А ось коли причина не конкретна, а загальна – тоді все значно серйозніше. У такому разі листи надсилаються без розбору і служать одній меті – помститися за власні невдачі. Як я вже сказав – це патологія. З кожною дниною вона зростає. Врешті-решт анонімника викривають; найчастіше ним буває людина, на яку й не подумаєш. Ось так. Щось подібне зайшло торік на півночі графства. Тоді анонімницею виявилася старша відділу дамських капелюшків у великому магазині. Тиха, порядна жінка і працювала в магазині багато років. Але то була особиста ворожнеча. Я знаю, Бертоне, що таке анонімки, тому такий наляканий.
– І давно це почалося?
– Не думаю, та й важко сказати, якщо по правді. Бо коли люди одержують такі листи, то найчастіше нікому про них не кажуть і кидають їх у вогонь. Я сам дістав такого листа. І суддя Сіммінгтон теж. І ще кілька моїх пацієнтів казали мені.
– І всі ті листи на один копил?
– Так, звісно. Все обертається навколо амурів. Це їхня незмінна прикмета, – він посміхнувся. – Сіммінгтона звинувачено у таємному зв'язку з секретаркою – нещасною на вигляд, літньою міс Гінч, якій щонайменше сорок; носить пенсне, а передні зуби в неї як у кроля. Сіммінгтон відніс його просто в поліцію. Мене ж звинуватили у порушенні професійного етикету з пацієнтками. Навіть подробиць не забули вказати. Всі ці листи наївні й безглузді, але страшенно злостиві. – Його лице змінилося, спохмурніло. – Знайте, такі речі можуть бути дуже небезпечними.
– Цілком можливо.
– Бачте, хоч листи й грубі, написані по-дитячому, та рано чи пізно котрийсь із них влучить у слабину. І тоді один бог знає, що може скоїтися! А найбільше мене турбує те, який ефект справить анонімка на підозріливу й неосвічену людину. Для таких усе написане – чиста правда. І тоді слід чекати найстрашнішого.
– Мій лист був досить безграмотний. Мені навіть здалося, що його писала майже неписьменна людина, – сказав я задумливо.
– Хтозна! – кинув Оуен і пішов.
Обмірковуючи все згодом, я відчув, що те "хтозна" занепокоїло мене.
Я не збираюсь удавати, ніби анонімка не зіпсувала мені настрою, бо вона таки його зіпсувала, та я дуже скоро про неї забув. Тоді я не сприйняв її серйозно. Пам'ятаю, я заспокоював себе тим, що, мовляв, таке не диво у віддалених провінційних містечках. Десь – найпевніш, це справа рук якоїсь істерички, одержимої манією скрізь шукати драми.
Та коли всі листи написані так само по-дитячому, вони не накоять багато лиха.
Наступний інцидент, якщо можна так його назвати, стався через тиждень, коли Партрідж процідила крізь зуби, що Беатріс, дівчина, яка приходила вдень допомагати їй, сьогодні не прийде.
– Мені здалося, сер, що дівчина чимось серйозно засмучена, – додала Партрідж.
Я не міг збагнути натяків Партрідж, але подумав собі (і помилився), що в цієї Беатріс негаразд із шлунком, чого Партрідж, з її делікатністю, не могла сказати прямо. Я поспівчував дівчині й висловив надію, що їй скоро покращає.
– Дівчина почуває себе добре, сер. Вона у пригніченому стані.
– Он як!
– Через листа, що вона одержала, – вела далі Партрідж. – Напевне, якогось брудного змісту.
З похмурого погляду Партрідж я зрозумів, що натяки стосувалися мене. Кров ударила мені в обличчя. Я ледве міг би впізнати Беатріс, якби вона стрілася мені на вулиці, так погано я її знав. Каліка, що шкандибає на милицях, навряд чи підходяща особа на роль спокусника провінційних дівчат.
– Це вже чортзна-що! – вигукнув я роздратовано.
– Сер, я те саме сказала матері Беатріс. Подібного у цьому домі ніколи не було й не буде, поки я тут порядкую. А що стосується Беатріс, то дівчата тепер не такі, як колись. І як там вони поводяться, теж не можу судити. Але річ у тім, сер, що знайомий Беатріс, той хлопець, з яким вона зустрічається, теж одержав подібного листа. А він не настільки розважливий, щоб зрозуміти все правильно.
– Зроду не чув нічого безглуздішого! – розсердився я.
– Я вважаю, сер, нам слід позбутися дівчини, – правила своєї Партрідж. – Я певна, тут щось негаразд. Немає диму без вогню – ось що я вам скажу.
Я навіть не підозрював, як увіриться мені це прислів'я.
Так сталося, що того ранку я мав гуляти у містечку. Стояв ясний сонячний день, повітря було прохолодне і свіже, пахло весною. Взявши милиці, я вийшов з дому і рішуче заперечив, щоб Джоанна супроводжувала мене. Ми вмовилися, що вона забере мене машиною.
– Ну, Джеррі, у тебе буде вдосталь часу переговорити з усіма в Лімстоку, – покепкувала Джоанна.
– Я так і зроблю.
Справді-бо, саме вранці на Хай-стріт мешканці Лімстока, перебігаючи з крамниці в крамницю, при коротких зустрічах обмінюються новинами. Однак мені не довелося йти до центру самому. За якихось двісті ярдів позаду пролунав велосипедний дзвінок, заскрипіло гальмо і Мейган Хантер звалилася зі свого вело просто мені під ноги.
– Привіт, – гукнула вона, звівшись на ноги, і почала обтрушуватись.
Мейган мені подобалася, і я чомусь завжди ставився до неї співчутливо. Вона була приймачкою судді Сіммінгтона, дочкою місіс Сіммінгтон від першого шлюбу. Ніхто не згадував про містера (чи капітана) Хантера. Я лише дізнався, що про нього не варто й згадувати. Подейкували, ніби він знущався над місіс Сіммінгтон. Вона розлучилася з ним через рік після одруження. Місіс Сіммінгтон була жінка з достатком і поселилася з маленькою дочкою у Лімстоку, щоб забути все, а потім одружилася з єдиним достойним одинаком у містечку – Річардом Сіммінгтоном.
Від другого шлюбу знайшлося двоє хлопчиків, яких батьки обожнювали, і, мені здавалося, Мейган почувала себе чужою в сім'ї. Вона аж ніяк не була схожа на свою матір, маленьку меланхолійну жінку, що завжди нарікала на своє здоров'я та клопіт із прислугою. Мейган була дівчина висока на зріст і, хоч їй уже виповнилося двадцять, скидалася на шістнадцятирічну школярку з копицею рудого волосся, зеленкувато-карими очима, тонким вилицюватим обличчям і напрочуд чарівною кривою посмішкою. Одягалася вона як попало – в усе сіре, заношене. На ногах незмінно мала грубоплетені, діряві панчохи.
Цього ранку вона видалася мені більше схожою на конячку, ніж на людину. І справді, вона могла зійти за милу конячку. Мейган говорила, як завжди, поквапом, захекано, перестрибуючи з думки на думку.
– Я була на фермі Лешерів, хотіла подивитися, чи в в них качині яйця. У них стільки маленьких поросяток! Рожевенькі такі! Ви любите поросяток? Я люблю. Мені навіть подобається, як вони пахнуть.
– Добре доглянуті поросята не повинні пахнути, – сказав я.
– Хіба? А у нас вони скрізь пахнуть. Ви в містечко? Я побачила, що ви самі, й вирішила зупинитись та пройтися з вами до центру. Тільки зупинилась надто різко.
– Аж порвали собі панчохи.
Мейган сумно подивилася на праву ногу.
– А й справді. Але дві дірки там уже були. Пусте.
– Мейган, ви коли-небудь лагодите свої панчохи?
– Інколи, як мати побачить. Та вона рідко мене бачить, отож лихо невелике, правда?
– Але ж ви вже доросла, пора б це зрозуміти.
– Ви хочете сказати, що я маю бути схожою на вашу лялечку сестру?
Мене образив такий випад проти Джоанни.
– Просто вона завжди чисто й охайно вдягнена, і на неї приємно подивитися.
– Вона гарненька і нітрішки не схожа на вас, правда? А чому?
– Брати й сестри не завжди схожі.
– Це так. Я теж не схожа на Браєна і Коліна. А Браєн і Колін не схожі один на одного. Дивна це річ. Дуже дивна, чи не так?
– Що саме?
– Сім'ї, – відповіла вона коротко.
– Може, й так, – сказав я замислено.
Мені було цікаво, які думки снуються в її голові. Якийсь час ми йшли мовчки, потім Мейган спитала:
– Ви льотчик?
– Льотчик.
– Це там вас покалічило?
– Еге ж. Я розбився.
– А в Лімстоку льотчиків немає.
– Немає. А вам хотілося б літати?
– Мені?! Та хай бог милує! Я блюватиму. Мене у поїзді і то нудить.
Вона помовчала хвилину-другу, потім спитала навпростець, як можуть лише діти:
– Ви одужаєте і знову літатимете чи так і шкандибатимете на милицях?
– Мій лікар запевняє, що я одужаю.
– А йому можна вірити?
– Гадаю, можна. Та я й сам у це вірю.
– Тоді все гаразд. Бо люди часто обманюють.
Я нічого не міг заперечити і вислухав це її твердження мовчки.
Мейган раптом споважніла й сказала:
– Що ж, я рада. Мені здавалося, ви такі сердиті через те, що скалічені на все життя. Але як ви завжди такий сердитий, тоді все гаразд.
– Я не сердитий.
– Ну то дратливий.
– Я дратуюся тому, що хочу чимшвидше одужати, але таких речей не прискориш.
– Тоді навіщо ж нервуватися?
Я розсміявся.
– Моя люба дівчино, хіба вам ніколи не хотілося прискорити подій?
Мейган задумалася і сказала:
– А навіщо це мені? Та й куди поспішати? Нічого в мене ніколи не трапляється.
Мене вразила безнадія в її голосі й словах.
– Слухайте, Мейган, ви хоч чимось захоплюєтесь у житті?
Вона знизала плечима.
– А чим тут захоплюватися?
– Ну, хоч якесь хобі у вас є? Може, гра? А друзі у вас є?
– Гравець з мене ніякий. Та й дівчат тут мало, а ті, що є, мені не подобаються. До того ж вони вважають мене за ненормальну.
– Дурниці. Ви цілком нормальна.
Мейган похитала головою. Ми вже виходили на Хай-стріт, коли вона раптово зупинилася.
– Он іде міс Гріффіт. Противнюща жінка. Вона весь час присікується до мене. Терпіти її не можу.
Не встиг я слова мовити, як міс Гріффіт була вже біля нас. Сестра лікаря, Еймі Гріффіт, мала все, чого так бракувало її братові. Вона була вродливиця, з приємним смаглявим лицем і мала гучний голос.
– Привіт вам обом! – прогриміла вона до нас. – Чудовий ранок, правда? Мейган, саме тебе я й хотіла побачити. Мені потрібна допомога. Треба купити конверти.
Мейган щось пробурмотіла, сперла велосипеда на бордюр, скочила в сідло і поїхала до універсального магазину.
– Дивна дівчина, – сказала міс Гріффіт, дивлячись їй услід. – Ледащо, яких світ не бачив. Тиняється цілісінькими днями без діла. Страшний хрест бідолашній місіс Сіммінгтон. Чого вже вона не робила, аби прилучити дівчину до якоїсь справи: друкарства, куховарства або просто кролів розплоджувати. Треба ж їй чогось навчитися.
Я не міг не погодитися з нею, але в душі відчував, що на місці Мейган опирався б будь-якій пропозиції Еймі Гріффіт з однієї простої причини – все її єство викликало в мене відразу.
– Просто не віриться, що це в неї від лінощів, – провадила міс Гріффіт. – І я певна: не тому, що в неї в голові тільки хлопці, адже вона негарна й неприваблива.