Ви послали своїх шпигів, щоб вони стежили за мною, щоб вони цькували мене, ви влаштували проти мене змову! Ви, мій батько! Мій батько. А я лише байстрюк, чи не так? Лише байстрюк. Ви годували мене брехнею. Вдавали, ніби ви добрий до мене, і весь час… і весь час… Ви не гідні того, щоб жити. Я не дозволю вам жити.
І знову полився потік брудної лайки. Десь посеред цієї сцени до свідомості міс Марпл дійшло, що міс Белвер сказала:
— Ми повинні зробити щось, — і покинула залу.
Едгар зробив паузу — мабуть, шоб набрати повітря у груди, а тоді закричав:
— Ви зараз помрете — помрете! Ви помрете тепер. Ось вам, дияволе, ось вам!
Гримнули два лункі постріли — і тепер уже не в парку, а за замкненими дверима, в цьому сумніву не було.
Хтось — міс Марпл здалося, що то була Мілдред — вигукнув:
— О Боже, що нам робити?
У кімнаті щось важко впало, а потім пролунав звук, ще жахливіший, ніж дотепер, звук гірких, натужних схлипувань.
Хтось пройшов повз міс Марпл і почав трясти двері та грюкати в них.
То був Стівен Рестарік.
— Відчиніть двері! Відчиніть двері! — закричав він. Міс Белвер повернулася в залу. У руці вона тримала в'язку ключів.
— Спробуйте ці, — сказала вона, важко відсапуючись. У цю мить спалахнули лампочки, які перегоріли були під час короткого замикання. Зала знову повернулася до житгя після своєї моторошної півтемряви. Стівен Рестарік став пробувати ключі. Вони почули, як у кімнаті випав із замка ключ, коли він так робив.
Там досі лунало розпачливе схлипування. Волтер Хад, ліниво увійшовши до зали, став як укопаний і запитав:
— Що тут діється?
Мілдред сказала зі слізьми на очах:
— Той псих застрелив містера Сероколда.
— Дозвольте мені, буде ласка. — це був голос Кері Луїзи. Вона підвелася, підійшла до замкнених дверей кабінету й дуже лагідно відтрутила Стівена Рестаріка вбік. — Дозвольте мені поговорити з ним.
Вона покликала — дуже лагідним голосом:
— Едгаре… Едгаре… будь ласка, дозвольте мені увійти. Прошу вас, Едгаре.
Вони почули, як ключ було вставлено в отвір замка. Він обернувся, І двері повільно відчинилися.
Але їх відчинив не Едгар. То був Льюїс Сероколд. Він важко дихав так, ніби щойно зупинився після швидкого бігу, але в усьому іншому був незворушний.
— Усе гаразд, моя люба, — сказав він. — Ти чуєш, моя найдорожча, зі мною все гаразд.
— А ми думали, він вас застрелив, — сказала міс Белвер хрипким голосом.
Льюїс Сероколд спохмурнів. Він сказав із легким роздратуванням у голосі:
— Звісно, він мене не застрелив.
Тепер вони змогли заглянути в кабінет. Едгар Лоусон лежав на підлозі, біля письмового столу. Він схлипував і важко дихав. Револьвер лежав на підлозі, там, де він випав із його руки.
— Але ж ми чули постріли, — сказала Мілдред.
— О, так, він вистрелив двічі.
— І не влучив у тебе?
— Звісно, він не влучив у мене, — сердито кинув Льюїс.
Міс Марпл не вважала що це "звісно" прозвучало доречно Адже постріли було зроблено з дуже близької відстані.
Льюїс Сероколд промовив роздратованим голосом:
— Де Мейверік? Нам потрібен Мейверік.
Міс Белвер сказала:
— Я приведу його. Мені зателефонувати також у поліцію?
— У поліцію? Звісно, ні.
— Ні, ми таки повинні зателефонувати в поліцію, — промовила Мілдред. — Він небезпечний.
— Дурниці, — сказав Льюїс Сероколд. — Бідолашний хлопець. Хіба він здається вам небезпечним?
У цю хвилину він і справді нікому не міг здатися небезпечним. Він здавався дуже юним, патетичним і досить бридким.
Його голос утратив свій дбайливо опрацьований тон.
— Я не хотів, — простогнав він. — Я не знаю, що на мене найшло, чому я молов таку нісенітницю, мабуть, я збожеволів.
Мілдред пирхнула.
— Я й справді, мабуть, збожеволів. Я не хотів. Повірте мені, містере Сероколд, я справді не хотів.
Льюїс Сероколд поплескав його по плечу.
— Усе гаразд, мій хлопче. Ти ніякої шкоди не наробив.
— Я міг убити вас, містере Сероколд.
Волтер Хад перейшов кімнату й пильно оглянув стіну за письмовим столом.
— Кулі увійшли тут — мовив Хад. Опустив погляд на стіл і на стілець за ним. — Він ледь не влучив, — сказаз він похмуро.
— Я втратив голову. Не розумів, що роблю. Я думав, він позбавив мене моїх прав. Я думав.
Міс Марпл втрутилася в розмову зі своїм запитанням яке вона хотіла поставити вже якийсь час тому:
— Хто вам сказав, — запитала вона, — що містер Сероколд — ваш батько?
Лише на якусь секунду лукавий вираз з'явився на обличчі Едгара. Він промайнув там і миттю зник.
— Ніхто, — сказав він. — Це просто спало мені на думку.
Волгер Хад дивився на револьвер, що лежав на підлозі.
— Де в біса ти взяв цього пугача? — запитав він.
— Пугача? — перепитав Едгар, витріщившись на револьвер.
— Він дуже схожий на мого пугача, — сказав Волтер. Він нахилився й підняв пістолет. — Чорти б його взяли, це справді він! Ти вкрав його з моєї кімнати, ти, мерзенна гнидо!
Льюїс Сероколд став між зніченим Едгаром і розлюченим американцем.
— Ми розберемося з цим потім, — сказав він. — А ось і Мейверік. Огляньте його, будь ласка, Мейверіку.
Доктор Мейверік підступив до Едгара з виразом загостреної професійної цікавості.
— Так не годиться, Едгаре, — сказав він. — Так не годиться, щоб ти знав.
— Він небезпечний псих, — гостро кинула Мілдред. — Він стріляв із револьвера й не тямився від люті. Він мало не влучив у мого вітчима.
Едгар заверещав, і доктор Мейверік сказав із докором у голосі:
— Обережніше, місіс Стріт, я вас благаю.
— Мене вже нудить від усього цього. Нудить від того, що ви тут робите. Я вам кажу, що він — псих.
Одним стрибком Едгар вирвався від доктора Мейверіка й упав на підлогу до ніг Сероколда.
— Допоможіть мені. Допоможіть. Не дозволяйте їм забрати мене й замкнути. Не дозволяйте їм…
Неприємна сцена, подумала міс Марпл.
Мілдред промовила сердито:
— Кажу вам, він…
Її мати сказала заспокійливим тоном:
— Будь ласка, Мілдред. Не тепер. Він страждає.
Волтер пробурчав:
— Він страждає так його перетак! Усі вони тут психовані.
— Я займуся ним, — сказав доктор Мейверік. — Ходімо зі мною, Едгаре. Я дам тобі снодійне, ти добре виспишся, а вранці ми про все поговоримо. Ти довіряєш мені, чи не так?
Зіп'явшись на ноги й тремтячи трохи, Едгар з сумнівом подивився на молодого лікаря, а потім на Мілдред Стріт.
— Вона сказала, що я псих.
— НІ, ні, ти не псих.
У залі затупотіли кроки міс Белвер. Вона увійшла з міцно стиснутими губами й червоним обличчям.
— Я зателефонувала в поліцію, — сказала вона похмуро. — Вони будуть тут через кілька хвилин.
Кері Луїза скрикнула: "Джоллі!" з переляком у голосі.
Едгар настрахано заскиглив.
Льюїс Сероколд сердито насупився.
— Хіба я не сказав вам, Джоллі, що не хочу кликати поліцію? Це випадок медичного характеру.
— Це ви так вважаєте, — сказала міс Белвер. — Я дивлюся на нього зовсім інакше. Але я мусила викликати поліцію. Містера Гульбрандсена вбито.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Минула хвилина або дві, перш ніж до кожного дійшло, що вона сказала.
Кері Луїза недовірливо запитала:
— Кристіана застрелено? Вбито? Але ж цього не може бути.
— Якщо ви мені не вірите, — сказала міс Белвер, ще міцніше стиснувши губи й звертаючись не так до Кері Луїзи, як до всієї компанії, — то підіть самі погляньте.
Вона була сердита. Її гнів знайшов собі вихід у хрипкій гостроті голосу.
Повільно, недовірливо Кері Луїза ступила крок до дверей. Льюїс Сероколд поклав руку їй на плече.
— Ні, моя люба, дозволь, я піду.
Він підійшов до дверей і вийшов із зали. Доктор Мейверік, кинувши сповнений сумніву погляд на Едгара, подався за ним, Міс Белвер теж пішла з ними.
Міс Марпл обережно допомогла Кері Луїзі опуститися на стілець. Вона сіла, її очі були наповнені болем і жахом.
— Кристіана вбито? — повторила вона знову.
Вона промовила ці слова тоном скривдженої дитини.
Волтер Хад залишився поруч із Едгаром Лоусоном, спопеляючи його поглядом. У руці він тримав револьвер, який підібрав із підлоги.
Місіс Сероколд запитала з подивом у голосі:
— Але хто міг захотіти вбити Кристіана?
Це було не те запитання, яке вимагало відповіді.
Волтер процідив крізь зуби:
— Психи! Усі вони тут божевільні та психи.
Стівен підійшов ближче до Джіни, ніби готуючись захистити її від будь — якої небезпеки. Її юне приголомшене обличчя було найяскравішою річчю в кімнаті.
Несподівано парадні двері відчинилися, й струмінь холодного повітря залетів до зали разом із чоловіком у важкому пальті.
Його веселе привітання прозвучало неймовірним дисонансом.
— Вітаю вас, люди, що тут у вас відбувається сьогодні вночі? На дорозі густий туман. Мені довелося їхати збіса повільно.
Протягом якоїсь миті ошелешеній від подиву міс Марпл здавалося, що її зір роздвоївся. Адже один і той самий чоловік не міг стояти біля Джіни й заходити у двері. Потім вона зрозуміла, що це була тільки схожість, а коли придивитися уважно, не така вже й близька схожість. Двоє чоловіків були вочевидь братами з досить сильною родинною схожістю, але не більше.
Якщо Стівен Рестарік був тонкий майже до виснаження, то новоприбулий був повний. Велике пальто з каракулевим коміром було щільно підігнане під його повне тіло. То був вродливий молодик, а вираз його обличчя був позначений авторитетністю й світився добрим гумором успіху.
Але міс Марпл помітила ще одне. Його погляд, коли він увійшов до зали, негайно зупинився на Джіні.
Він спитав із легким сумнівом у голосі.
— Ви мене чекали? Ви отримали мою телеграму?
Він звертався тепер до Кері Луїзи. Підійшов до неї. Майже машинальним рухом вона простягла йому руку. Він узяв її й обережно поцілував. То був приязний жест пошани, а не просто вияв театральної чемності.
Вона прошепотіла:
— Звичайно, Алексе, любий, звичайно. Але, ти ж бачиш… сталися непередбачені події…
— Події?
Мілдред розповіла йому про те, що сталося, розповіла з якоюсь похмурою втіхою, що здалася міс Марпл бридкою.
— Кристіан Гульбрандсен, — сказала вона. — Мій брат Кристіан Гульбрандсен щойно знайдений мертвим від кулі.
— Святий Боже! — У голосі Алекса прозвучало щось більше, аніж приголомшений подив. — То він наклав на себе руки?
Кері Луїза стрепенулася.
— О, ні, — сказала вона. — Він не міг накласти на себе руки. Тільки не Кристіан. О ні.
— Дядько Кристіан ніколи не вистрелив би сам у себе, я певна, — підтримала її Джіна.
Алекс Рестарік переводив погляд з однієї людини на іншу.