Він сказав тоді, йому не слід би так багато пити.
— Розумію, — замислено промовила міс Марпл. Вона провадила: — Думаю, ви дивилися на нього, як на великого старого зануду? Він розповідав багато історій і, певно, часто повторювався.
— Це найгірше, — сказала Естер. — Тобі доводиться вислуховувати одну й ту саму історію знову й знову, якщо ти не встигнеш швиденько відвернути розмову на іншу тему.
— Щодо мене, то я ставлюся до таких повторень цілком спокійно, — сказала міс Марпл, — бо до цього звикла. Якщо мені вдруге розповідають якусь історію, я не проти вислухати знову, бо вже забула її.
— Це слушна причина, — сказала Естер і весело засміялася.
— Була одна історія, яку він любив розповідати, — сказала міс Марпл, — історія про вбивство. Сподіваюся, він вам її розповідав, чи не так?
Естер Волтерс відкрила сумочку й стала в ній нишпорити. Вона дістала звідти губну помаду й сказала:
— А я думала, що загубила її. — Потім перепитала: — Пробачте, що ви сказали?
— Я запитала, чи майор Полґрейв розповідав вам свою улюблену історію про вбивство?
— Тепер, коли я про це подумала, то, здається, розповідав. Щось про чоловіка, який отруївся газом, чи не так? Але насправді отруїла його дружина. Тобто вона дала йому снодійну пігулку, а потім застромила його голову в газову піч. Ви про це?
— Не зовсім, — відповіла міс Марпл і замислено подивилася на Естер Волтерс.
— Він розповідав стільки історій, — сказала Естер Волтерс вибачливим тоном, — але, як я вже сказала, люди не завжди слухали, що він там базікає.
— Він мав фотографію, — сказала міс Марпл, — яку він мав звичай показувати людям.
— Мабуть, що мав… Але я вже не пригадую, що то була за фотографія. Він показував її вам?
— Ні, — сказала міс Марпл. — Мені він не встиг її показати. Нам завадили…
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
МІС ПРЕСКОТ ТА ІНШІ
— Щодо мене, то я чула від нього таку історію… — почала міс Прескот, знизивши голос і пильно розглянувшись довкола.
Міс Марпл підсунула стільця трохи ближче до неї. Минув певний час, перш ніж міс Марпл пощастило побазікати з міс Прескот сам на сам. Це пояснювалося тим, що родини священнослужителів дуже міцні й міс Прескот майже завжди супроводжував брат, а не було сумніву, що міс Марпл і міс Прескот було набагато зручніше збавити час у приємних теревенях за відсутності веселого каноніка.
— Схоже, — провадила міс Прескот, — хоч я, звісно, не хочу роздмухувати ніякого скандалу й насправді нічого про це не знаю…
— О, я вас цілком розумію, — сказала міс Марпл.
— Схоже, виник якийсь скандал тоді, коли його перша дружина була ще жива! Очевидно, ця жінка, Лакі, — яке дурне ім'я! — я думаю, вона була кузиною його першої дружини, — приїхала сюди й приєдналася до них і, певно, збирала з ними квіти, чи ловила метеликів, чи щось таке. І люди багато по них балакали, бо стосунки між ними були дуже близькі — якщо ви розумієте, про що я кажу.
— Люди завжди все помічають, чи не так? — прокоментувала міс Марпл.
— І, звичайно ж, коли його дружина раптово померла…
— Вона померла тут, на цьому острові?
— Ні, ні. Я думаю, вони були в той час на Мартиніці або Тобаго.
— Зрозуміло.
— Але я довідалася від інших людей, які перебували в той час там, а потім приїхали сюди й говорили про всяку всячину, начебто лікар мав якісь сумніви.
— Справді? — перепитала міс Марпл із видимою цікавістю.
— То були тільки чутки, звичайно, але містер Дайсон, безперечно, одружився знову надто швидко. — Вона знову стишила голос. — Десь через місяць, я думаю.
— Уже через місяць, — повторила міс Марпл.
Дві жінки подивились одна на одну.
— Яка нечулість! — сказала міс Прескот.
— Атож, — погодилася міс Марпл. — А може, це було пов'язано з грішми? — додала вона делікатно.
— Я, власне, не знаю. Він любить пожартувати — певно, ви чули, як він це казав, — що дружина принесла йому щастя.
— Так, я чула.
— І дехто витлумачує його слова так, що він був радий одружитися з багатою жінкою. Хоча, звісно, — сказала міс Прескот із виглядом людини, яка не може не визнати істину, — вона також жінка показна, для кожного, кому подобаються жінки такого типу. А щодо грошей, то, думаю, їх мала його перша дружина.
— А Гілінґдони, вони люди заможні?
— Гадаю, що так. Я не стверджую, що вони казково багаті, але заможні. Двоє їхніх хлопців навчаються в одній із найкращих приватних шкіл в Англії, і вони подорожують більшу частину зими.
У цю мить з'явився канонік, який вийшов на коротку прогулянку, і міс Прескот підвелася, щоб приєднатися до брата. Міс Марпл залишилася сидіти там, де була.
Через кілька хвилин Ґреґорі Дайсон проминув її, прямуючи сягнистими кроками до готелю. Проходячи, він весело помахав їй рукою.
— Про що ви замислилися? — запитав він.
Міс Марпл лагідно усміхнулася, намагаючись уявити собі, як би він відреагував, якби вона відповіла: "Я думаю про те, чи ви не вбивця?"
Було вельми ймовірно, що він ним був. Усе складалося в таку струнку систему: вона щойно вислухала розповідь про смерть першої місіс Дайсон, а майор Полґрейв розповідав їй про вбивцю дружин — принагідно згадавши відому історію про "наречених, утоплених у ванні".
Так, усе збігалося, єдиним запереченням було те, що все збігалося надто добре. Але міс Марпл дорікнула собі за цю думку — хто вона така, щоб вимірювати вбивства за якоюсь міркою?
Голос — трохи хрипкий — примусив її підстрибнути на стільці:
— Ви не бачили Ґреґа, міс… міс…
"Лакі, — подумала міс Марпл, — вона явно не в доброму гуморі".
— Він щойно пройшов тут — прямував до готелю.
— Так я й думала! — роздратовано вигукнула Лакі й побігла до готелю.
"Їй уже сорок, і сьогодні вранці вона не здається молодшою", — подумала міс Марпл.
І її охопила велика жалість — жалість до всіх Лакі у світі, що були такі безпорадні перед Часом.
Почувши позад себе шурхіт піску, вона обернула свого стільця.
Містер Рейфаєл, підтримуваний Джексоном, вийшов із бунгало на ранкову прогулянку.
Джексон посадив свого працедавця в крісло з коліщатами й заметушився біля нього. Містер Рейфаєл відіслав масажиста геть нетерплячим помахом руки, і Джексон пішов у напрямку до готелю.
Міс Марпл не гаяла часу: містера Рейфаєла ніколи не залишали самого надовго — певне, зараз до нього підійде Естер Волтерс. Міс Марпл хотіла перекинутися кількома словами з містером Рейфаєлом наодинці, і тепер побачила свій шанс. Вона мусила поквапитися запитати в нього те, що хотіла запитати. Тут не йшлося про навідну розмову. Містер Рейфаєл був не той чоловік, якого можна було б затягти в тривалі теревені, якими мали звичай бавитися старі леді. Найімовірніше, він би відразу повернувся у своє бунгало, рятуючись від переслідування. Міс Марпл вирішила відразу перейти до діла.
Вона підійшла туди, де він сидів, підтягла стілець, сіла й сказала:
— Я хочу дещо запитати у вас, містере Рейфаєл.
— Запитуйте, запитуйте, — озвався містер Рейфаєл. — Ви, певно, хочете, щоб я пожертвував гроші на місіонерську діяльність в Африці або на ремонт церкви?
— Загалом я зацікавлена в кількох проектах доброчинності й була б дуже рада, якби ви пожертвували на них гроші. Але зараз я хочу запитати вас зовсім про інше. Скажіть мені, будь ласка, чи майор Полґрейв коли-небудь розповідав вам історію по вбивство?
— Он як! — сказав містер Рейфаєл. — То він і вам розповідав? І сподіваюся, ви спіймалися йому на гачок?
— Я не знала, що думати, — сказала міс Марпл. — А що саме він розповідав вам?
— Він базікав про якесь чарівне створіння, таку собі відроджену Лукрецію Борджіа. Вродливу, юну, золотоволосу й усе таке.
— Справді? — трохи розгублено перепитала міс Марпл. — І кого ж вона вбила?
— Свого чоловіка, звичайно, — сказав містер Рейфаєл. — А кого б ви думали?
— Отруїла?
— Ні, здається, вона дала йому снодійну пігулку, а потім запхала його голову в газову піч. Винахідлива дамочка. А потім повідомила, що чоловік наклав на себе руки. Вона відбулася легко. Обмежена осудність чи щось таке. Таку статтю до вас сьогодні застосовують, якщо ви гарненька жінка або юний шибеник, якого надто сильно любить мати. Лихо та й годі.
— Майор не показував вам фотографію?
— Фотографію дамочки? Ні. Чого б він мав показувати її?
— Он як, — проказала міс Марпл.
Вона сиділа там, трохи розгублена. Певно, майор Полгрейв протягом свого життя розповідав людям не лише про тигрів, яких він застрелив, та слонів, на яких полював, а й також про вбивць, з якими йому доводилося стрічатися. Можливо, у нього був цілий репертуар історій про вбивства. Доведеться з цим рахуватися.
Несподівано Рейфаєл загорлав:
— Джексоне!
Відповіді не було.
— Хочете, я вам його знайду? — запропонувала міс Марпл, підводячись.
— Ви його не знайдете. Десь бігає за дівками, ось він де пропадає. З цього хлопця добра не буде. Погана в нього вдача. Але мене він влаштовує.
— Піду його пошукаю, — сказала міс Марпл.
Вона знайшла Джексона в далекому закутні тераси, де він сидів і випивав із Тімом Кенделом.
— Містер Рейфаєл кличе вас, — сказала вона.
Джексон скорчив виразну гримасу, осушив свою склянку й підвівся на ноги.
— Знову починається, — сказав він. — Немає спокою грішникам. Я думав, дві телефонні розмови та складання спеціального дієтичного замовлення дадуть мені алібі бодай на чверть години. Але ж ні! Дякую вам, міс Марпл. Дякую за випивку, містере Кендел.
І він подався геть.
— Мені шкода цього хлопця, — сказав Тім Кендел. — Я даю йому іноді випити, аби бодай трохи розвеселити його. Ви дозволите мені щось запропонувати вам, міс Марпл? Як щодо холодного лимонаду? Я знаю, ви його любите.
— Дякую, зараз не хочу. Я думаю, доглядати такого чоловіка, як містер Рейфаєл, нелегко. Інваліди часто бувають дуже примхливими…
— Я мав на увазі не тільки це. Джексон одержує добру платню, і дивацькі витівки старого можна було б терпіти — містер Рейфаєл чоловік не такий уже й поганий. Я кажу про інше… — він не докінчив фрази.
Міс Марпл подивилася на нього запитливим поглядом.
— Не знаю, як мені пояснити, — ця служба важка для нього в соціальному плані. Люди тепер стали такими снобами — а з його класу тут нікого нема. Він стоїть вище, аніж простий слуга, і нижче, аніж пересічний постоялець — чи, принаймні, вони так вважають. Він перебуває десь на рівні вікторіанської гувернантки.