І маю великі сподівання, що ви зможете розповісти про речі, конче необхідні нам для розв'язання цієї таємниці.
— До ваших послуг, пане. Питайте про все, що вважаєте необхідним.
— По-перше, коли не помиляюсь, у цю подорож вас відрядив батько?
— Достеменно так, пане. Я одержав телеграму з наказом без зволікань виїхати до Буенос-Айреса, а звідти через Анди до Вальпарайсо і далі до Сантьяго.
— І яка мста цієї подорожі?
— Уявлення не маю.
— Що?!
— Мені про це нічого не відомо. Дивіться самі. От телеграма.
Слідчий взяв її і прочитав уголос.
— "Негайно виїжджай Шербур, сідай "Анзору", що відпливає завтра Буенос-Айреса. Кінцевий пункт Сантьяго. Подальші інструкції чекатимуть тебе Буенос-Айресі. Не запізнися пароплав. Справа надзвичайно важлива. Рено".
— І що, раніше про це не було жодного слова в листах?
Жак Рено заперечно хитнув головою.
— Це перший і останній раз, коли батько згадував про це. Певна річ, я знав, що, проживши у Південній Америці так довго, він, безумовно, мав там багато ділових зв'язків і інтересів. Але я ніколи не чув, що він збирається відрядити мене туди.
— Ви, пане Рено, звісно, жили у Південній Америці?
— Тільки в дитинстві. А освіту здобув у Англії і майже завжди залишався там на канікули. Тому я знаю Південну Америку значно гірше, ніж можна було б сподіватися. Бачите, війна почалася, коли мені було сімнадцять…
— Ви служили в британських військово-повітряних силах?
— Так, пане.
Пан Оте ствердно хитнув головою і повів розслідування далі по вже добре відомій схемі. Відповідаючи на його запитання, Жак Рено впевнено заявив, що йому нічого не відомо про ворогів, котрі могли бути у батька в Сантьяго чи в іншому місці; останнім часом не помічав жодних змін у поведінці батька і що при ньому ніколи не згадували про "секретні папери".
Пан Оте на хвилину замовк.
— Пане слідчий, мені б хотілося поставити кілька запитань, — тихим, спокійним голосом проказав пан Жіро.
— Будь ласка, пане Жіро, — холодно відповів слідчий. Жіро підсунув свій стілець трохи ближче до столу.
— Ви були в добрих стосунках з батьком, пане Рено?
— Певна річ, — відповів юнак гордовито.
— Ви стверджуєте це?
— Так.
— Жодних, навіть дрібних суперечок?
Жак знизав плечима:
— В усіх інколи трапляються невеликі непорозуміння, розбіжність поглядів…
— Безперечно. Але людина, котра твердила б, що саме напередодні вашого від'їзду до Парижа поміж вами і батьком сталася люта сварка, безсумнівно, зводила б на вас наклеп?
Я не в змозі був не захоплюватися майстерністю Жіро. Він не брехав, коли вихвалявся: "Я все знаю". Його запитання явно викликало в Жака Рено розгубленість.
— Між нами було… було непорозуміння, — визнав він.
— А-а, непорозуміння! І під час цього непорозуміння чи не сказали ви таке: "Коли ти помреш, я зможу робити, що мені заманеться"?
— Можливо, — пробурмотів юнак. — Не пам'ятаю…
— І чи не сказав у відповідь на цю вашу заяву батько: "Але я ще не вмер!" На ще ви відказали: "Шкода!"
Юнак лише нервово перебирав речі, які лежали перед ним на столі.
— Я наполягаю на відповіді, пане Рено. Будь ласка, — різко проказав Жіро.
Жак вигукнув щось сердито і кинув на підлогу важкий ніж для розрізання паперу.
— Добре, я розповім. Так, ми з батьком посварилися. Можливо, я й випалив усі ці слова, бо так розсердився… Не пам'ятаю, що й казав. Я був украй розлючений, готовий вбити його тієї миті — чуєте? А тепер робіть які завгодно висновки! — Він з викликом відкинувся на спинку стільця.
Жіро посміхнувся, відсунув трохи стільця од столу й сказав:
— В мене все. Ви, безумовно, бажаєте вести розслідування далі, пане Оте?
— О, так, — відказав пан Оте. — Через що ж ви посварилися?
— Відмовляюся відповідати на це запитання.
Пан Оте випростався.
— Пане Рено, із законом не жартують! — гримнув він. — Чого ви посварилися?
Лице молодого Рено спохмурніло. Але тут пролунав спокійний і впевнений голос Еркюля Пуаро.
— Я скажу вам, добродію Оте, коли це вас цікавить.
— А ви знаєте?
— Певна річ, знаю. Сварка зчинилася через панночку Марту Добрей.
Рено рвучко підхопився з стільця.
— Це правда, пане?
— Так, — Жак схилив голову. — Я кохаю панночку Добрей і жадаю побратися з нею. Коли я розповів про це батькові, він страшенно розлютився. Цілком природно, я не міг слухати, як ображають мою кохану, і теж втратив терпець.
Пан Оте повернув голову і подивився на пані Рено.
— Ви знали про цю… симпатію, добродійко?
— Я боялася її, — відказала вона просто.
— Мамо! — закричав юнак. — Ти теж!.. Марта така ж добра, як і вродлива. Що ти маєш проти неї?
— Нічого проти самої панночки Марти, та мені б хотілося, аби ти одружився з англійкою. Чи коли вже закохаєшся у француженку, то щоб мати її мала не таке сумнівне минуле.
Голос пані Рено виказав її приховану ворожість до пані Добрей. І я зрозумів, що для неї любов єдиного сина до доньки суперниці повинна бути гірким ударом.
Звертаючись до слідчого, пані Рено вела далі:
— Мені, напевне, слід було поговорити про це з чоловіком. Але я сподівалася, що то було дитяче захоплення, що, коли на нього менше звертати уваги, воно скоріше минеться. Зараз я докоряю собі за своє мовчання. Мій чоловік, як я вже казала, здавався таким занепокоєним, виснаженим, таким не схожим на самого себе, що головним моїм клопотом було не завдавати йому зайвих турбот.
Пан Оте згідливо кивнув.
— Коли ви повідомили батька про свої плани щодо панночки Добрей, він здивувався? — знову звернувся пан Оте до Жака Рено.
— Він був приголомшений. Відтак наказав мені викинути цю думку з голови, бо ніколи не погодиться на цей шлюб. Я попросив пояснити, що він має проти панночки Добрей. Та він не здатний був дати задовільної відповіді, замість цього лиш зневажливо говорив про таємницю, котра оточує матір Марта. Я відповів, що одружуюся з Мартою, а не з минулим її матері, але батько примусив мене замовкнути, заявивши, що відмовляється в будь-який спосіб обговорювати це питання. Така несправедливість і свавілля затьмарили мені розум. Я втратив самовладання, і ми не на жарт посварилися. Батько нагадав, що я повністю залежу від нього. У відповідь на це я сказав, що зможу робити, що мені заманеться, після його смерті…
Пуаро перебив його.
— Отже, ви знали зміст батькового заповіту? — запитав він швидко.
— Мені було відомо, що половину свого капіталу батько залишив мені, а другу — матері. Після її смерті всі гроші переходять до мене, — відповів молодий чоловік.
— Продовжуйте свою розповідь, — сказав комісар,
— Ми були розлючені і кричали один на одного. Раптом я усвідомив, що можу запізнитися на потяг до Парижа. Я бігом кинувся до станції, допечений до живого. Однак у Парижі я заспокоївся, написав Марті листа, розповів про розмову з батьком. Її відповідь ще більш утішила мене. Вона писала, що ми повинні бути стійкі і тоді кінець кінцем переборемо будь-який опір. Наше кохання повинно пройти випробування, і коли мої батьки впевняться, що це не скороминуще захоплення, вони, безумовно, підуть нам назустріч. Певна річ, я не написав їй про головну причину, котра викликала негативну реакцію батька. І скоро зрозумів, що силою і грубістю нічого не доб'юся.
— Перейдемо до іншого питання. Пане Рено, вам відоме прізвище Дювін?
— Дювін? — вимовив Жак. — Дювін… — Він нахилився і неквапливо підняв з підлоги ніж для розрізання паперу. — Дювін?.. Ні, не знаю.
— Прочитайте цього листа, будь ласка, пане Рено. І скажіть, чи відомо вам, хто написав його небіжчикові?
— Моєму батькові?.. — В голосі Жака забриніло здивування і обурення.
— Так. Його знайшли в кишені батькового пальта.
Молодий Рено кинув шпаркий погляд на матір. Слідчий зрозумів його.
— Ви можете допомогти нам знайти автора?
— Не маю щодо цього ніякого уявлення.
Пан Оте зітхнув:
— Неймовірно таємнича і заплутана справа. Ну що ж, гадаю, тепер ми можемо забути про цей лист. Так, що ж далі? А-а-а… Зброя! Боюся, це завдасть вам болю, пане Рено. Наскільки я зрозумів, ви подарували колись матері ніж, зроблений з авіаційного дроту…
Жак Рено трохи нахилився вперед. Його обличчя стало біле, як крейда.
— Ви хочете сказати, що мого батька вбито ножиком для розрізання паперу, зробленим з авіаційного дроту? Та це ж неможливо! Він такий маленький…
— На жаль, пане Рено, це так. Він виявився ідеальним знаряддям: гострий і зручний для удару.
— Де він? Усе ще… в тілі?
— Що ви! Вже витягли. Може, хотіли б глянути? Було б непогано, хоча ваша мати вже впізнала його. І все ж… Пане Бекс, пробачте, що я турбую вас…
— А чи не краще було б провести пана Рено до сарайчика? — запропонував Жіро лагідним голосом. — Він, безумовно, хотів би побачити тіло батька.
Молодий чоловік затремтів і дав зрозуміти, що відмовляється від цієї пропозиції. А слідчий, котрий завжди при першій нагоді був ладен суперечити Жіро, сказав:
— Навіщо?.. Пан Бекс буде такий ласкавий, що принесе кинджал сюди.
Комісар вийшов з кімнати. Стоунер наблизився до Жака і потиснув йому руку. Пуаро підвівся з стільця і підправляв свічники, що стояли трохи нерівно. Слідчий для чогось читав таємничий любовний лист. Раптом двері широко відчинилися — до кімнати вбіг комісар.
— Пане слідчий! Пане слідчий!
— Слухаю вас. У чому справа?
— Кинджал! Він зник!
— Як? Зник?
— Щез! Скляна банка, де він був, порожня…
— Неможливо! — вигукнув я. — Тільки сьогодні вранці я бачив його… — Слова завмерли на моїх устах.
Та було вже запізно. Всі присутні втупилися в мене.
— Що ви сказали? — закричав комісар. — Сьогодні вранці?
— Я бачив його на місці сьогодні вранці, — промовив я поволі. — А щоб бути зовсім точним, приблизно півтори години тому.
— Отже, ви заходили до сарайчика? Де ви взяли ключ?
— У поліцая.
— І пішли туди? Навіщо?
Я завагався, але все ж вирішив розповісти всю правду.
— Пане Оте, я припустився серйозної помилки і повинен благати вас пробачити мені це. Річ у тому, — почав я, згораючи від сорому, — що я зустрів одну з моїх знайомих. Вона виявила велике бажання на власні очі побачити все, що пов'язане з цим злочином, і я… Коротше кажучи, я взяв ключ, аби показати їй тіло…
— Нечувано! — викрикнув слідчий обурено. — Ви порушили всі існуючі правила.
— Знаю, — скромно погодився я. — Що б ви не говорили, пане, це не буде занадто суворим.
— Ви не запрошували цю даму сюди?
— Певна річ, ні.