Вона пішла по скелях до печери сьогодні вранці".
"Я знаю, знаю. Ми всі там купалися, а потім вона нас покинула й пішла додому, і після того я її не бачив. Ходити по навколишніх скелях не дуже небезпечно, чи не так?"
"Це залежить, сер, від того, якою дорогою ви підете. Найбезпечніше буде піти разом із людиною, що знає цю місцевість".
Він явно мав на увазі себе й почав розбалакувати на цю тему, але молодик його безцеремонно обірвав і побіг назад до готелю, гукаючи до жінки, що стояла на балконі: "Ти собі уявляєш, Марджері, Керол досі не повернулася. Дивно, чи не так?"
Я не чула, що відповіла йому Марджері, але її чоловік кричав далі:
"Але ми вже не можемо чекати довше. Нам треба їхати до Пенрітара. Ти готова? Я прижену машину".
Він зробив, як сказав, і незабаром обоє від'їхали. Тим часом я навмисне накручувала себе, щоб довести самій собі, якими безглуздими були мої фантазії. Коли автомобіль від'їхав, я підійшла до готелю й пильно оглянула бруківку. Звичайно ж, ніяких плям крові там не було. Ні, це видіння весь той час, коли маячило перед моїми очима, було лише результатом моєї спотвореної уяви. І саме тому воно навіювало мені ще більший жах. І раптом, коли я стояла там, геть ошелешена, почувся голос рибалки: "Вам привиділися там плями крові, чи не так, леді?" Він дивився на мене з цікавістю.
Я кивнула.
"Це дуже цікаво, дуже цікаво. У нас тут існує один забобон, леді. Якщо хтось побачить ці плями крові…"
Він зробив паузу.
"Ну, то й що?"
Він провадив своїм лагідним голосом, корнуольським за інтонацією, але неусвідомлено бездоганним та позначеним характеристиками доброго виховання, цілком вільним від корнуольських зворотів мови: "У нас кажуть, леді, коли побачити тут плями крові, то в найближчі двадцять чотири години хтось помре".
"Який жах! Від цього видіння та від ваших слів у мене аж мороз пішов".
Він продовжив повчальним тоном: "У нашій церкві, леді, є дуже цікава табличка, де написано про смерть…"
"Ні, дякую", — сказала я рішучим голосом, крутнулася на підборах і пішла вгору по вулиці до котеджу, в якому я винайняла собі житло.
Коли я вже туди підійшла, то побачила жінку на ім'я Керол, котра поверталася зі своєї прогулянки, ідучи по стежці, що петляла по гребеню скель. Вона дуже поспішала. На сірому тлі скель вона здавалася якоюсь отруйною червоною квіткою. Її капелюх мав колір крові…
Я здригнулась. І справді, кров весь час була в мене на думці.
Згодом я почула гуркотіння її автомобіля. Я запитала себе, чи й вона подалася до Пенрітара; але вона звернула ліворуч, у протилежному напрямку. Я спостерігала, як автомобіль вибрався на вершину пагорба й зник, і, можна сказати, зітхнула з полегкістю. Пацюча Нора знову почала здаватися мені сонним і тихим закутком.
— Якщо це все, — сказав Реймонд Вест, коли Джойс замовкла, — то я відразу оголошую свій вердикт. Нестравність шлунка призводить до того, що після їжі перед очима починають мерехтіти всілякі цятки.
— Ні, це ще не все, — відповіла Джойс. — Ви повинні вислухати й продовження. Я прочитала його в газеті через два дні під заголовком "Нещасливий випадок під час купання". Там розповідалося про те, як місіс Дейкер, дружина капітана Деніса Дейкера, трагічно втопилася в Лендір-Коув, трохи далі на цьому самому узбережжі. Вона та її чоловік зупинилися в тамтешньому готелі й повідомили про своє бажання скупатись, але знявся холодний вітер. Капітан Дейкер сказав, що купатися буде холодно, тож він і ще декілька постояльців готелю пішли грати в гольф на полі, що було неподалік. Проте місіс Дейкер заявила, що їй зовсім не холодно, і пішла сама-одна до затоки. Коли вона не повернулася, чоловік занепокоївся й разом зі своїми друзями спустився до пляжу. Вони знайшли її одяг складеним біля скелі, але жодного сліду від бідолашної жінки ніде не було. Тіло відшукали аж через тиждень, коли хвилі винесли його на берег в іншому місці узбережжя. На її голові був слід від сильного удару, якого було завдано перед смертю, й дійшли висновку, що вона, певно, пірнала в море й ударилася головою об скелю. Згідно з моїми розрахунками, вона померла якраз через двадцять чотири години після того, як я побачила плями крові.
— Я протестую, — сказав сер Генрі. — Це не проблема — це історія про привидів. Міс Лампрієр, певно, медіум.
Містер Петерік, за своїм звичаєм, кахикнув.
— Мене бентежить тут одна деталь, — сказав він. — Отой удар по голові. Отже, нам не слід виключати можливість убивства. Але я не бачу жодних фактів, які ми могли б покласти в основу свого розслідування. Галюцинація чи видіння міс Лампрієр, звичайно, становлять певний інтерес, але я не зовсім ясно розумію, яку саме проблему вона хоче перед нами поставити.
— Нестравлення шлунка та збіг подій, — сказав Реймонд, — а крім того, ми не можемо бути певні, що йдеться про тих самих людей. Тим більше, прокляття, чи що воно там було, може мати стосунок лише до корінних мешканців Пацючої Нори.
— У мене таке відчуття, — сказав сер Генрі, — що зловісний суб'єкт у моряцькому одязі має якийсь стосунок до цієї сумної історії. Але я погоджуюся з містером Петеріком: міс Лампрієр дала нам дуже мало надійних фактів.
Джойс обернулася до доктора Пендера, котрий з усмішкою похитав головою.
— Це надзвичайно цікава історія, — сказав він, — але, боюся, я згоден із сером Генрі та містером Петеріком, що в нас дуже мало фактів, на які ми могли б спертися.
Джойс із цікавістю подивилася на міс Марпл, і та всміхнулася їй у відповідь.
— Я також думаю, що ти трохи несправедлива, моя люба Джойс, — сказала вона. — Безперечно, ми сприймаємо все це зовсім інакше. Тобто ми, будучи жінками, надаємо великої ваги манері вдягатися. Я не вважаю справедливим ставити таку проблему перед чоловіком. Тим більше, що там, певно, ішлося про кілька дуже швидких перевдягань. Але яка підла жінка! І ще підліший чоловік.
Джойс витріщилася на неї.
— Тітонько Джейн, — сказала вона, — тобто міс Марпл, звичайно, мені здається, мені справді здається, ви знаєте істину.
— Річ у тому, моя люба, — сказала міс Марпл, — що для мене було набагато легше розгадати її, сидячи тут спокійно, аніж це було для вас — а тим більше, що, будучи митцем, ви надто гостро сприймаєте атмосферу, хіба ні? Коли ти просто сидиш тут і плетеш, тобі легко бачити факти такими, якими вони є. Навіть найзатятіший злочинець, побачивши на бруківці червоні плями від крапель, що падали з червоного купальника, який сушився вгорі, не подумав би, що перед ним плями крові. Бідолашна моя дівчинко, бідолашна маленька дівчинко!
— Пробачте мені, міс Марпл, — сказав сер Генрі, — але ви повинні знати, що я досі перебуваю в абсолютній темряві. Схоже, ви та міс Лампрієр знаєте, про що говорите, але ми, чоловіки, досі не маємо найменшого уявлення, про що йдеться.
— А зараз я розповім вам кінець тієї історії, — сказала Джойс. — Це сталося через рік. Я була на одному з морських курортів східного узбережжя й малювала ескізи, коли несподівано мене опанувало дивне відчуття, яке навідує людину тоді, коли перед нею відбувається щось таке, що вже колись відбувалося. Я побачила перед собою двох людей, чоловіка й жінку, і вони якраз вітали третю особу, жінку, на якій була сукня з чинцу, розмальованого червоними пуансетіями.
"Керол, яка чудова несподіванка! Зустрітися з тобою після стількох років! Ти не знайома з моєю дружиною? Джоун, це моя давня приятелька, міс Гардінґ".
Чоловіка я впізнала відразу. Це був той самий Деніс, якого я бачила в Пацючій Норі. Дружина була іншою — Джоун замість Марджері; але вона була того самого типу, молода, недбало вдягнена й досить неприваблива. Мені тоді здалося, що я з'їхала з глузду. Вони стали розмовляти про те, щоб піти скупатися. Я скажу вам, що я тоді зробила. Я пішла прямісінько до поліційного відділка. Я боялася, що здамся їм божевільною, а проте мені було все одно. І, як з'ясувалося, я вчинила цілком правильно. Там був чоловік зі Скотленд-Ярду, і він приїхав туди саме в цій справі. Схоже — о, мені страшно навіть розповідати про це, — що поліція запідозрила Деніса Дейкера. Це не було його справжнім ім'ям — він брав собі різні імена та прізвища за різних обставин. Він знайомився з дівчатами, зазвичай то були дуже непривабливі дівчата, які не мали багато родичів або друзів, страхував їхнє життя на великі суми, а тоді — о, який жах!.. Жінка на ім'я Керол була його справжньою дружиною, і вони завжди здійснювали один і той самий план. Саме тому вони, зрештою, і спіймали його. У страхових компаній виникли підозри. Він вирушав у якесь не дуже людне місце на морському узбережжі зі своєю новою дружиною, там-таки з'являлась інша жінка, і вони разом ішли купатися. Жінку там убивали, а Керол перевдягалася в її одіж і поверталася разом із ним у човні. Після чого вони від'їжджали з того села чи містечка, хоч би де це було, розпитавши кількох людей про уявну Керол, а коли вони опинялися за його межами, Керол поквапно знову перевдягалась у свою барвисту сукню, накладала на обличчя яскравий грим і поверталася до села, звідки від'їздила вже у своєму автомобілі. Вони з'ясовували напрям морських течій, і ймовірна смерть відбувалася десь в іншому місці за таких самих обставин. Керол виконувала роль дружини, ішла на якийсь безлюдний пляж і залишала там одяг нещасної, а сама знову вдягалась у свою сукню з квітчастого чинцу та спокійно чекала, коли її чоловік приєднається до неї.
— Я думаю, коли вони вбили бідолашну Марджері, то кров трохи забризкала купальний костюм Керол, оскільки ж він був червоний, то вони цього не помітили, як уже зазначила міс Марпл. Та коли вони повісили його сушитися на перилах балкону, краплі крові з нього закапали. Ой! — не змогла вона втриматися від тремтіння. — Я досі бачу ті жахливі плями.
— Звичайно ж, — сказав сер Генрі, — я тепер добре пригадую ту справу. Справжнє прізвище того чоловіка було Девіс. Але з моєї пам'яті зовсім вислизнуло, що одним із його вигаданих прізвищ було Дейкер. То була надзвичайно хитра й розумна пара. Мене завжди дивувало, чому ніхто не помічав, що жінка змінювала свою ідентичність. Мабуть, тому, що, як уже відзначила міс Марпл, люди завжди звертають більше уваги на одяг, аніж на обличчя.