Скажімо, українська мова звично розглядалася як селянський діалект російської. Так, Ленін до цього говорив про права українців серед інших національностей Російської імперії, але на VIII з'їзді РКП(б) (1919) він же заявив: німці знищили будь-яке національне почуття, котре могло існувати в Україні, і навіть сумнівався, чи була українська мова насправді масовою.
З огляду на сказане не дивно, що в партійній програмі 1918 p. чітко наголошувалося: Україна, Латвія, Литва та Білорусія нині існують як окремі радянські республіки (чим поки що розв'язується питання державної структури), однак це жодною мірою не означає, що РКП(б) повинна у свою чергу реорганізуватися у федерацію незалежних комуністичних партій. Має існувати одна централізована комуністична партія з єдиним центральним комітетом. Всі ухвали РКП(б) та її керівних органів обов'язкові для всіх відділів партії, незалежно від їхнього національного складу. Центральні комітети українських, латвійських, литовських комуністів користуються правами обласних партійних комітетів і цілком підлягають Центральному Комітетові РКП(б).
Щоправда, попервах така субординація не завжди витримувалася. На XI з'їзді РКП(б) Ленін заявив: "Україна — незалежна республіка, це дуже добре, але в партійному відношенні вона іноді бере — як би це ввічливіше висловитися? — обхід, і нам як-небудь доведеться до них добратися, тому що там сидить народ хитрий, і ЦК — не скажу, що обманює, але якось трохи відсувається від нас".
* * *
Після краху Німеччини в листопаді 1918 p. повстання проти Скоропадського швидко відновило в Україні республіку, й Український Національний Союз оголосив про створення Директорії на чолі з Володимиром Винниченком, Симоном Петлюрою та іншими. В обмін на легалізацію діяльності КП(б)У Москва погодилася не втручатися у справи відновленої Української Народної Республіки. Вочевидь, Ленін поки ще не прийняв рішення про вторгнення в Україну.
У військовому відношенні український уряд був слабкий. Військовий міністр України С. Петлюра керував великим селянським повстанням проти гетьманату, але після перемоги селяни повернулися додому, й держава залишилася майже беззахисною. Маючи невеликий вибір, Петлюра був змушений надати повноваження та гроші будь-кому, хто спроможеться зібрати військо. Однак виявилося, що отамани — командири новостворених військ — не піддавалися контролю й нерідко ставали самостійними місцевими військовими ватажками, які не підкорялися верховній владі й навіть чинили погроми серед мирного населення.
Отже, Україна виявилася неготовою до відсічі нового наступу з Півночі, і 5 лютого 1919 p. її уряд був знову змушений виїхати з Києва. Більшу частину цього року він перебував у Кам'янці-Подільському. Росія відмовилася визнати незалежність України, й тому, а також з інших причин, український народ не сприймав радянський режим. Коли, наприклад, була зроблена спроба зберегти старі земельні маєтки у вигляді державних або колективних господарств, селяни захопили 75 % цієї землі.
При запровадженні другого радянського режиму в Україні великою мірою виходили з ленінського прогнозу (зробленого 22 жовтня 1918 p. на об'єднаному засіданні ВЦВК, Московської Ради, фабрично-заводських комітетів і профспілок), що незабаром розпочнеться "міжнародна пролетарська революція". Уряд нової Української Радянської республіки складався з чотирьох росіян, двох українців та болгарина Християна Раковського (голова). За дорученням Леніна Раковський провадив у Києві переговори з гетьманатом, а по переїзді до цього міста написав низку статей про те, що український націоналізм, мовляв, є химерою кількох інтелігентів, тоді як місцеві селяни бажають, щоб до них зверталися по-російськи (див., напр., "Известия" від З січ. 1919 p.). В лютому 1919 p. він заявив: визнання української мови як державної було б "реакційним" заходом, від якого виграли б лише "куркулі" та "націоналістична інтелігенція".
Ленін прагнув будь-що залучити Україну до створюваної ним системи, бо радянська влада конче потребувала життєво необхідного їй українського промислового, сільськогосподарського, людського потенціалу, природних багатств тощо (тут більшовики ні в чому не відрізнялися від німців, котрі в своїх інтересах уперто боролися за ресурси України). 11 лютого 1919 p. Москва дала вказівку реквізувати (без відшкодування) в українських селян хліб — понад норму споживання, визначену в 286 пудів на душу населення. В березні 1919 p. Ленін заявив (у праці "Успіхи і труднощі Радянської влади"), що більшовикам для їхнього виживання необхідно добути додатково 50 млн пудів хліба. На думку українського дослідника-емігранта П. Феденка, це твердження було, вочевидь, перебільшенням (мабуть, про "виживання" ще зарано було говорити), однак в усякому разі Ленін, не бажаючи дратувати російське селянство новими реквізиціями, прагнув перекласти їхній тягар на чиїсь інші плечі.
Наслідком такої ленінської політики стали 93 селянських повстання в Україні у квітні й 29 — у першій половині травня 1919 p. Між 1 і 19 червня відбулися 63 повстання (свідчення Раковського). Загалом у період між квітнем і липнем вибухнуло близько 300 повстань, і замість запланованих 2,317 млн т зерна більшовики спромоглися зібрати в 1919 p. лише 423 тис. По суті, вказівки комуністів майже не поширювалися поза межі міст.
Наступ білої денікінської армії в серпні 1919 p. змусив більшовиків знову покинути східну частину України (на Правобережжі тоді існувала Українська Народна Республіка). 2 жовтня 1919 p. Москва віддала розпорядження про розпуск українського радянського уряду, а також Центрального Комітету КП(б)У, який припустився "націоналістичних ухилів". Слідом за цим серед українських комуністів була виявлена "нелегальна" й опозиційна діяльність, і з огляду на все це в грудні 1919 p. Ленін вирішив змінити тактику: погодитися з визвольними домаганнями українського народу, але водночас зберегти міцний московський контроль над українськими більшовиками.
Така зміна свідчила, безсумнівно, про невдачу централізаторських методів, запроваджуваних із позиції сили. На Х з'їзді РКП(б) тодішній нарком освіти України В. Затонський рішуче заявив: "Національний рух… був пробуджений революцією. Цього ми недобачили, певним чином проґавили. Це необхідно прямо сказати. В цьому була колосальна помилка Комуністичної партії, яка працювала на Україні. Ми це проґавили, ми всі в цьому винні. Ми проґавили зростання національного руху, який був абсолютно природним у той момент, коли піднялися до свідомого життя широкі темні мужицькі маси. Ми проґавили той момент, коли піднялося абсолютно природне почуття власної гідності в масах, і той селянин, який звик раніше дивитися на себе з презирством, дивитися з презирством на свою мужицьку мову тощо, почав підводити голову й вимагати значно більше того, що він вимагав раніше, при царизмі. Революція пробудила культурний рух, пробудила широкий національний рух, а ми не спромоглися спрямувати у наше русло цей національний рух, ми проґавили його, і він пішов цілком шляхом, яким повела його місцева дрібнобуржуазна інтелігенція і куркульство. Це треба прямо сказати! Це була наша величезна помилка!"
Інший провідний український комуніст, Г. Гринько, твердив на XII з'їзді РКП(б), що в 1919–1920 pp. національний чинник був "зброєю селянства, яке пішло проти нас".
Невдача перших двох спроб запровадити в Україні радянську систему була ретельно проаналізована в Москві. Висновок був такий: українська національність і мова дійсно є значним фактором і будь-який режим, котрий аж надто відверто зневажатиме його, прирече себе на те, що місцеве населення дивитиметься на цей режим як на чужий, накинений іззовні. Тож керівництво РКП(б) обрало новий курс, який в організаційному плані означав співробітництво з боротьбистами — лівою фракцією партії українських есерів, що прийняла радянську владу, однак твердо дотримувалася національних принципів і показала себе здатною добитися хоч трохи підтримки на селі, де більшовики повністю провалилися.
Через слабкість українського більшовизму годі було й сподіватися на те, щоб він висунув зі свого середовища політичних керівників, котрі б заслуговували на довір'я мас і до того ж принаймні виглядали як національні діячі. Але тепер, коли Москва вирішила грати українською картою, КП(б)У могла розраховувати на боротьбистів. Цей союз, закріплений вступом останніх до комуністичної партії, засвідчив появу на політичній арені значної кількості партійців із національно-революційним, а не більшовицьким минулим. Відтоді КП(б)У мала, по суті, "два коріння" (за термінологією ранніх радянських істориків). Якщо у правлячій еліті Росії налічувалося лише кілька провідних фігур із небільшовицьким минулим, та й то на нижчих рівнях (наприклад, А. Вишинський), то в Україні ми бачимо екс-боротьбистів П. Любченка (пізніше зріс до посади голови Ради народних комісарів України) та багато інших, і серед них згадуваного вже Гринька, теж високопоставлену особу.
Взагалі з-поміж ветеранів більшовицького руху неросійського походження можна знайти небагато українців, на відміну від, скажімо, поляків (Дзержинський, Косіор, Менжинський) і латишів (Рудзутак, Ейхе, Берзін). Що ж до тих ветеранів-українців, котрі займалися активною революційною діяльністю в центрі, то після переведення їх в Україну вони також виявляли тенденцію ставати на захист національної справи (Скрипник, Чубар). Цей момент багато в чому проявлявся і в поведінці східноєвропейських партійних діячів 4 0 —50-х років (наприклад, І. Надя, Т. Костова), котрі до повернення з СРСР на батьківщину вважалися абсолютно лояльними до Москви.
Слід, однак, пам'ятати: така вільна діяльність небільшовицьких політичних організацій була можлива лише за тогочасної хаотичної ситуації. Крім того, ще не всі збагнули суть ленінізму. Протягом кількох років на законних підставах продовжували існувати нечисленні ліві некомуністичні партії (хоч це існування й було хитким і ненадійним), а в лавах самої комуністичної партії відкрито виникали найрізноманітніші угруповання. Стосовно ж України специфіка полягала в тому, що більшовицький режим тут підсилився за рахунок боротьбистів, які мали справжній зв'язок із місцевим населенням, але водночас були й носіями національних прагнень.