Одяг вільно висів на його всохлому тілі. Йому могло бути сімдесят, вісімдесят або й дев'яносто років. Очі він мав пронизливі й часто бував брутальний, але люди рідко ображалися на нього, почасти тому, що він був дуже багатий, а почасти через його могутню особистість, яка гіпнотизувала й навіювала почуття, що в якомусь розумінні містер Рейфаєл мав право бути брутальним, якщо йому хотілося таким бути.
Поруч нього сиділа його секретарка, місіс Волтерс. У неї було волосся кольору пшениці й приємне обличчя. Містер Рейфаєл часто бував брутальний у стосунку до неї, але вона, схоже, цього ніколи не помічала. То була не улесливість, а радше неуважність. Вона поводилася, як поводиться в лікарні добре тренована медсестра. А може, подумала міс Марпл, вона колись і працювала медсестрою.
Високий і вродливий молодик, у білому піджаку, підійшов і став за стільцем містера Рейфаєла. Старий подивився на нього, кивнув головою, а потім рукою показав йому на стілець. Молодик сів.
— А це містер Джексон, думаю, — мовила міс Марпл, звертаючись до самої себе. — Його слуга й масажист.
Вона приділила й містерові Джексону певну частку своєї уваги.
II
У барі Молі Кендел потяглася всім тілом і скинула свої черевики на високих підборах. Тім увійшов із тераси й приєднався до неї. На мить вони залишилися в барі самі.
— Стомилася, люба? — запитав він.
— Та трохи. Сьогодні мене непокоїть біль у ногах.
— Це не забагато для тебе? Стільки роботи. І роботи нелегкої. — Він подивився на неї з тривогою в погляді.
Вона засміялася.
— Ох, Тіме, не кажи дурниць. Мені тут дуже подобається. Тут чудово. Я завжди мріяла про щось подібне, й ось моя мрія стала реальністю.
— Тут і справді чудово — якщо ти приїхав сюди відпочити. Але для власників готелю це тяжка робота.
— Але ж нічого задарма не дістається, — резонно зауважила Молі.
Тім Кендел спохмурнів.
— Ти гадаєш, у нас усе гаразд? Ми працюємо успішно? Нам є чим похвалитися?
— Звичайно, є.
— А ти не думаєш, що люди кажуть: "При Сендерсонах тут було набагато краще"?
— Звичайно, хто-небудь неодмінно так скаже. Але це будуть ті, кого дратують будь-які переміни. Я переконана, що в нас усе виходить набагато ліпше, ніж у них. У нас усе ефектніше й привабливіше. Ти зачаровуєш старушенцій і вмієш створити враження, ніби готовий кохатися з тими, кому вже стукнуло сорок або п'ятдесят і вони втратили всяку надію, а я пускаю бісики старим джентльменам, примушую їх почуватися, як ото собак, що їх привели на злучку, і виступаю в ролі ніжної доньки перед сентиментальними стариганами, яким би хотілося її мати. О, в нас усе виходить пречудово.
Похмурий вираз зійшов з обличчя Тіма.
— Це добре, що ти так думаєш. А я боюся. Ми пішли на великий ризик заради цього. Я покинув свою роботу…
— І правильно зробив, — швидко втрутилася Молі. — Вона руйнувала твою душу.
Він засміявся й поцілував її в кінчик носа.
— Ти з цим покінчив, — повторила вона. — Чому ти весь час стурбований?
— Така, либонь, у мене вдача. Я завжди думаю — а раптом щось станеться.
— Що тут може статися?
— О, я не знаю. Хтось може втопитися.
— Тільки не тут. Це один із найбезпечніших пляжів. І ми маємо того здоровенного шведа, який пильно охороняє його.
— Звісно, я базікаю нісенітницю, — сказав Тім Кендел. Він завагався, а тоді запитав:
— Тебе більше не тривожать сни?
— Ет, пусте, — сказала Молі і засміялася.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
СМЕРТЬ У ГОТЕЛІ
Міс Марпл принесли сніданок у ліжко, як звичайно. Чай, варене яйце та скибочки фруктів.
Фрукти, які росли на цьому острові, не вельми смакували міс Марпл. Вона з превеликим задоволенням з'їла б яблуко — але про яблука тут, схоже, ніхто ніколи не чув.
Проживши тут майже тиждень, міс Марпл вилікувалася від звички запитувати про погоду. Погода завжди була однакова — гарна. Жодних цікавих перемін.
— Тут немає місця для розмаїтої погоди англійського дня, — пробурмотіла вона до себе й не могла пригадати, чи це цитата, чи вона сама скомпонувала фразу.
Сюди налітали, звісно, урагани, проте урагани міс Марпл вважала не погодою, а чимось більш подібним до Божої кари. З неба могла пролитися рясна злива, яка тривала не більш як п'ять хвилин і раптово припинялася. Усе й усі промокали вщент, проте через п'ять хвилин усе знову було сухим.
Чорношкіра дівчина з Вест-Індії всміхнулася і сказала: "Доброго ранку", поставивши тацю на коліна міс Марпл і сяйнувши чудовими білими зубами. Надзвичайно милі дівчата, і можна тільки пошкодувати, що вони не мають ніякого бажання одружуватися. Це дуже непокоїло каноніка Прескота. Хрестин багато, казав він, а вінчання — жодного.
Міс Марпл з'їла сніданок і спланувала, як вона проведе сьогоднішній день. Власне, тут не було чого планувати Вона підведеться з ліжка, рухаючись повільно, щоб відразу не перевтомитися, бо сьогодні жарко, а її пальці не ворушаться так легко, як ворушилися колись. Потім відпочине хвилин із десять або десь так, візьме своє плетиво й повільно рушить до готелю, міркуючи, де їй прилаштуватися. На терасі, яка виходить до моря? Чи піти на пляж, де вона зможе вмоститися й спостерігати, як купаються дорослі та діти? Зазвичай вона віддавала перевагу другому варіанту. Після пообіднього відпочинку вона зможе прогулятися. Власне — яка різниця?
Сьогоднішній день нічим не відрізнятиметься від інших, подумала вона.
А проте її сподівання не справдилися.
Міс Марпл стала виконувати свою програму, як собі спланувала, і повільно йшла стежкою до готелю, коли їй зустрілася Молі Кендел. Уперше на обличчі цієї веселої молодої жінки не було усмішки. Сумний вираз настільки суперечив її характеру, що міс Марпл відразу запитала:
— Моя люба, сталося якесь лихо?
Молі кивнула головою. Вона трохи завагалася, потім сказала:
— Що ж, ви мусите знати. Усі про це скоро знатимуть. Лихо сталося з майором Полґрейвом. Він помер.
— Помер?
— Атож. Помер уночі.
— О, моя люба, яка прикрість!
— Так, це жахливо, що сюди прийшла смерть. Усіх відразу охопить смуток. Правда, він був дуже старий.
— Учора він здавався цілком здоровим і дуже веселим, — сказала міс Марпл, у якої виникло відчуття внутрішнього протесту проти припущення, що хто завгодно в похилому віці може померти в будь-яку мить.
— Він здавався цілком здоровим, — повторила вона.
— У нього був високий кров'яний тиск, — сказала Молі.
— Але ж тепер проти цього існують ліки. Якісь пігулки абощо. Наука сьогодні така могутня.
— Справді так, але, можливо, він забув ковтнути свої пігулки або прийняв їх забагато. Як ото буває з тими, хто приймає інсулін.
Міс Марпл не вважала, що між діабетом і високим кров'яним тиском багато спільного. Вона запитала:
— А що сказав лікар?
— Доктор Ґрем, який уже давно на пенсії й живе тут, у готелі, оглянув його, прийшли також представники місцевої влади, щоб видати свідоцтво про смерть, але, схоже, вона була цілком природною. Такі речі нерідко трапляються, коли в тебе високий кров'яний тиск, а надто якщо ти забагато випив, а майор Полґрейв полюбляв надуживати спиртним. Учора ввечері, наприклад.
— Так, я помітила, — сказала міс Марпл.
— Він, либонь, забув прийняти свої пігулки. Старому не пощастило — але ж ніхто не може жити вічно, правда ж? Однак для нас із Тімом це велика прикрість. Люди можуть подумати, що з їжею було щось не так.
— Але ж симптоми харчового отруєння і симптоми надмірно високого тиску зовсім різні, чи не так?
— Так. Але люди полюбляють базікати нісенітницю. А якщо вони подумають, що їжа була погана, і поїдуть звідси, та ще й своїм знайомим розкажуть…
— Я не думаю, що вам слід тривожитися, — лагідно промовила міс Марпл. — Ви ж самі сказали, що старий чоловік, такий, як майор Полґрейв, — а йому було, безперечно, за сімдесят, — може померти будь-якої хвилини. Для більшості людей така смерть є цілком природною — хоч і сумною — подією.
— Якби лиш, — засмучено промовила Молі, — вона не була такою раптовою.
Атож, вона справді була дуже раптовою, подумала міс Марпл, повільно йдучи далі. Адже ще вчора ввечері він сидів разом із Гілінґдонами й Дайсонами, розмовляючи з ними та весело сміючись.
Гілінґдонами й Дайсонами… Міс Марпл стишила ходу й зрештою зупинилася. Вона не пішла на пляж, а примостилася в затіненому кутку тераси. Дістала своє плетиво, і дротики замиготіли в її руках, ніби хотіли встигнути за швидким перебігом думок. Їй це не подобалося, ні, це їй аж ніяк не подобалося. Чомусь не зовсім несподіваною видалася їй смерть майора.
Вона стала перебирати подумки події вчорашнього дня.
Майор Полґрейв та його історії…
Їй уже доводилося чути багато подібного, і можна було не дослухатися уважно… Хоч, можливо, ліпше було б, якби вона дослухалася.
Кенія — він розповідав їй про Кенію, потім про Індію, про північно-західний кордон із Трансваалем, а потім невідомо з якої причини заговорив про вбивство… Але навіть тоді вона не стала слухати його уважно.
Він говорив про якусь відому подію, що сталася тут і про яку багато писали в газетах.
А вже після того, — коли він нахилився й подав клубок вовни, що випав у неї з рук, — то почав розповідати про якесь фото. Фото вбивці — так він тоді сказав.
Міс Марпл заплющила очі й спробувала точно згадати всі подробиці тієї історії. Досить таки плутаної історії… майор у своєму клубі… чи в якомусь іншому клубі… почув її від лікаря… а той лікар почув її від ще одного лікаря… Й один із тих лікарів сфотографував когось, хто вийшов у парадні двері… і той "хтось" був убивцею…
Атож, усе було саме так — окремі подробиці тепер пригадалися їй досить чітко…
І майор хотів показати їй оте фото… Він дістав свій гаман і став у ньому нишпорити… і при цьому базікав, не змовкаючи…
А потім, усе ще базікаючи, він підняв голову… і подивився… але не на неї… а на щось позад неї… позад її правого плеча, якщо бути точним. І відразу замовк, його обличчя почервоніло… і він почав квапливо запихати все назад у свій гаман… руки йому тремтіли, і він заговорив гучним неприродним голосом про слонові бивні!
Через мить або дві до них підійшли Гілінґдони та Дайсони…
І саме тоді вона обернула голову, щоб подивитися через своє праве плече… Але не побачила там нічого й нікого. Ліворуч, на якійсь відстані від неї, у напрямку готелю, вона побачила Тіма Кендела та його дружину; а за ними — родину постояльців із Венесуели.