Проте, — зітхнув Дейвентрі, — я думаю, щось зробити нам треба. Але якщо ви спитаєтеся моєї думки, то це пусті вигадки!
— Я щиро сподіваюся, так воно і є, — сказав доктор Ґрем.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
ВЕЧІР У ГОТЕЛІ "ЗОЛОТА ПАЛЬМА"
I
У їдальні Молі робила останні приготування — прибрала зайвий ніж, поправила на столі виделку, переставила келих або два, відійшла трохи вбік і подивилася на результат, а потім вийшла на терасу. Там тепер нікого не було, і вона пройшла в куток і сперлася ліктями на балюстраду. Скоро почнеться новий вечір. Люди базікатимуть, розмовлятимуть, питимуть, розважатимуться й веселитимуться, вільні від будь-яких турбот, — вона так довго мріяла про таке життя й ще кілька днів тому втішалася ним від усієї душі. А тепер навіть Тім здавався стривоженим і стурбованим. Звичайно, немає нічого неприродного в тому, що він трохи хвилюється. Для них дуже важливо, щоб їхній проект завершився успішно. Адже зрештою Тім вклав у нього все, що мав.
Але, подумала Молі, насправді не це непокоїть його. Він тривожиться за мене. Але я не розумію, сказала Молі, подумки звертаючись до самої себе, чому він має хвилюватися через мене. Бо він хвилювався через неї. Вона була переконана в цьому. Запитання, з якими він звертався до неї, швидкі нервові погляди, які він кидав вряди-годи в її бік. "Але чому він такий стривожений? — думала Молі. — Адже я так ретельно намагаюся приховувати свій настрій". Вона подумки повернулася на кілька днів назад. Вона сама не розуміла, що з нею діється. Не могла пригадати, коли це почалося. Та й навіть не усвідомлювала, про що, власне, йдеться. Вона стала боятися людей. Вона не знала, чому їх боїться. Що вони можуть їй зробити? Що їм може захотітися їй зробити?
Молі сумно похитала головою й раптом рвучко стрепенулася, коли чиясь рука доторкнулася до її ліктя. Вона обернулася й побачила Ґреґорі Дайсона, що теж трохи відсахнувся від неї і стояв із провинним виглядом.
— Пробачте мені. Певно, я налякав вас, дівчинко?
Молі терпіти не могла, коли її називали "дівчинкою".
Вона сказала швидко й весело:
— Я не почула, як ви підійшли, містере Дайсон, й аж підстрибнула від несподіванки.
— Містер Дайсон? Навіщо такі церемонії? Хіба ми тут не одна велика родина? Ед, і я, і Лакі, й Евелін, і ви, і Тім, й Естер Волтерс, і навіть старий Рейфаєл. Усі ми складаємо одну щасливу родину.
"Він уже добре хильнув", — подумала Молі. Вона приязно всміхнулася до нього.
— Іноді мені доводиться бути просто занудною господинею готелю, — безтурботним голосом відповіла вона. — Тім і я вважаємо, що не слід занадто зловживати фамільярністю.
— Від надмірної церемонності теж користі мало. Ну ж бо, Молі, люба моя, випийте зі мною.
— Запросіть мене згодом, — сказала Молі. — А зараз на мене чекають кілька термінових справ.
— Не втікайте від мене. — Пальці його руки зімкнулися навколо її ліктя. — Ви чудова дівчина, Молі. Сподіваюся, Тім добре розуміє, як йому пощастило.
— Я роблю все, щоб довести це до його відома, — весело відповіла Молі.
— Я готовий усе зробити для вас — Він подивився на неї хтивим поглядом. — Хоч я не хотів би, щоб моя дружина почула, як я вам це кажу.
— Сьогоднішня ваша прогулянка була вдалою?
— Думаю, що так. Але, між нами кажучи, мені вже ці прогулянки трохи остогидли. Я вже стомився ганятися за птахами та метеликами. Що ви сказали б, якби я запропонував вам організувати невеличкий пікнік лише для нас двох?
— Ми ще про це подумаємо, — весело відказала Молі. — Ваша пропозиція звучить знадливо.
Засміявшись, вона втекла до бару, де вже чекав її Тім.
— Привіт, Молі, — сказав він, — ти начебто поспішаєш. Із ким ти там була надворі?
Він виглянув за двері.
— З Ґреґорі Дайсоном.
— Чого він хоче?
— Він залицяється до мене, — сказала Молі.
— Нехай йому біс!
— Не хвилюйся, — сказала Молі. — Я зроблю все необхідне, щоб дати йому одкоша.
Тім почав щось їй відповідати, але побачив Фернандо й пішов давати тому якісь розпорядження. Молі прослизнула крізь двері кухні, спустилася по східцях і побігла на пляж.
Ґреґорі Дайсон мовчки вилаявся. Потім повільно пішов у напрямку свого бунгало. Він майже дійшов туди, коли якийсь голос покликав його від одного з кущів. Він здивовано обернувся. У сутінках, що вже почали збиратися, йому привиділася там постать, схожа на привид. Потім він засміявся. Постать була схожа на привид без обличчя, бо хоч сукня була біла, обличчя було чорне.
Вікторія вийшла з кущів на стежку.
— Містере Дайсон?
— Так. Чого тобі треба?
Засоромившись свого переляку, він говорив із нотками нетерпіння.
— Я принесла вам ось це, сер. — Вона простягла руку. У ній була затиснута пляшечка з пігулками. — Це належить вам. Чи не так?
— Моя пляшечка з пігулками сереніту. Так, звичайно. Де ти її знайшла?
— Я знайшла її там, куди її поставили. У кімнаті джентльмена.
— Що означає — у кімнаті джентльмена?
— У кімнаті джентльмена, який помер, — поважним голосом пояснила Вікторія. — Я не думаю, що йому добре спиться в його могилі.
— А чому, в біса, ні? — запитав Дайсон.
Вікторія стояла й дивилася на нього.
— Я досі не розумію, про що ти говориш? Ти хочеш сказати, що знайшла цю пляшечку з пігулками в бунгало майора Полґрейва?
— Саме так. Після того як доктор і люди з Джеймстауна пішли геть, мені було доручено повикидати все з ванної кімнати. Зубну пасту, лосьйони та все інше — і це також.
— А чому ти її просто не викинула?
— Бо вона належить вам. Вам ці таблетки потрібні. Ви хіба забули — ви запитували про них?
— Так, справді запитував. Я думав, що просто забув, куди їх поставив.
— Ні, ви не забули, куди їх поставили. Їх було взято з вашого бунгало й занесено до бунгало містера Полґрейва.
— Звідки ти знаєш? — його голос прозвучав хрипко.
— Я знаю. Я бачила. — Вона усміхнулася йому, несподівано зблиснувши білими зубами. — Хтось поставив їх у ванній джентльмена-небіжчика. А зараз я повертаю їх вам.
— Стривай-но. Що ти маєш на увазі? Кого ти бачила?
Вона подалася геть, пірнувши в темряву кущів. Ґреґ зробив такий рух, ніби хотів піти за нею, але потім зупинився. Він стояв і погладжував собі підборіддя.
— Що ти там побачив, Ґреґу? Привида? — запитала місіс Дайсон, підійшовши по стежці від їхнього бунгало.
— Хвилину або дві тому я так і подумав.
— З ким ти розмовляв?
— З чорною дівчиною, яка прибирає в нашому бунгало, її звуть Вікторія, чи не так?
— Чого вона хотіла? Залицяється до тебе?
— Не говори дурниці, Лакі. Дівчина вбила собі в голову ідіотську ідею.
— Ідею про що?
— Ти пам'ятаєш, як я не міг знайти свій сереніт?
— Так, ти казав, що не можеш його знайти.
— Що значить "казав"?
— О, нехай тобі чорт, невже ти будеш прискіпуватися до кожного мого слова?
— Пробач, — сказав Ґреґ. — Усі чогось стали такими збіса таємничими. — Він простяг руку з пляшечкою в ній. — Та дівчина принесла пігулки мені назад.
— Вона їх украла?
— Ні. Вона їх десь знайшла, думаю.
— Ну то й що? Де тут таємниця?
— Та ніде, — сказав Ґреґ. — Вона лиш роздратувала мене, от і все.
— Щось ти сьогодні багато базікаєш, Ґреґу. Піди ліпше випий перед вечерею.
II
Молі вийшла на пляж. Вона витягла на пісок одне зі старих плетених крісел, одне з найбільш розхитаних, яким рідко хтось користувався. Кілька хвилин вона сиділа в ньому, дивлячись на море, а потім раптом опустила голову на руки й залилася слізьми. Так вона сиділа, конвульсивно схлипуючи, протягом якогось часу. Потім почула шарудіння ніг по піску зовсім поруч і, рвучко піднявши голову, побачила місіс Гілінґдон, яка дивилася на неї.
— Вітаю вас, Евелін, я не почула, як ви підійшли. Пробачте.
— Що з вами таке, дитино? Якісь неприємності? — запитала Евелін. — Вона підтягла ще один стілець і сіла поруч. — Розкажіть мені.
— Нічого такого зі мною не сталося, — сказала Молі. — Зовсім нічого.
— Звичайно ж, щось сталося. Ви не сиділи б тут і не плакали, якби нічого не сталося. Ви не хочете довіритися мені? Якісь проблеми між вами й Тімом?
— О, ні!
— Я рада це чути. Ви завжди здаєтеся такими щасливими разом.
— Не більше, аніж ви, — сказала Молі. — Тім і я завжди думали, як чудово, що ви й Едвард здаєтеся такими щасливими після того, як прожили в шлюбі стільки років.
— Он ви про що, — сказала Евелін. У її голосі прозвучала нота гіркоти, проте Молі нічого не помітила.
— Люди так часто сваряться, — сказала вона, — і влаштовують скандали. Навіть коли вони люблять одне одного, то схильні кричати одне на одного, не звертаючи найменшої уваги на те, самі вони чи ні.
— Деякі люди полюбляють жити саме так, — сказала Евелін. — Але насправді це нічого не означає.
— Мені здається, це жахливо, — сказала Молі.
— Мені теж.
— Але ж ви й Едвард…
— Ой, не треба, Молі. Я не можу дозволити, щоб ви й далі так думали. Едвард і я… — вона зробила паузу. — Якщо хочете знати правду, ми навряд чи сказали одне одному за останні три роки бодай одне слово наодинці.
— Та що ви кажете! — Молі здивовано витріщилася на неї. — Я… я не можу цьому повірити.
— О, ми обоє вміємо дуже добре приховувати свої почуття, — сказала Евелін. — Ні він, ні я не належимо до тих людей, які полюбляють публічні скандали.
— Але що у вас сталося?
— Звичайна історія.
— Що означає "звичайна історія"? Ви хочете сказати, інша…
— Так, у цьому випадку інша жінка, і я думаю, вам буде неважко вгадати, хто саме…
— Ви маєте на увазі місіс Дайсон — Лакі?
Евелін кивнула головою.
— Я знаю, вони багато фліртують між собою, — сказала Молі, — але я думала, це лише…
— Лише веселі жарти? — сказала Евелін. — А за ними нічого серйозного?
— Але чому… — Молі затнулася й спробувала знову. — Але чому ви… ой, пробачте, мені, певно, не слід запитувати про це.
— Запитуйте все, що хочете, — сказала Евелін. — Я стомилася від того, що ніколи не кажу ні слова, стомилася бути добре вихованою дружиною. Едвард остаточно втратив голову через Лакі. У нього вистачило дурості все мені розповісти. Йому, певно, стало легше, коли він це зробив. Мовляв. Ось він який правдивий. Чесний. І все таке інше. Йому навіть не спало на думку, що мені від цього не стане легше.
— Він хотів покинути вас?
Евелін похитала головою.
— У нас двоє дітей, ви, певно, знаєте, — сказала вона. — Дітей, яких ми обоє дуже любимо. Вони навчаються у школі, в Англії.