — сказала дама, — а ти підеш до Коолькерке, — он у той бік, і скажеш одному кавалерові, одягненому в чорне й червоне, хай не чекає мене сьогодні, а в неділю, о десятій годині вечора, хай сам приходить до мене в замок через потайний хід.
— Не піду! — буркнув Уленшпігель.
— Чому? — запитала дама.
— Не піду, й годі, — відповів Уленшпігель.
— Чого це ти, півнику, завередував? Що на тебе найшло? — спитала дама.
— Не піду, і все, — стояв на своєму Уленшпігель.
— А як я тобі дам флорин?
— Ні.
— А дукат?
— Ні.
— А каролю?
— Ні, — ще раз повторив він. — Хоча, — сказав, зітхнувши, — гроші, хай навіть і дрібні, я люблю більше, ніж усякі інші дрібнички.
Дама засміялась, а потім раптом скрикнула:
— Ох, я загубила свою гарну парчеву сумочку, перлами гаптовану! В Дамме вона ще висіла на поясі в мене.
Уленшпігель і не рушився, але управитель поквапився підійти до дами:
— Пані, — сказав він, — не посилайте по сумочку цього пройдисвіта, бо не побачите її більше.
— А хто ж тоді піде? — мовила дама.
— Доведеться мені потурбувати свої старі ноги.
І він пішов шукати.
Продзвонило полудень; спека була нестерпна, тиша глибока. Уленшпігель мовчки зняв свою нову куртку, простелив її в холодочку під липою, щоб дама могла сісти не на сиру траву. А сам, зітхаючи, став біля неї.
Вона поглянула на нього, і їй стало жаль цього боязкого хлопчиська, а тому й запитала його, чи не втомилися стояти його молоді ніжки. Він не мовив ні слова, але раптом почав хилитися, вона ж, щоб не дати йому впасти, підхопила його і притягла на свої голі груди, до яких він так охоче притулився, що їй видалося — гріх був би сказати йому, щоб він пошукав іншу опору.
Тим часом вернувся управитель і сповістив, що сумочки не знайшов.
— Я вже знайшла її, — сказала дама, — коли я злазила з коня, вона відстебнулася і зачепилась за стремено. А тепер, — звернулась вона до Уленшпігеля, — веди нас простісінько в Дюдзееле, але хоч скажи мені, як тебе звати.
— Мій патрон святий Тільберт, а ім'я це означає спритний до всього гарного.