Минулої ночі я прокинулася від його храпу.
– А чи чули ви, як він хропів після того, як перелякалися людини у своєму купе?
– Чому б це, містере Пуаро? Він був уже мертвий.
– Дійсно, – відповів Пуаро. Він був абсолютно спантеличений.
– Ви пам'ятаєте справу із викраденням дитини Армстронгів, місіс Хаббард? – він запитав.
– Так, авжеж. І цей негідник уникнув покарання! Я б хотіла, щоб він потрапив у мої руки.
– Він не уникнув. Він помер. Помер минулої ночі.
– Тобто, ви хочете сказати… – місіс Хаббард піднялася зі стільця від збудження.
– Так, саме так. Цією людиною був Ретчетт.
– Чудово! Якщо подумати, це чудово! Я повинна написати про це своїй дочці. Хіба ж я вам учора не казала, що в нього зле обличчя? Я була права, ось бачите. Моя дочка завжди каже: "Коли мама має передбачення, ви сміло можете ставити свій останній долар на це".
– Ви були знайомі із сім'єю Армстронгів, місіс Хаббард?
– Ні. Вони крутилися у вищих колах. Але я завжди чула, що місіс Армстронг була дуже люблячою жінкою і що її чоловік обожнював.
– Добре, місіс Хаббард, ви нам дуже допомогли – справді. Можете вказати ваше повне ім'я?
– Звичайно. Каролін Марта Хаббард.
– Можна також дізнатися вашу адресу?
Місіс Хаббард сказала, не перестаючи балакати. "Не можу повірити. Касетті – в цьому потязі. Я мала відчуття про цього чоловіка, чи не так, містере Пуаро?"
– Так, звичайно, мадам. До речі, у вас є багряний шовковий халат?
– Дуже дивне запитання! Але ні. У мене є два халати – рожевий фланелевий, зручний для морських подорожей, а інший моя дочка подарувала – з місцевого пурпурового шовку. А для чого вам необхідно знати про мої халати?
– Розумієте, мадам, хтось у багряному кімоно відкривав учора чи то ваше, чи то купе містера Ретчетта. Як ви вже казали, дуже важко дізнатися, що це було за купе, коли вони усі зачинені.
– Ніхто в такому кімоно до мене в купе не заходив.
– Тоді вона виходила з купе Ретчетта.
Місіс Хаббард зморщила губи й похмуро промовила: "Це мене не здивувало".
Пуаро дещо нахилився до неї. "Тобто, ви чули жіночий голос з наступного купе?"
– Не знаю, містере Пуаро, що ви собі вигадали. Не уявляю. Але, з упевненість можу сказати, що так.
– Але коли я вас запитав, чи чули ви щось, ви лише сказали, що чули, як Ретчетт хропів.
– Це теж правда. Він хропів недовго. З іншого боку… – місіс Хаббард дещо збентежилася. – Це негоже говорити про такі речі.
– О котрій годині ви чули жіночий голос?
– Не можу сказати. Я прокинулася лише на хвилину й почула жіночий голос. Не знаю, звідки він линув. Тому я подумала: "Ось така він людина! Чому я не здивована?" – і лягла далі спати. Я б ніколи не сказала про цей випадок трьом джентльменам, якби ви не напосіли на мене.
– Це було до того, як ви перелякалися чоловіка у вашому купе, чи після?
– Що ж я вам щойно казала! У нього не могла бути жінка, яка з ним би балакала, так як він був уже мертвий, так?
– Вибачте. Ви, напевно, думаєте, що ми нічого не розуміємо, мадам.
– Я думаю, що ви просто заплуталися. Я все ще не можу повірити, що це був цей монстр Касетті. Як каже моя донька…
Пуаро швидко допоміг леді зібрати її речі у сумку, і провів її до дверей. В останню секунду він сказав:
– Ви впустили ваш носовичок, мадам.
Місіс Хаббард поглянула на маленький шматок батисту, який він її подав.
– Це не мій містере Пуаро. Мій ось тут.
– Вибачте. Я подумав, що тут є літера Н.
– Справді, цікаво, але це точно не мій. На моїх вишиті C.M.H., і вони зручніші – не такі дорогі, як ці паризькі. Чий ніс може дозволити собі такі носовички?
Ніхто з трьох чоловіків не мав відповіді на це питання, і місіс Хаббард вийшла з вагону.
5. Свідчення шведської леді
Мсьє Бук оглядав ґудзик, який залишила місіс Хаббард.
– Цей ґудзик. Не розумію. Чи може це означати, що П'єр Мішель має до цього якесь відношення? – запитав він. Зупинившись, він продовжив, бо Пуаро нічого не відповів. – Що скажете, друже?
– Цей ґудзик дає нам певні можливості. – задумливо відповів Пуаро. – Давайте спочатку опитаємо шведську леді перед тим, як будемо говорити про цей доказ.
Він відсортував купу паспортів, які лежали перед ним. "А, ось і вона! Ґрета Ольсон, сорок дев'ять років".
Мсьє Бук дав розпорядження офіціанту, і жіночка із жовтувато-сірим волоссям і видовженим, вівцеподібним обличчям увійшла до них. Вона скоса поглядала на Пуаро крізь окуляри, але вела себе спокійно.
Як з'ясувалося, вона спілкувалася та розуміла французьку, тому й розмова велася тією мовою. Пуаро спершу задав питання, на які він знав відповіді – її ім'я, вік і адресу. Потім він запитав її професію.
Вона сказала, що є сестрою при місіонерській школі поблизу Стамбула. Вона була досвідченою медсестрою.
– Ви, звісно ж, знаєте, що трапилося минулої ночі, мадемуазель?
– Авжеж. Це жахливо. І американка розповіла мені, що убивця перебував у її купе.
– Я чув, мадемуазель, що були останньою людиною, яка бачила покійника живим?
– Не знаю. Можливо. Я відчинила двері у його купе помилково. Мені було так соромно. Це була така прикра помилка.
– Ви взагалі його бачили?
– Так. Він читав книгу. Я вибачилася й вийшла.
– Він щось казав вам?
Вона дещо зніяковіла, щоки вкрилися рум'янцем.
– Він засміявся й сказав декілька слів. Я не зовсім точно їх зрозуміла.
– І що ви зробили потім, мадемуазель? – запитав Пуаро, тактовно змінивши тему.
– Я зайшла до американки, місіс Хаббард, за аспірином.
– Чи просила вона, щоб ви перевірили двері між її та купе містера Ретчетта?
– Так.
– Вони були замкнені?
– Так.
– А що було потім?
– Після того я пішла до себе, прийняла аспірин і лягла.
– О котрій годині це було?
– Коли я пішла до ліжка, була за п'ять одинадцята. Я пам'ятаю, тому що поглянула на годинник, перед тим, як завела.
– Ви швидко заснули?
– Не дуже. Мені стало легше, але я певний час лежала.
– Потяг зупинився до того, як ви пішли спати?
– Не думаю. Ми зупинилися, я подумала, на станції, і я була вже сонна.
– Це були, напевно, Вінковці. Ваше купе ось тут? – він показав його на плані.
– Так, це воно.
– Ваше місце верхнє чи нижнє?
– Нижнє, номер 10.
– Поруч із вами хтось їде?
– Так, молода англійка. Дуже мила, дуже люб'язна. Вона їде з Багдаду.
– Після Вінковців вона покидала купе?
– Ні, точно ні.
– Чому ви так переконані – ви ж спали?
– Я сплю доволі неспокійно. Дуже часто прокидаюся уві сні. І я впевнена, що якби вона злізла з верхньої полиці, я обов'язково б прокинулася.
– А ви особисто покидали купе?
– Ні, аж до самого ранку.
– У вас є багряне шовкове кімоно, мадемуазель?
– Ні, звісно. У мене прекрасний халат з єгерівської тканини.
– А у вашої сусідки, міс Дебенхем? Якого кольору її халат?
– Блідо-ліловий з козячої шерсті, такі продаються на сході.
Пуаро кивнув. Потім запитав дружнім тоном: "Чому ви вирішили поїхати в подорож? Свята?"
– Так, я їду додому на свята. Але спершу я їду до Лозанни до своєї сестри приблизно на тиждень.
– Чи не були б ви такі люб'язні написати мені ім'я та адресу своєї сестри?
– Із задоволенням.
Вона взяла папір та олівець та написала те, що просив Пуаро.
– Чи бували ви в Америці, мадемуазель?
– Ні. Одного разу я була близька до цього. Я повинна була їхати із хворою леді, але в останній момент поїздка була відмінена. Мені було дуже жаль. Вони такі приємні, ці американці. Вони дають чимало грошей на школи та лікарні. Також вони дуже ділові.
– Ви чули про випадок із викраденням дитини Армстронгів?
– Ні, а що це?
Пуаро пояснив їй.
Ґрета Ольсон була обурена. Її жовтий пучок волосся тремтів від напруження.
– І є на світі такі страшні люди! Це вимагає великої віри. Бідна мати – моє серце болить за неї.
Мила шведка пішла до виходу. Її лице було червоне, на очах бриніли сльози.
Пуаро швиденько щось записав на клаптику паперу.
– Що ви там записуєте, друже? – спитав мсьє Бук.
– Друже, я звик до точності та порядку. Я зараз складаю певну хронологічну таблицю подій.
Він закінчив писати й передав папір мсьє Буку.
9:15. Потяг покинув Белград.
Близько 9:40 камердинер покидає Ретчетта, залишивши йому снодійне.
Близько 10:00 МакКвінн покидає Ретчетта.
Близько 10:40 Ґрета Ольсон бачить Ретчетта(востаннє живим). N.B. Він лежав і читав книгу.
0:10. Потяг відправляється з Вінковців(запізнюється).
0:30. Потяг потрапляє в замет.
0:37. Дзвонить дзвінок Ретчетта. Провідник відповідає. Ретчетт каже: "ce n'est rien. Je me suis trompe".
Близько 1:17 місіс Хаббард думає, що в її купе хтось є. Кличе провідника.
Мсьє Бук ствердно кивнув.
– Гарна робота.
– Вас нічого не дивує в усьому цьому?
– Ні, виглядає все зрозуміло і чисто. Згідно цих записів, злочин вчинено о 1:15. Годинник також доводить це, і розповідь місіс Хаббард підтверджує. У мене є деякі думки про вбивцю. Я вважаю, друже, що це той дебелий італієць. Він прибув із Америки – з Чикаго – і злочин здійснено італійською зброєю – ножем, ударів було нанесено чимало.
– Це правда.
– Без сумніву, це і є розгадка. Можливо, він і цей Ретчетт були партнерами по бізнесу викрадання дітей. Касетті та цей італієць. У певний момент Ретчетт обманув його. Італієць розшукує його, надсилає листи з погрозами, і, зрештою, мститься в такій формі. Все доволі просто.
Пуаро сумнівно похитав головою.
– Боюся, що все це занадто просто. – пробурмотів Пуаро.
– Щодо мене, я переконаний, що це правда, – сказав мсьє Бук, все більше схиляючись до своєї теорії.
– А як щодо свідчень камердинера із зубним болем про те, що італієць не покидав свого купе?
– А ось це питання.
Пуаро підмигнув йому.
– Так, це прикро. На жаль для вашої теорії, і на щастя для нашого італійця, у той вечір камердинер Ретчетта мав сильний зубний біль.
– Це можна якось пояснити. – твердо стояв на своєму мсьє Бук.
Пуаро знову похитав головою.
Боюся, що все це занадто просто – знову пробурмотів він.
6. Свідчення російської княгині
– Давайте послухаємо, що нам розповість П'єр Мішель стосовно цього ґудзика. – сказав він.
Провідник вагону був викликаний знову. Він окинув джентльменів запитальним поглядом.
Мсьє Бук відкрив рот.
– Мішель, – розпочав він, – ось ґудзик із твоєї уніформи. Він був знайдений у купе американської леді. Що ти можеш розповісти нам з цього приводу?
Руки провідника автоматично пробіглися по уніформі. "Я не губив ґудзика", – відповів він.